«Російська зима» без ілюзій: чому історії “хороших росіян” не працюють для українців

«Хороші росіяни» як комфортний західний наратив

«Російська зима» фільм (A Russian Winter) режисера Патріка Чіхи, показаний на Берлінале, пропонує західному глядачеві знайомий образ “хороших росіян” в еміграції. Але якщо подивитися на цю історію з української перспективи, постає значно складніше питання — про відповідальність, позицію та межі співчуття.

Напишу я вам про “русскую зіму”. “Пана Нікого” не бачила — але, судячи з описів, що гуляють по мережі, загальна картина буде до болю знайомою. “Російська зима” (Un hiver russe / A Russian Winter), режисер Патрік Чіха, — французька документалка про “хороших росіян” в екзилі, показана на Берлінале в секції “Панорама”. (Так, у тій самій програмі, де змагалися і наші “Сліди” про постраждалих від російського насилля українок.)

Художньо фільм вельми непоганий, та й герої милі — музикант Юрій і художниця Марґаріта, які після початку повномасштабного усвідомлюють, що не можуть більше жити в росії, і виїжджають за кордон. Марґаріта навіть брала участь у протестах і була арештована (власне, пережитий тоді переляк і змусив її виїхати); Юрій про власну участь не розповідає, але можна припустити, що теж протестував, — принаймні, згадує своє розчарування тим, як мало людей вийшли тоді на вулиці. (Відчуття, яке, гадаю, ми всі з ним поділяємо.) Люди цікаві, артистичні, дещо інфантильні — чудова комбінація для образу російського мігранта!

Це — загальна картинка для західного споживача. Але ж українцям мало красивої поверхні — нам дай лупу, пройтися дрібненькими деталями і в ідеалі зазирнути, а що ж там, під тією ефектною поверхнею. І ось — парочка отаких деталей. Відкривається фільм роздумами Юрія про попередні покоління (конкретно його родини чи загалом російські — тут неважливо).

Мовляв, народилися і виростали вони в рабстві — але що поробиш, часи були такі, ніхто не винен. (Не цитата, але суть приблизно така.) Просто-таки пародія на amor fati: приймай і люби свою долю, бо хто ти такий, щоб щось міняти? От і в росії завжди було рабство, народ трохи поборсався, щоб щось змінити, не вийшло — ну, і що ти тут зробиш? Можливо, цей момент і не вартий уваги, але надто вже вибісив інший пасаж: Юрій зізнається, що не займається зараз якоюсь політичною активністю і не збирається “спокутувати” колективну провину.

Є ж бо росіяни, які цій “спокуті” себе присвятили — але, скільки б не робили, це приймають як належне, і їхніх зусиль завжди “мало”. Ну, то який сенс?.. Іншими словами, людина, яка дистанціювалася від усього навколо, не забуваючи при цьому про позу “жертви режиму”, знецінює зусилля тих, хто намагається щось робити. Бачить небо, тих хороших без лапок росіян мало й без того — і в інформаційному полі їх майже не видно, на відміну від “навальниківців”.

От буде смішно (насправді ні), якщо хтось із тих rara avis під впливом “сили мистецтва” пошле свій активізм куди подалі і просто житиме своє життя, як Юрій! Подумалося: мабуть, не дочекаємось ми фільмів ні про РДК чи “Вільну Росію”, ні про росіян-деколонізаторів, ні про активістів руху корінних народів Сибіру. Бо ж вийде історія з категорії “нас не треба жаліти”, більше того: “треба діяти”, — а не така комфортна для мас ідея “маленької людини, яка ні за що не відповідає і від якої нічого не залежить.

Епізод другий, що його нескладно ідейно змонтувати з попереднім. Росіяни-мігранти з кола Юрія розповідають про свої роз’єднані війною родини: чоловіки, які на “СВО” не хочуть, виїжджають за кордон під гучні прокльони своїх “патріотичних” родичів, а замість них під рушницю стають батьки і дядьки. Що цікаво — про це розповідається не з болем і жахом, а таким собі соромцем, який старанно приховується під іронією.

Схоже, сильні почуття та дії в цієї категорії “нє в чєсті”. Хто зна, чому. Може, вони псують позу “мудреця, піднесеного над метушнею цього світу”? Симптоматично: це не заважає одному з “пацифістів” сперечатися з родиною через виплати за вбитого на війні батька. Відмовлятися від кривавих, зароблених на неправедній війні ціною життя баті грошей? Ні, от сюди уже принцип “неучасті” не мішайте!

Еміграція без солідарності з Україною

Сцена наступна. Юрій і Маргарита розмовляють про українку, що подякувала їм за виїзд, за позицію. Обоє розуміють, що “їм [себто нам] потрібна підтримка”, але… жіночка зрозуміла їх неправильно. Їхній виїзд не є жестом солідарності з Україною, просто вони “не могли інакше”, не могли лишатися в тому, на що перетворилася путінська росія. Висновок для українців? Ці люди — не вороги нам, але й не друзі. Навіть не ситуативні союзники, враховуючи позицію “ми нікому нічого не винні” і фактор перетягування на себе ковдри “жертви”. У нас свій шлях, у них свій; і для всіх краще буде, якщо ці шляхи не перетинатимуться.

Символ валіз: що росіяни беруть із собою у вигнання

Момент останній, майже ліричний. Наприкінці фільму Марґаріта забирає свої речі з камери схову в Туреччині, своєму “транзитному пункті”. Зізнаюся: як людина, що для “виглядати стильно” не має ні хисту, ні часу, ні натхнення, протягом всього фільму я захоплювалася вмінням Марґаріти одягатися — достоту, художниця!

Але все було цікаво: як біженка без видимих засобів для існування здобулася на такий гардероб? Відповідь виявилася простою: він привезений із собою, з дому. З цілою купою інших речей: зокрема, кинувся в око маленький кутий вішачок, чи ж підставка — мабуть, родинна реліквія, інакше чого б тягти його в таку далечину? У фіналі героїня витягає гору своїх клунків на вулицю, куди, вочевидь, має під’їхати за нею автівка, — і чекає, чекає, чекає…

Сенс у цілому зрозумілий: втративши “свій” світ, вона, як равлик, тягає його скалки із собою — беззахисна і безпорадна людська мурашка, яку по-людськи просто неможливо не пожаліти. Разом із тим, “українська деформація” змушує побачити і геть інший символізм цього образу. Коли тікаєш від обстрілів, та ще й з дітьми, не до монструозних клунків: тут дуже швидко визначаєш те, що по-справжньому важливо, і береш із собою життєво необхідний мінімум.

Пам’ятаєте фотопроєкт RELOCATED Сєрґея Пономарьова 2023 року? Російські знаменитості з речами, взятими з собою в екзилу? Там були сковорідка, тенісна ракетка, м’які іграшки… Саме ця історія, що викликала стільки іронії в українців, згадалася тоді. Важко не вичитати тут глобальну неспроможність російського суспільства, навіть “найкращих” із них, визначати в житті головне: від найцінніших речей до життєвих цінностей, зрештою, того, від чого варто відмовитися, а за що потрібно боротися. Тож і заголовок фільму набуває підтексту, явно не задуманого автором: мало бути — про зиму режиму, а виявилось — про зиму колективної душі.