Дагомея… Країна, якої не побачиш уже на політичній карті світу, але яка живе в історії (складній і неоднозначній, адже йдеться про один із центрів работоргівлі свого часу!). І, звісно, живе в пам’яті нащадків, що є громадянами країн під уже геть іншими назвами. Пам’яті і поверненню її присвячено фільм “Дагомея” французької режисерки Маті Діоп. Цьогорічний лауреат Берлінале (де Африка загалом стала одним з лейтмотивів фестивалю) розкриває цю тему на матеріалі дражливому і болючому — історії колоніального завоюванні Африки й вивезення її культурних скарбів європейцями.

              Розпочинається “Дагомея” (Франція, Сенегал, Бенін) нібито на позитивній ноті, і загалом в основу її лягла історія маленької перемоги: повернення до Беніну з Франції 26 творів історії й мистецтва — скульптурних зображень місцевих правителів. Ця реституція стала першою в своєму роді. Як розповідала Маті Діоп, француженка із сенегальським корінням, новина про повернення Францією африканських пам’яток вразила її настільки, що вона не могла не зняти про це фільм. Підготовка “26-ти” до повернення з французького музею додому та урочиста церемонія їх прибуття — от і весь, здавалося б, нехитрий сюжет фільму. Втім, піднімаються в ньому проблеми ох як непрості, і, якщо глянути глибше, стосуються вони далеко не лише французько-бенінських, і навіть не лише європейсько-африканських відносин.

              Що є минуле? Як воно впливає на сьогодення? Чи можуть злочини давнини і нині позначатися на долі вже нових поколінь, обтинаючи не лише колективну пам’ять, а й саму ідентичність? Питання, які цілком можуть ставити й українці, і будь-який інший народ, що зазнав колонізації. Проте зараз — про колишню Дагомею.

              Фільм можна умовно поділити на дві частини. Фокальний герой першої — ті самі “26” (так себе означують вони самі), зображення правителів, а ширше — загалом культурна спадщина колишньої Дагомеї, що була колись пограбована і нині шукає свій шлях додому. Ця частина підкреслено не-динамічна: довгі плани пакування, перельоту, розпакування, підготовки до церемонії передачі… Закадрові голоси “26-ти” рефлексують про пережите, про те, що чекає на них нині. Цікавий момент, якого торкається Маті Діоп, — та прірва, яка відділяє “26” (а якщо ширше, то доколоніальне дагомейське минуле) від сучасного покоління. Колективний герой турбується: що чекає там, вдома, адже пройшло так багато часу? Власне, а чи є вже в них той дім?..

              І зворотна дискусія ведеться у другій частині кінострічки, що в її центрі опиняються виступи молодих бенінських студентів і викладачів — нового освіченого покоління, котре має звести рахунки не лише з порівняно давнім колоніальним минулим, але й недавнім постколоніальним минулим і сьогоденням. Було пограбовано не лише матеріальні скарби, а й саму їхню пам’ять, минуле, навіть “душу”, — говорять вони. Повернуті “26” є приводом поговорити не лише про реституцію, про ті 7000 пам’яток дагомейської культури, що лишаються за океаном. Це й привід для розмови про виховання, про відчуття власної ідентичності. “Чому я виростав на Диснеї, “Аватарі”, “Томі й Джеррі”, а не на анімованій історії Беганзіна [Знаменитого дагомейського короля — А.К.]”? – питає один з учасників дискусії. І, справедливості ради, питання це треба адресувати вже не заокеанській Європі, а владі самого Беніну. Це вже інші виклики, інший рівень відповідальності — який належить скоро прийняти самому цьому молодому поколінню.

Чи “Дагомея”, історія її небагатьох повернутих і безлічі неповернутих скарбів актуальна для нас? Безперечно. По суті, перед тими самими викликами стоїмо і ми. Проблема колоніального минулого, перегляд власної історичної спадщини та її повернення, питання колективної пам’яті, навіть самої ідентичності — все це стоїть на порядку денному, посеред гарячої фази війни, і набуває від того ще більшої, екзистенційної, ваги. Не забуваймо і про питання реституції: скільки українських пам’яток знаходяться в музеях колишніх наших колонізаторів, передусім росії? Також не одна тисяча. І, маємо надію, питання це колись постане не як теоретичне, а як цілком практичне. І вже артефакти родом з українських земель їхатимуть додому, відкриваючи нам по-новому самих себе. А поки що — вивчаймо досвід Беніну… І бережімо те, що лишилося нам. Від старих ікон до старої забудови — бо все це розповідає нам, якими ми були, і дозволяє краще зрозуміти, якими стали.