“Сліди”: кіно про силу жіночого спротиву

На Берлінале традиційно представлено чимало фільмів на політичну й військову тематику, і на їхньому тлі — принаймні, на тлі того, що вдалося подивитися, — українські “Сліди” вирізняє надзвичайна атмосфера опірності та… конструктиву. Більшість із фільмів транслює послання: “Досить! Потрібно щось робити! Потрібна допомога!” Український же промовляє: “Ми діємо і змінюємо”.

Жінки, що пережили полон і сексуальне насильство, — одна з найтравматичніших тем, що їх можна уявити. Перша думка, яка виникла ще на етапі читання анотації, — про виклики перенесення її на екран, про те, наскільки можливою — і чи є можливою взагалі — коректна репрезентація такого досвіду на екрані. Свого часу така дискусія розгорілася навколо відображення в кіно Голокосту; донині взірцевою вважається документальна робота Клода Ланцмана “Шоа” (1985), де непередаваний досвід “зчитується” через найтонші нюанси поведінки фільмованих: вираз очей, тремтіння пальців…

Досвід сексуального насилля і його наслідки — іншого порядку, і не фіксація його є головною в “Слідах”. Камера тут свідомо відмовляється повністю “оголювати” героїнь з їхніми емоціями перед очима глядача, делікатно “відводячи погляд” у найбільш драматичні моменти їхніх сповідей. Теплота і любов до героїнь, розуміння їх (розуміння буквальне, бо режисерка Аліса Коваленко з власного досвіду знає, про що знімає) — те, чим дихає стрічка. Вона дуже “жіноча”, і не тому навіть, що створена жінками і про жінок, а тому, що транслює саме жіночу оптику подій. Транслює, задає сприйняття подій — і не просто задає, а трансформує його.

Сексуальне насилля як різновид військового відоме здавна; це також свого роду знищення, лишень символічне. Жінка, що зазнала наруги, має бути зламана цим, саме її існування має бути визначене соромом, що за дивною логікою патріархального суспільства має лягати не на кривдника, а на неї. “Сліди” рішуче відмовляються стигматизувати жертву за чужий злочин і повертають їй суб’єктність. Історія Ірина, Ольги, Тетяни, Галини, Ніни й Людмили Мефодіївни не завершується тим, що вони розповідають на камеру пережите, викликаючи в глядача співчуття та відразу до жахіть війни. Це передусім історія відновлення, звісно, непростого та болючого, і, головне, — історія каналізації свого болю в активну дію.

Окремою “героїнею” фільму є SEMA Ukraine (частина світової мережі SEMA NETWORK), організація, що займається підтримкою постраждалих від сексуального й гендерно обумовленого насильства (СГОН) та документуванням відповідних воєнних злочинів росії. Ірина Довгань є її засновницею й очільницею, інші героїні й співрежисерка кінострічки Аліса Коваленко — членками.

У певному сенсі, самі “Сліди” можна трактувати як одну із акцій SEMA: стрічка не лише досить докладно розповідає про діяльність організації, але й виконує для неї важливу місію, фільмуючи свідчення постраждалих та доносячи їх до світової аудиторії; власне, прем’єра на Берлінале та одержана фільмом нагорода — важливий крок у її здійсненні.

Cпадає на думку образ із іншої кінокартини, представленої на Берлінале, — “Джозефіни” Бет де Араухо (США). Дівчинці, що стала свідкою зґвалтування і яку відтоді, як привид, переслідує образ злочинця, психологиня радить: “Стань привидом для привида”. Іншими словами: не жертва і не свідки мають боятися. Боятися мають злочинці, яких чекає справедливе покарання. Отакими “привидами для привидів” стають і членкині й члени (що дуже важливо: до організації звертаються і чоловіки, постраждалі від СГОН) SEMA, як і всі інші, хто працює над притягненням винних до відповідальності.

А тим часом іде і щоденна кропітка робота над відбудовуванням свого та інших життів. На дошці, що ми бачимо у фільмі, — квіти—аплікації, що їх пелюстками є листочки з життєвими цілями постраждалих. Цілі різні, від навчитися танцювати до завести родину, та їхня мета зрозуміла: задати життєвий вектор, навчитися заново жити повноцінно.

Дуже важливі слова, що їх ми чуємо у фільмі: “Вони хотіли зробити наc нещасними. Але те, що ми живі, що нас не вдалося зламати, що ми щасливі — це наша перемога. І цим ми б’ємо їх щодня”. Ці слова, дошка з життєвими цілями, сцени, де показано, як жінки відновлюють свій життєвий простір—космос — закривають дірки від куль, фарбують хату, займаються мистецтвом — мабуть, головне у фільмі. Те, що захоплює глядача і що, видається нам, і принесло “Слідам” в певному сенсі найвище визнання фестивалю — нагороду глядацької аудиторії, — це дух опору і волі до життя, яким він дихає.

Це не історії людей, яких треба жаліти чи рятувати. Це історії людей, які діють і перемагають, бо знають, що за ними правда, і мають волю та знання, щоб цього досягати.

На цій ноті, мабуть, і варто б закінчити наш огляд — проте наостанок ми згадаємо ще одну рису стрічки: її поетичність. Попри все, це також ніжний і ліричний фільм, наповнений метафоричними образами природи: сад, що про нього згадує Ірина Довгань, соняшникове поле (після Довженкових фільмів — мабуть, найбільш емблематичний український пейзаж), скуте ожеледдю гілля, що чекає на весну, яка неминуче настане… Знову ж таки, далеко не всі документальні фільми так широко послуговуються візуальними метафорами — і в цьому теж вбачається покликання на українську поетичну кінотрадицію.

Словом, ще один український кіноголос гучно прозвучав на одному з ключових кіномайданчиків — і, безперечно, залишив сліди в глядацьких душах. Хай ця перемога стане ще одним великим кроком для відновлення справедливості.