Фільми-учасники цьогорічного Берлінале вже оголошені, тож настав час розповісти про участь України.

              Отже: в основній конкурсній програмі Берлінале-2025 з-поміж 19 претендентів змагатиметься документальна “Стрічка часу” Катерини Горностай, знята в копродукції України, Люксембургу, Нідерландів і Франції. Режисерка уславилася творчим осмисленням шкільної тематики (її “Стоп-Земля” про життя київських підлітків, до речі, брала участь у Берлінале-2021 і виборола “Кришталевого ведмедя” юнацького журі програми Generation 14plus); тепер вона продовжує розробляти тему на документальному матеріалі. І на матеріалі війни. “Незважаючи на війну, школи в Україні продовжують працювати. Перед обличчям постійних загроз учні та вчителі намагаються продовжувати навчання. Фільм-мозаїка показує їхнє повсякденне життя в різних куточках України”, – говорить анотація до фільму. А співдиректор кінопрограм Берлінале Міхаель Штютц (Michael Stütz) на присвяченій конкурсній програмі пресконференції прокоментував, чим особливо цікава стрічка: “У майстерно змонтованому фільмі «Стрічка часу» режисерка уникає традиційних наративних стратегій, натомість створює сильний ритм із мозаїчною структурою. Горностай показує надзвичайну стійкість і надію як молоді, так і всього українського суспільства”.

              Фільм показує міста різних регіонів – знакові Бородянку й Бучу на Київщині, Черкаси, Харків… Та всюди в умовах війни навчання перетворюється на повсякчасний виклик і випробування на міцність. “«Стрічка часу” – це елемент турнікету: важливо зафіксувати час накладання кровоспинного пристрою, аби не втратити знекровлені тканини. – пояснює Катерина Горностай. – Зараз кожен школяр, на жаль, знає, що таке турнікет і для чого його використовують, адже тепер це вивчають і в школі. Але не це є основною темою фільму. Ми акцентували свою увагу на буденності і простих шкільних досвідах, як от сльози на святі першого дзвоника, старшокласник у ролі святого Миколая, різнобарвні стрічки в руках випускників. Усе це, звісно ж, містить контекст війни тепер: школярі часто вчаться в укритті через тривогу, директор показує зруйновану й законсервовану частину школи, поки в іншому крилі ідуть уроки, а на онлайн-випускному звучить дзвоник, евакуйований з Бахмуту. Війна увійшла в цю буденність дуже глибоко, але нам нічого не лишається, окрім як продовжувати жити і навчатись”.

              В основній програмі Forum (30 фільмів) представлений документальний же “Час підльоту” (Time to the Target) Віталія Манського, створений у копродукції з Латвією й Чехією. Знову війна, знову мотив часу… Але “Стрічка часу” – це про час життя, про майбутнє покоління, опірність звичайного повсякдення війні. “Час підльоту” – про те, що зворотною стороною часу життя є час смерті.

              Віталій Манський – львів’янин, котрий тривалий час працював у росії, проте з початком війни чітко висловив свої проукраїнські позиції, а після анексії Криму переїхав до Латвії. У 2023 році на Берлінале у програмі Encounters змагався його з Євгеном Титаренком фільм “Східний фронт”. “Час підльоту” розповідає вже про Західну Україну, тил, що, втім, теж не може почуватися у безпеці. Режисер говорить про стрічку: “Це дуже важливий для мене фільм. Він про мою Батьківщину, у трагічний момент її історії. Це безкомпромісний погляд на півтора роки життя мого рідного міста Львова, коли підлітний час ворожої ракети до нього становить 5 хвилин 45 секунд”.

              І тут же, в тій же програмі, – «Коли над морем спалахує блискавка» (When Lightning Flashes Over the Sea) Єви Нейман, українсько-німецький документальний фільм про воєнне повсякдення одеситів. Що є Одеса? Передусім, звісно, – неординарні, колоритні люди. Є вони і в стрічці Нейман: удовиця, котра підгодовує котів-безхатьків, залюблений у море хлопець, місцевий філософ… Її попередня стрічка “Привоз”, також документальна, присвячена знаковому одеському ринку, і в новій роботі вбачають певне продовження і розвиток теми одеського повсякдення, одеських типів. Наскільки це так – побачимо.

              У програмі Forum Expanded (24 проєкти, 17 фільмів) – третій регіон, третій світ. Документальна “Спеціальна операція” Олексія Радинського, знята в копродукції з Литвою, розповідає про Чорнобильську АЕС, а власне про те, як проходила її окупація російськими військами на початку повномасштабного вторгнення. Основним матеріалом стали записи камер відеоспостереження періоду окупації ЧАЕС, що їх із ризиком для себе зберегли співробітники станції. У соцмережах режисер, відомий своїм проблемним, соціально активним кіно, прокоментував фільм та його присутність на фестивалі: “Це – фільм-доказ: кожен кадр цього фільму є свідченням про воєнний злочин РФ в Україні – окупацію ЧАЕС – зафіксованим у реальному часі на камери відеоспостереження. Це фільм, що займається дослідженням та дискредитацією російської армії. Бо ніщо не дискредитує цю армію краще, ніж просте документальне зображення російських солдат.

              «Спеціальна операція» – це також фільм-експеримент: він ставить свою аудиторію в позицію безпосередніх свідків окупації, яка розгортається під час трансляції з камер стеження. Тож для мене важливо, що прем’єра цього фільму на Берлінале пройде саме в секції Forum Expanded, відкритій для експериментального та політичного кіно”.

              Нарешті – фільм, у титрах якого, на жаль, не значиться “Україна” – а проте який створений українкою Мілою Жлуктенко і її співрежисером Даніелем Асаді Фаезі. У Berlinale Shorts представлена документальна стрічка “Озираючись назад” (“Rückblickend Betrachtet”). “Героєм” фільму стає торгівельний центр “Олімпія” в Мюнхені, що був збудований до Олімпійських ігор 1972 року і де у 2016 році відбулася стрілянина, що коштувала життя десятьом людям. Серед будівничих “Олімпії” були мігранти; іранське походження мав і стрілець. Таким чином, стрічка досліджує теми міграції, історичної травми, перетинів минулого і сучасності. Це вже не перший фільм режисерського дуету на Берлінале: їхній короткий метр “Прокидаючись у тиші” про українських біженців у таборі для переселенців у 2023 році здобув спеціальну нагороду за найкращий короткометражний фільм у програмі Generation Kplus.

              Згадки вартий і Berlinale Co-Production Market, серед 35 кінопроєктів якого є і дві українські кінострічки у виробництві: “Земля пласка – я облітав навколо й бачив” (“The Earth Is Flat – I Flew Around and Saw It”) Максима Наконечного і “30 днів літа” (“30 Days of Summer”) Анастасії Солоневич. На маркеті учасники матимуть змогу підшукати партнерів для копродукції і знайти фінансування для подальшого виробництва.

              Герой “Землі пласкої” Микола Мідяк, хлопець із села, із друзями їде на заробітки за кордон. У його картині світу Земля пласка – тож можна уявити собі, як складатиметься його життєвий шлях. У “30 днях літа” йдеться про двох сестер у військовому тренувальному таборі.

              Наприкінці додамо маленьку ложку дьогтю: хоча цей фільм і не стосується безпосередньої нашої теми – але російська присутність на будь-якому майданчику автоматично стає української справою. Кінострічкам російського виробництва – спасибі фестивалю – двері досі закриті, проте ніщо не заважає росіянам виступати під іншими прапорами. Тож у Berlinale Special (11 фільмів) можна буде побачити документальну стрічку “Мої небажані друзі: Частина I – Останній ефір у Москві” (My Undesirable Friends: Part I – Last Air in Moscow) Юлії Локтєвої, виробництва США. У фільмі йдеться про опозиційних російських журналістів, котрі зазнають переслідування режиму і з початком повномасштабного вторгнення покидають країну. Висновки робити рано – хоча попередні з’яви “хорошого російського кіно” оптимізму не викликають. Будемо бачити.

              Коротко підсумуємо. Детально говорити про фільми на цей момент немає змоги (хоча цього року ми знову акредитовані на Берлінале і сподіваємося їх переглянути), але певні тенденції простежуються. Перше: схоже, у найближчому майбутньому український кінематограф рятуватиме документалістика. Усі стрічки (крім тих, що у виробництві), – документальні, і, можна припустити, з причин не лише мистецьких, а й фінансово-виробничих. Друге: усі проєкти створені у копродукції. З одного боку, воно й непогано: це і міжнародні зв’язки, і обмін досвідом, і перспектива промоції… З іншого – ставить великий знак питання щодо спроможності української системи кіновиробництва. Показовий тут приклад Міли Жлуктенко, чий новий фільм вийшов взагалі без участі України – тож де юре не увійде до скарбнички українських кінодосягнень. І третє: тема війни. Важливість її зрозуміла і беззаперечна. Але – тут і небезпека: чи не зав’язне наше фестивальне кіно у цій ніші, чи не перетвориться в очах світу на безкінечне переповідання національної трагедії, травми і опору? Зараз це питання не на часі, не сперечаємося. Але воно неодмінно постане – і до нього нашому кінематографу потрібно бути готовим.