У попередній частині нашої статті ми писали про час, проведений Олександром Довженком у Берліні, і про потенційний його вплив на творчість майстра. У сьогоднішньому нашому продовженні – про те, як Берлін пам’ятав і пам’ятає Довженка, як у німецькому інформаційному просторі поступово відбувається світоглядний перехід від образу «радянського» до образу «українського» класика, і до чого тут нинішня війна.
Як неважко здогадатися, до недавнього часу Олександр Петрович шанувався як представник кола класиків радянського кіно. Яскравим прикладом отакого «об’єднавчого» підходу під шапкою «єдиної й неділимої» радянської культури були зорганізовані в 1973 році спільні виставки Державного кіноархіву НДР і Союзу кінематографістів СРСР, присвячені Довженку й Вертову – у рамках запланованої серії про піонерів радянського кіно1.
Кінотеатр «Арсенал»
Але куди важливішою була інша подія, пов’язана з іменем Довженка – правда, на рівні символічному. У 1970 р. пара німецьких кінознавців Еріка й Ульріх Ґреґори відкрили новий кінотеатр, що мав знаменувати собою новий підхід до кінокультури в Німеччині. Фундатори, «ліві» із Західного Берліна, надихалися «Сінематік Франсез» у Парижі і хотіли показувати фільми, які раніше не демонструвалися в Німеччині, причому поєднуючи демонстрацію фільму з осмисленням та вписуванням у певний контекст. «Якщо хочете, то нас можна розглядати як своєрідну освітню структуру. Ми прагнемо не тільки розважати, але й виховувати. Намагаємося сприяти дискусії про кіно. Для цього ми запрошуємо до нас також режисерів, сценаристів, критиків», – пояснює в одному інтерв’ю Ульріх Ґреґор. Новий кінотеатр одержав назву «Арсенал», за фільмом Довженка. Причин такого вибору було дві: по-перше, «Арсенал» – один із ключових радянських фільмів 1920-х, і з ним пов’язували нову мову та революційні цілі в кіно. По-друге, організаторам заімпонував мілітарний підтекст назви: кіно мало стати зброєю, щоб вибороти зміни в суспільстві. Показом фільму і відкрився новий сезон «Арсеналу»2.
Спочатку кінотеатр базувався у районі Шьонеберг, у 2000 р. переїхав у престижніше місце – Sony-Центр на Потсдамській площі, де до нещодавно містився і Музей кіно, а з цього року розташовується у silent green Kulturquartier в районі Веддінг. «Арсенал», вже не просто кінотеатр-кіноклуб, а Інститут кіно- та відеомистецтва (з 2008 року), є одним з ключових кіноцентрів Берліну і в цілому зберігає свою концепцію показів актуального, авторського, експериментального і старого кіно, подаючи фільм не ізольовано, а у соціальному та культурному контексті.
Звісно, не варто піддаватись ілюзіям: у час заснування кінотеатру Довженко і його фільми сприймалися як частина саме радянського революційного кінематографу. Разом із тим, зі зміною часів змінилася й оптика: вже в час повномасштабного вторгнення кінотеатр «Арсенал» сам бере участь у символічному «поверненні» Довженка Україні.
Кіно Довженка як культурна дипломатія
Нарешті, варто поговорити про те, як Довженко вже в наш час виступає українським культурним дипломатом. Говоримо ми тут, звичайно про його покази, що з початком російсько-української війни і особливо повномасштабного вторгнення почастішали та, головне: отримали нове прочитання в контексті вже української, а не радянської, культури й історії.
Довженко стає ключовою фігурою символічного повернення української кіноспадщини і зокрема українського кіноавангарду. У жовтні 2015 року в «Арсеналі» демонструють цикл «Політика ритму. Кіно українського авангарду», до програми якого увійшли зокрема роботи Дзиґи Вертова, Івана Кавалерідзе, Георгія Стабового; з фільмів Довженка було показано «Звенигору» й «Арсенал». Куратори й організатори були і з німецької, і з української сторони: Олена Фоґман та Ґеорґ Вітте зі Станіславом Мензелевським з «Довженко-Центру»3.
З початком повномасштабного вторгнення покази почастішали, а самі стрічки потребували особливої подачі та реконтекстуалізації. У червні 2022 року «Арсенал» показали знову, і знов у співпраці з Довженко-Центром. Захід відбувся за підтримки Федерального агентства з громадянської освіти (модераторка Барбара Вурм з Інституту славістики Університету Гумбольдта, гостя Анна Онуфрієнко з Довженко-Центру). Вже в анотації до показу акценти були чітко розставлені: «У радянській міфології Арсенальне повстання є нічим іншим, як ключовим епізодом більшовицького мучеництва в Україні. Однак слід пам’ятати, що повстання було не стільки виступом киян проти Центральної Ради, скільки протестом російських робітників проти цієї Ради, підбурюваних більшовиками, які змагалися за владу в Україні. “Арсенал” вважається однією з найвидатніших експресіоністичних робіт в українському кіноканоні. Олександр Довженко, захоплений ідеями національного визволення та соціальної революції, виніс події повстання на маргінес оповіді, створивши політичну кінострічку-вітрину для української інтелігенції по обидва боки громадянської війни. Замість того, щоб наполягати на чіткому політичному посланні, фільм зображує хаос війни. Фільм вийшов на екрани у 1929 році.
Майже сто років потому Україна опинилася в епіцентрі нової війни. Нинішні події вимагають переосмислення не лише подій початку 20-го століття, а й того, як їх сприймали та відображали українські кінематографісти»4. Подаємо тут анотацію повністю, оскільки вона відображає українську оптику не лише фільму, а й історичних подій, що стояли за ним, і саме цей наратив були покликані просувати покази Довженка. «Арсенал» став першим у програмі «Перспективи українського кіно» (організатор Німецька кінематека, кураторки Вікторія Лещенко та Юлія Коваленко) у Берліні, Гамбурзі та Лейпцизі. Програма ця включала покази різнопланових українських фільмів за участі українських кінематографістів/ок та культурних діячів і діячок. Один з матеріалів про програму мав промовисту підназву: «Перспективи українського кіно: Кураторки також протидіють російському наративу, що відмовляє Україні у власній історії та культурі»5.
У жовтні того ж року Goethe Institute зорганізував виставку “Im Exil” («У вигнанні») (кураторки Ольга Сіверс і Олена Лиховодова). Відкривалася виставка такими собі культурними маркерами: поезією Жадана, перформансом «Тривога» Влада Троїцького і показом «Землі» із саундтреком гурту «ДахаБраха». Учасниками проєкту були Катерина Горностай, Ірина Цілик, Ігор Гайдай, Марина Ер Горбач та ін.6
У 2023 році культурна робота Довженка продовжилася: на фестивалі до Дня незалежності України, 23 серпня, було показано «Землю», також із музичним рядом від «Dakha Brakha». В анонсі фільм позиціонувався як саме український, країною походження також було вказано Україну, а не СРСР. Кінострічку, надану Довженко-центром, представляв дослідник Олексій Ісаков із університету Viadrina у Франкфурті-на-Одері7.
У 2024 Довженко продовжував брати участь у культурному житті Берліна. По-перше, Довженко-Центр привіз свою виставку «Ріка ревіла, як поранений звір» (куратори Альона Пензій, Станіслав Битюцький, Олександр Телюк)8, яку з 3 до 20 травня можна було побачити у Kunstraum Kreuzberg / Bethanien. Виставка була народжена в контексті підриву Каховської ГЕС у червні 2023 року і ракетного удару по Дніпрогесу та присвячена радянському проєкту гідроелектростанцій на Дніпрі, як і культурній репрезентації всіх цих знакових подій. Звісно, помітне місце у виставці посіла довженкіана – «Іван» і «Поема про море». Проєкт включав і додаткову культурну програму, у рамках якої було показано фільм «Поема про море» Юлії Солнцевої за Довженковим текстом і лекцію Єлизавети Євсєєвої «Нова Каховка, місто мрії Олександра Довженка: як кінорежисер доклався до побудови міста» (Nova Kakhovka, Oleksandr Dovzhenko’s Dream City: How the Film Director Contributed to the City’s Construction)9.
Нарешті, 10 вересня того ж року в кінотеатрі «Арсенал» відбувся показ однойменного фільму, приурочений до 130-річчя режисера; організатором події став Український інститут в Німеччині. Показ супроводжувався обговоренням з Анною Онуфрієнко («Довженко-Центр») як представницею України і німецькою кінознавицею Барбарою Вурм. Після показу (до слова, був аншлаг, опісля відбулася активна дискусія) у німецькій пресі вийшла низка статей, яка показала, що стратегія дає свої плоди: у статтях це кіно позиціонується як українське, і інтерпретують його через українську оптику. Проводяться паралелі між подіями столітньої давнини і сьогоденням, згадується проблема української деколонізації. Є тут і згадки про берлінську сторінку в житті Довженка, що також певною мірою працюють на посилення емпатії до України, бо підкреслюють зв’язки Довженка і через нього загалом української культури з Німеччиною10.
В цілому, культурною перемогою стало, так би мовити, «повернення» Довженка Україні. На жаль, посприяла цьому значною мірою війна, коли Україною стали більш цікавитись і з’явилося більше українських культурних подій за кордоном. Характерним в цьому плані стало трактування приналежності Довженка і його фільмів: для засновників «Арсеналу», повоєнного покоління, що виростало в умовах «холодної війни», це було однозначно радянське кіно. З розвалом СРСР ситуація мало помінялася; наприклад у часописі «Afterimage» з характерним підзаголовком «Журнал медіамистецтв і культурного критицизму» у статті ще за 2013 рік «Арсенал» досі позиціонується як радянський фільм радянського режисера11.
Зараз можна говорити, що ситуація переламалася, але загалом процес навряд чи можна вважати завершеним. Окремим важливим моментом є паралелі між минулим і сучасністю. Причому йдеться не лише про прямі паралелі, як, наприклад, сьогоднішня і показана в «Арсеналі» українсько-російські війни. Цікавий контекст для сучасного сприйняття «Землі» запропонував журналіст Матіас Хайне з видання «Welt»: у статті липня 2022 р., коли росія шантажувала світ блокадою українського зерна, він писав про події революції й колективізації як зокрема про війну за український хліб. Автор навіть провів паралелі з Лені Ріфеншталь у тому сенсі, що фільм Довженка також має похмурий «задній план»: безжальну боротьбу з т. зв. «куркулями» і в майбутньому — Голодомор (названий у статті: Holodomor, den Hunger-Holocaust)12. Таким чином, Захід проступово не лише «перепрочитує» «радянську класику»: кіно Довженка працює на розуміння світовим загалом історичного виміру нинішньої війни.
1 Wäscher Edith. berlin – staatliches filmarchiv der DDR // FIAF Information Bulletin: Brussels Iss. 5, (Dec 1973): 4
2 Медяний Володимир. «Арсенал» – берлінський Олімп шанувальників кіно. 09.01.2009. https://www.dw.com/uk/arsenal-berlinskyi-olimp-shanuvalnykiv-kino/a-3920442
3 Filmreihe: Politik des Rhythmus. Das Kino der ukrainischen Avantgarde. 01.07.2015 – 10.07.2015. https://www.oei.fu-berlin.de/kultur/termine/2015_politik_des_rhythmus.html
4 https://www.deutsche-kinemathek.de/de/besuch/veranstaltungskalender/arsenal
5 Lenz Susanne. In Berlin kommen kostenlos ukrainische Filme ins Kino. 09.06.2022. https://www.berliner-zeitung.de/kultur-vergnuegen/kino-streaming/in-berlin-kommen-kostenlos-ukrainische-filme-ins-kino-li.234277
6 Thelin Natalie. Goethe-Institut Im Exil: Ukrainian Art During Times of War. The Goethe-Institut in Berlin holds an exhibition of art created by Ukrainian artists. 07.10.2024. https://www.berlinglobal.org/index.php?goethe-institut-im-exil-ukrainian-art-during-times-of-war
7 https://www.uffberlin.de/events
8 Тhe project has been created in cooperation between the Visual Culture Research Center / Kyiv Biennial and the Oleksandr Dovzhenko National Centre on the occasion of Kyiv Perennial in Berlin with the support of Teiger Foundation.
9 https://2023.kyivbiennial.org/eng/program/the-river-wailed-like-a-wounded-beast-(berlin)
10 RushtonElizabeth. „Arsenal“: Der ukrainische Kino-Klassiker, der seine Wurzeln in Berlin hat. 11.09.2024. https://www.berliner-zeitung.de/kultur-vergnuegen/arsenal-der-ukrainische-kino-klassiker-der-seine-wurzeln-in-berlin-hat-li.2252945; Boehme Tim Caspar. Wie man zum Lokführer wird. 17. 9. 2024. https://taz.de/Sowjet-Filmklassiker-Arsenal/!6033886/
11 Yates, Steven. 50 YEARS OF THE ARSENAL CINEMA. Afterimage; Berkeley Vol. 41, Iss. 3, (Nov/Dec 2013): 8-9.
12 Heine Matthias. Dieser Kampf um den Weizen der Ukraine endete mit Massenmord. 20.07.2022. https://www.welt.de/kultur/literarischewelt/article239788657/Erde-von-Dowschenko-Kampf-um-den-Weizen-der-Ukraine.html