Валерій СЕРДЮК
Оригінал статті опубліковано на сайті http://Glupov.net
Своєрідним підсумком кінематографічного року стала презентація молодого українського кіно. Спочатку в агенції УНІАН молоді українські режисери, випускники Київського Національного університету театру, кіно й телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого поділилися своїм баченням ситуації в українському кіно й телевізії.
Власне кажучи, ми не почули нічого нового. Українського кіно фактично немає, знімають одні й ті самі люди; а те, що всупереч усьому знімуть, практично ніде показувати. Провідні українські телеканали це або взагалі не продемонструють (традиційна відмовка – не-формат), або втиснуть серед ночі, коли усі нормальні глядачі сплять…
Немає гарних сценаріїв. Вітчизняні продюсери воліють знімати або про Росію, або в Москві…
Система прокату зруйнована. Частина кінотеатрів в Україні зачинена, перепрофільована. А в нових, сучасних мультиплексах на кшталт “Баттерфляїв” чи “Блокбастерів”, демонструвати українське кіно не вигідно. Глядачів буде замало… Краще “Гаррі Поттер”, “Пила”, “Хижак проти Чужого”…
Що ж вдалося зняти цього року молодим обдаруванням під керівництвом режисера й викладача Василя Вітера?
Три з чотирьох учасників – дівчата. Владислава Чекмарьова представила документальний фільм “Політ”, історію народження вистави “Отак загинув Гуска” за п’єсою українського драматурга Миколи Куліша, поставлену й виконану студентами-однокурсниками Владислави. Фільм присвячений пам’яті майстра курсу Миколи Мерзлікіна, який навчав цей курс лише перший рік, але залишив по собі добру згадку.
Дві інші представниці прекрасної статі “народили” по два фільми: Ірина Правило – ігрову стрічку “Кров” (зняту за оповіданнями видатного грузинського письменника Нодара Думбадзе)
та короткометражку “Сонет 132” за мотивами оповідання Степана Васильченка “Московський ґедзь”.
Ірина Громозда може похвалитися ігровим фільмом “Дурочка” (екранізація оповідання Антона Чехова “Хористка”) та документальним “На службі режиму. Лені Ріфеншталь” (про найвидатнішого німецького режисера епохи Третього рейху, про стосунки митця й влади).
Іван Канівець зняв один документальний фільм. Зате який!
“Тризуб Нептуна” – про створення українського флоту в 1918 році, коли моряки Чорноморського флоту, більшість з яких – етнічні українці, не чекаючи ніякої команди “згори”, самоорганізувалися й підняли жовто-блакитні прапори.
На жаль, тогочасна українська влада, що складалася головним чином із соціалістів-федералістів, не оцінила цього кроку й просто кинула їх напризволяще.
Це зараз український флот (малочисельний і здатен виконувати лише обмежене коло завдань) викликає хіба що посмішку… А 1917 року потужні кораблі розривали хвилі Чорного моря: два лінкори-дредноути плюс кілька старих броненосців, два крейсери, гідроавіатранспорти, есмінці, підводні човни, тощо… 70% матросів, старшин та берегової обслуги – етнічні українці. Колосальна сила, навчені екіпажі – усе дісталося більшовикам…
Нічого не мав проти українізації командуючий флотом, віце-адмірал Олександр Колчак (він волів, щоб флот дістався українцям, аби не більшовикам, а його законна дружина Софія вбиралася в український народний одяг) мешканці Севастополя (значна частина – етнічні українці, патріоти). А от членам “Великої ложі України”, серед яких був Михайло Грушевський, Симон Петлюра та український більшовик Володимир Винниченко, які рвали владу з рук один одного, не хотілося сваритися із супердержавами (знайома ситуація, чи не так), тож вони спочатку віддали кораблі на поталу більшовикам, а ті, в свою чергу, затопили їх…
На жаль, події фільму не відтворюють усієї історії українського флоту початку ХХ сторіччя, але Іванові є куди зростати…
Інша картина, що зачепила за живе – “Сонет 132” Ірини Правило. Одне із захоплень молодого митця – дожовтнева українська література, зокрема творчість Степана Васильченка. Узявши його оповідання “Московський ґедзь”, Іра зняла згадану стрічку. Сюжет знайомий – хлопець Микола закохався у зрусифіковану дівчину-українку Марію, намагаючись її українізувати та нагадати про її коріння…
Герої перенесені у 60-ті роки ХХ століття. Микола вболіває за Україну; саме тому для нього важливо, щоб кохана розділяла його погляди і залишалась вірною своїй культурі. Але у дівчині сидить “московський ґедзь”… Виконавиця головної ролі (актриса київського театру “Колесо” Ірина Ткаченко) фактично розповіла свою історію. Народжена у Кривому Розі, маючи класичну зовнішність Наталки Полтавки – карі очі, чорні брови, рум’янець на щічках, добре серце – дівчина, навіть співаючи українських пісень, думає по-російськи…
Щоправда, вважаю, що саме українські жінки менше піддаються русифікації від чоловіків…
У найближчих планах режисера Ірини Правило – знімати фільми про дітей. Нещодавно відбулася презентація першого фільму цієї тематики – “Кров”. На черзі картина за твором Степана Васильченка “Мужицький ангел” – карпатська різдвяна історія. Третій фільм буде знятий за мотивами оповідання зарубіжного автора, ім’я якого наразі не відоме. Відомо, що ці три роботи будуть об’єднані у повний метр.
Дитяча тема – надзвичайно важлива. Адже потенціал доброти та любові людини безмежний; і особливо ця тема розкривається в історіях дітей. Саме тому перший вибір з цієї трилогії припав на оповідання “Кров”. Короткометражна ігрова робота знімалася на кіноплівку навесні 2010 року в грузинському селищі Хідіставі на батьківщині самого письменника. Це перший в історії незалежної України міжнародний кінопроект.
Історія про незбагненну силу крові, про її поклик… Головний герой, 11-літній хлопчик Нодар, втративши батьків, постає перед вибором – жити з бабусею (матір’ю мами) або з дідусем (батьком тата). Конфлікт щирих, справжніх, люблячих сердець розв’язується природнім шляхом. Шляхом взаємоповаги та захисту права вибору людини – дитини, яка дорослішає у нас на очах…
Важливо те, що у фільмі показані традиції грузинського народу, побут, відносини між різними поколіннями, взаємоповага.
Це все ті речі, які українським глядачам необхідно згадувати і відновлювати і в своєму житті. Паралельно у планах Ірини Правило відзняти ігровий фільм про декілька хвиль міграції українців за кордон.
Для молодого режисера важливий не самий вибір того чи іншого автора, а тематика творів, їхня драматургія.
Простіше було б знайти сучасного автора, “живого класика”, попрохати допомоги в Мінкульту України. Та Іра не шукає легких шляхів…
Інший автор – цілеспрямований дослідник, романтик та ідеаліст Іван Канівець взагалі має “імперські плани”. Він хоче зробити 12 картин, із яких дві – ігрові.
Головне його захоплення – український флот початку ХХ сторіччя. Є бажання відзняти фільм у трьох частинах про українську морську піхоту 1919-1921 років, адже цей рід військ, як це не дивно звучить, виник не за “совітів”, брав активну участь у створенні української держави, захищав Центральну Раду, допомагав Директорії. Українська морська піхота навіть брала участь у останньому бою під селищем Базар, під час Другого Зимового походу, там загинув один із наших морських міністрів.
Іван Канівець, спілкуючись із моряками,
довідався про одну подію нашого сучасного флоту, майже не помічену, забуту…
1996 року сусіди України не вірили у боєздатність українського флоту. Погане фінансування, розгардіяш, відсутність палива, запчастин, відсутність чіткої ідеології у політиків… Турецькі риболовецькі шхуни цілими флотиліями вдиралися у наші територіальні води. Вже почалися проблеми з Румунією через острів Зміїний …
Аж раптом Україна блискуче проводить перші оперативно-тактичні навчання військо-морських сил! Для сусідів нашої держави це стало шоком… Для того, щоб вони відбулися, українські моряки за власний кошт купували паливо та запчастини до кораблів. Це була важлива подія, тому що вона допомогла українським дипломатам зайняти більш жорстку позицію в територіальних питаннях навколо острова Зміїний, коси Тузла.
Сценарій вже на завершальному етапі. Справа лише за коштами.
Наступний задум – екранізації спогадів генерала Всеволода Петріва. Він брав участь в українізації царської армії, у створенні українського національного полку, був військовим міністром УНР, особисто знав усіх діячів української революції й залишив дуже цікаві спогади.
Та амбітному молодому обдаруванню й цього замало. Кортить також створити комедійний серіал про українську містику. Не дає спокою слава не лише Петра Конашевича Сагайдачного, а й Миколи Гоголя та Віктора Приходька (режисер “довгоносиків”). Це – проект іншого напрямку, але він уже розписаний на декілька сезонів уперед.
Є дві ідеї ігрових фільмів. Інші проекти Канівця в стадії розробки.
Одним словом – є над чим працювати.
Для себе зробив висновок: є ще порох у порохівницях. Є талановита молодь, яка готова, всупереч обставинам, знімати українське кіно про Україну та для українців. І корабель українського кіно таки пливе в бурхливому морі, не зважаючи на шторми, штилі, бурхливі течії, підводні скелі й обмежену кількість палива…
