Вітаємо військовослужбовців Повітряних сил Збройних Сил України!

Сьогодні від вас залежить спокій наших міст та життя наших мирних громадян по всій території України.

Завтра ви забезпечите просування наших військ для звільнення окупованих ворогом земель!

Глибока подяка усім вам від народу України.

А ось невеличка історія про перші бої наших повітряні сил 100 років тому:

Незабаром розпочався виліт. Мали оглянути Дарницю, де вранці бомбили ворога, й атакувати ворожі потяги. Щоб не плутатись, Олександр повинен був повторювати все за Єгоровим.

Двигун «Сопвіча» завівся без проблем. Хлопець змінив пілотку на шолом. Неймовірно, він буде в повітрі, але не заради розваг, чужої країни чи порятунку з капітулюючої фортеці, а заради батьківщини! Треба бути достойним цього й допомогти своїм товаришам Січовим Стрільцям, Вільним козакам та іншим воякам України заподіяти якомога більше шкоди москалям.

Літак розігнався злітною смугою та легко піднявся в повітря. Олександрові дали лише вісім чотирьохкілограмових бомб, які мав скидати сам, адже спостерігача в нього не було.

Вітер дув юнакові в обличчя. Він так давно не був у повітрі! Зараз йому здавалося, що відчуття польоту будить у ньому первісні інстинкти. Зір та слух ніби стали гострішими, сприйняття простору та кольору посилилось. Мов якась глибинна енергія огортала його, штовхала до дії, і видавалося, що нічого неможливого зараз не існує… Таким щасливим Олександр давно не почувався. Прикро, що не можна було завжди залишатися у висоті, понад ланами та долинами… Згадався Шевченко, те, як він описував Україну. Ніби джерелом його натхнення був саме такий вид, з літака! Щось подібне можна було побачити трохи нижче Києва по Дніпру, зі схилів у Витачеві. Але Шевченко, мабуть, все ж оспівував краєвиди з висоти пташиного ока. Як міг? Та хто його зна… Він же геній, а вони стоять понад часом і простором. Пригадалась обіцянка порвати кайдани… Звідси, з висоти, одна людина може таке, що з землі й вправна сотня не зможе. Так рвати легше!

Внизу розкинулася панорама зимового Києва, від якої захоплювало подих. Вкриті снігом дахи будинків, простори полів та парків видавалися іграшковими. Корпуси Політехнічного інституту, що лежали праворуч, виглядали вирізаною з дерева мініатюрною моделлю. Пряма лінія Брест-Литовського шосе, з кумедно маленькими трамвайчиками, стрілкою вказувала на центр міста. Здалеку було помітно круглий купол Педагогічного музею. Підлетівши до Печерська, Олександр побачив споруди Київської фортеці. З цього ракурсу вона справляла те грандіозне враження, що його неможливо було отримати, бачачи її знизу, з вулиць. Те, що для багатьох мешканців міста було майже хаотичним нагромадженням мілітарних будівель з товстими стінами, з повітря постало класичною геометричною системою кріпосної фортифікації, з чіткими зубцями земляних укріплень, обсаджених оборонними баштами та капонірами. Вони виглядали значно масштабнішими за ті, котрі він бачив з повітря в Перемишлі у п’ятнадцятому році. Арсенал, що його українські війська взяли в той самий день, коли він бився на цвинтарі, був складовою цієї системи. Стало добре видно барикади, майже не постраждалі під час штурму. Здавалося, з достатнім гарнізоном тут можна боронитися вічно. Але такий гарнізон тут — це десятки тисяч солдатів. Стільки вояків зараз в Києві не було…

 Літаки пролетіли лінію Дніпра. Попереду розкинулись безкрайні українські простори. Вони були прекрасні! Здавалося б, з повітря всі країни однакові, але щось там внизу говорило, просто кричало, що ось вона — рідна земля. Далі широкої лінії річки українських військ вже не було. Всі великі підрозділи, що будуть внизу — ворожі. Спочатку видно було лише окремих цивільних, але ближче до Дарниці завиднілися дими, які могли належати тільки потягам.

Дійсно, на станції стояли кілька ешелонів, що прийшли зі сходу. Серед них був панцирний потяг. Здавалося, біля потягів відбувається мітинг. Видно було велике скупчення народу.

Єгоров почав знижатися, мабуть, щоб кидати бомби. Інші прослідували за ним. Олександр ішов останнім. А раптом це не мітинг москалів? Може, якесь народне зібрання, може, москалі зігнали мешканців, щоб розповісти їм щось про світову революцію? Не можна тоді кидати бомби! Хлопець до болю вдивлявся вниз, бачив червоні транспаранти, бачив і людей але розгледіти, що то за люди, не міг.

З боку панцирного потяга заговорили скоростріли. Олександр не чув цього, але був вже достатньо низько, щоб побачити. Тепер він краще розрізняв і людей. То таки були солдати й матроси. Більшість із них, побачивши літаки, почала тікати, але окремі стріляли вгору зі своїх крісів.

Перша бомба із «Сопвіча» сотника полетіла вниз, та вибухнула далеко від ворога. Єгоров пішов далі, мабуть, знайти цілі подалі від панцирного потягу. Олександр побачив, як низка куль прошила крило літака, що летів перед ним. Літун, мабуть, занервував, бо різко смикнув свого «птаха» вбік. Другий літак скинув бомбу. Вона розірвалася неподалік від броньованого паротяга, але видимої шкоди йому не завдала. Оскільки третя повітряна машина зійшла з курсу, тепер настала хлопцева черга кидати бомби.

Здається, все просто, головне — добре прицілитись. Він кинув бомбу. Куди ж вона впаде? Хлопець вивернув голову назад так, що рана на шиї заболіла. Довелось повернути літак, щоб побачити результат. Поганенько! Вибух струснув землю там, де недавно був мітинг; кілька фігур, що стріляли з крісів, впали, і це було все. Не можна так безцільно марнувати боєзапас!.. Тут кулі прошили його літак у кількох місцях. Він повернув праворуч, щоб збити ворогу приціл. Здається, все працює, серйозних пошкоджень немає… 

Тепер всі літаки були розсіяні по небу: сотник відлетів далеко, другий літак кидав бомби кудись по лінії залізниці, третього Олександр взагалі не бачив. Пригадавши інструкції, він вирішив наздогнати командира. Виявилось, той атакував ще один потяг, з якого вистрибували та тікали в різні сторони ворожі солдати. Хлопець також скинув свої бомби туди. Шалено дратувало, що, не розвернувши швидко літака, неможливо було побачити, куди він поцілив. Здається, в вагони не влучив, але в групи ворожих вояків попадання були. Тут, далеко від панцирного потягу, лише поодинокий крісовий вогонь загрожував літунам. Сотник атакував ворога на додачу скорострілами: сам – курсовим , спостерігач – «льюїсом»  зі свого місця. А от на літаку Олександра передній «вікерс»  заклинило після перших же пострілів. Тож, завершивши бомбування, він фактично опинився беззбройним.

Дочекавшись, поки Єгоров розстріляє свій боєзапас, він прилаштувався за ним, щоб повертатися на літне поле. Спостерігаючи за тим, як командир маневрує, намагався все запам’ятати, щоб наступного разу бути більш ефективним.

Хоча вже починало темнішати, повернення та посадка пройшли без пригод. Попри доволі теплий одяг, Олександр шалено змерз та хотів спати. Відзвітувавши перед сотником та вислухавши розбір свого вильоту за гарячим чаєм, він отримав дозвіл піти відпочити.

Із роману «Циндао-Відень-Київ»