Світлопис “Всі люблять Білла Еванса” / Everybody Digs Bill Evans

Не знаю, хто одержить “Ведмедя” за операторську роботу, але свого особистого фаворита, гадаю, я вже знаю. “Всі люблять Білла Еванса” (Everybody Digs Bill Evans) Ґранта Ґі — глибока психологічна драма про той період життя легенди джазу Білла Еванса, коли він після творчого злету трагічно втрачає свого побратима по музиці, віолончеліста Скотта ЛаФаро, і бере “паузу” в житті та, головне, в музиці.

Оператор Пірс МакҐрейл оркеструє візуальний ряд: чорно-біле зображення, доповнений кольоровими флешфорвардами. Останні ще більше підкреслюють шляхетну стриману експресію чорно-білого: останнє апелює до початку 60-х, коли розгортається оновна дія, в той час як кольорові спалахи стилізовані під технології й естетику 70-х.

Люблю чорно-біле кіно. Власне, є Чорно-біле кіно і чорно-біле кіно. До першого відноситься якісне кіно періоду десь так 1920-1960-х, коли кінематографісти художньо мислили в ч/б і світлописали ним органічно й невимушено. У такому кіно “відсутність кольору” зазвичай і не помічаєш: він там не потрібний, бо знімали з розрахунку саме на гру градацій чорного і білого. Саме тому мені завжди видавалася поганим смаком колоризація такого кіно: це все одно, що брати й розмальовувати чорно-білу гравюру, як картинку з книжки-розмальовки. Також до такого кіно можна віднести найкращі зразки відзнятого в ч/б в наступні десятиліття, коли “за замовченням” фільмували вже в кольорі.

ч/б (з малої літери) — посереднє, малоцікаве з мистецької т.з. зображення. А ще є “ч/б” — претензійна, нудна, пласка картинка “без кольору”. Але на цьому зупинятися не будемо. Поговоримо краще про “Білла Еванса”. Чи не кожний кадр тут сприймається як художнє чорно-біле фото: так і хочеться зупинити фільм уважніше роздивитися деталі, помилуватися грою світлотіні, буквально тактильно відчути фактури. Зображення дихає і сяє зсередини.

Воно затягує в себе — настільки, що майже забуваєш стежити за сюжетом. Це, мабуть, єдиний “недолік” операторської роботи — хоча, хочу наголосити, вишуканий візуальний ряд — це далеко не все, чим може похвалитися кінокартина. Це сильна історія психологічної “клінічної смерті” й поступового, дуже повільного і складного виходу з неї. Тут чудовий повільний темп, при тому внутрішня напруга така, що увага не втрачається ні на мить. І, звісно, музика — те, навколо чого обертається життя героя і що у підсумку лежить у серцевині фільму. Композиції тріо Еванса є окремим персонажем фільму, згадкою якого ми і завершимо наш короткий огляд. Просто послухайте Jade Visions тріо Еванса — і він розкаже про фільм та його настрій більше і глибше за будь-яку кінокритику.