Як би несподівано це не звучало, але судові драми (ясна річ, якісно зняті) — чи не найнапруженіший з усіх жанрів. У детальному розборі одного взятого злочину розкриваються такі глибини людської натури, такі демони в душі “звичайного громадянина”, що їм може позаздрити будь-який трилер чи фільм жахів. “Анатомія падіння”, отже, назва цілком промовиста. У ній два шари, поверхневий — опис самого злочину (чи не-злочину), навколо якого обертається дія, а саме падіння з вікна чоловіка героїні, — і глибинний, символічний: анатомія падіння морального, деградації особистості.

              Мова йде передусім про героїню фільму, письменницю Сандру Войтер (у блискучому виконанні Сандри Гюллер), що по мірі знайомства все більше вражає зацикленістю на собі й своїй творчості… проте може це стосуватися й її загиблого чоловіка Самуеля, письменника-невдахи, котрий загрузнув у почутті провини через каліцтво сина й дозволив дружині перетворити себе на раба родинних, передусім батьківських, обов’язків. Як бачимо, багато тут “або”, багато подвійних прочитань… і це, власне, одне з головних послань кінокартини. Не знаючи всього, ми повинні самі визначити для себе істину, — пояснює сину Сандри й Самуеля, напівсліпому Даніелю, приставлена до нього представниця суду. І саме від того, яку з “істин” обере для себе хлопчик, залежатимуть його показання — і, отже, доля звинуваченої у вбивстві матері. Справжню правду ми так і не дізнаємось: режисерка Жюстін Тріє старанно заплутує сліди, змушуючи і суд, і глядача, по суті, самовільно обрати між двома версіями: вбивством Самуеля Сандрою, схильною до спалахів малоконтрольованого гніву, і самовбивством чоловіка, який так і не зміг взяти під контроль власне життя і повернутись до творчості.

              Останнє — вічна дилема обов’язків чи самореалізації, сім’ї чи творчості, — важлива й зрозуміла багатьом лінія фільму. Подружжя втілює тут два полюси, причому стандартні ролі помінялися, що додатково загострює проблематику. Жінка, яка присвячує себе родині, занапащаючи власну кар’єру, являє собою картину звичну і не раз опрацьовану в творах мистецтва, зокрема у тому ж кінематографі. Але якщо такою жертвою стає чоловік? О, тоді проблема одразу стає опуклішою і дражливішою! І, відповідно, з куди більшою неприязню сприймається жінка, що “дозволила собі” займатися професією, передоручивши побутові питання менш успішному чоловікові. Успішної розв’язки тут бути не може, падіння (у тій чи іншій формі), як по ходу розповіді все більше розуміє глядач, стало неуникним. Чи винна в ньому Сандра? У судовому плані це стає не таким уже важливим, бо в плані моральному її провина очевидна: якщо вона й не вбивала чоловіка, то довела його до самогубства. І, схоже, розуміє це буквально “сліпа пляма” історії, та точка особистого всесвіту подружжя, навколо якої, зрештою, закручується історія — одинадцятирічний Даніель. Він втрачає батька, рятує своїми показаннями матір… але чи не втрачає також і її, в психологічному плані? Втім, авторка, котра так не любить давати однозначних відповідей, лишає простір для глядацької фантазії і тут. Ми маємо самі визначити для себе істину, домалювавши картину зі стількома відсутніми фрагментами і чесно відповівши ссобі на поставлені фільмом питання, що в них єдиної правильної відповіді бути не може. Так, це не просте кіно, воно вимагає зосередженості й чималої глядацької роботи, подекуди досить некомфортної… а проте результат того вартуватиме. Це кіно діалогу — діалогу передусім із собою, що потребує подекуди не менших зусиль, ніж справжнісінький судовий процес.