«Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», – таку думку колись висловив Олександр Довженко. Інша мудрість,- “Народ, який не знає своєї історії приречений на її повторення”.
Тож не випадково, з здобуттям Незалежності, коли більшість українців знали лише «офіційну» історію, ми припустили чимало помилок, що можна було оминути маючі історичний досвід здобуття самостійності і державотворення 1917-1921 рр. Наслідки цих помилок ми бачимо вже сьогодні і врешті-решт це може призвести до втрати державності. Лише поверхневий аналіз подій за 20 років Незалежності легко проявить усі здобутки та втрати, і терези переважать не на користь українців.
Проте, не будемо говорити про сумне. А повернемось до наших коренів: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». Немає потреби занурюватися в глибоку історію, достатньо повернутися на початок минулого століття, коли українці творили державу, Українську народну республіку і змагалися за свою землю в оточенні ворогів української самостійності, що рясно виникли з усіх боків і навіть в середині України.
З цією метою з 5 січня 2011 року творчою групою на чолі з молодим режисером Іваном Канівцем, було розпочато роботу над екранізацією спогадів генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва. Документальна стрічка «Українська революція» – це спроба відтворити події не такої вже й далекої минувшини з метою продемонструвати сучасному українцю, як лише століття назад їх діди та прадіди здобували своє право на вільне життя.
Всеволод Петрів (у російських джерелах Петров) народився в Києві у родині генерала російської царської армії. Закінчив Київський кадетський корпус у 1900 р., Павловське Вище воєнне училище в Петербурзі (1902), Миколаївську Академію Генерального Штабу (1910). У березні 1917 року отримав звання полковника. Під час Першої світової війни за бойові заслуги був нагороджений Георгієвською зброєю (24 січня 1917 за бій 27 травня 1915) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та бинтою.
Як зазначив Іван Канівець, спогади Петріва описують його участь у Перших Визвольних Змаганнях 1917-1921 років і вони дуже важливі тим, що їх автор описує не дії керівників держави, а ділиться своїми враженнями про все що він чув і бачив в ті часи. Завдяки цьому перед нами відкривається велична картина боротьби нашого народу за волю.
Історія яку розкриває Петрів, ламає міфи про те, що на Україні не було патріотів, що українці не прагнули незалежності. Глибина патріотичних почуттів українців того часу була не меншою, а можливо і більшою за сьогоднішню.
Достатньо навести один приклад. Український полк, який був самостворений українцями сьомої туркестанської (російської) дивізії восени 1917 року, був названий іменем кошового Запорізької Січі Костя Гордієнка, який свого часу підтримав гетьмана Мазепу у його боротьбі проти Петра І. Отже, не дивлячись на те, що українська історія в Російській Імперії була під забороною, українці знали своїх героїв.
Ще один цікавий факт. Українські вояки самі пошили жовто-блакитний прапор з портретом Шевченка, згодом зробили його полковим і з ним пробивалися в Україну. Текст присяги також написали самі і один перед одним присягнули. Ось як описує цей епізод Всеволод Петрів: «…В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що обов’язаний боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена дальша мета полку, що станеться після остаточного з’ясування ситуації, щоби виконати полкові накази, прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на певну смерть.
Ранком 26-го зійшлися всі Гордієнківці біля маленького Ліпківського мечету, де на площі розтаборилися вози, та після коротенької промови команданта полку присягнули на цю присягу, яку виробили напередодні та яку вже прочитали та обдумали з гайдамаками по сотнях.
Дивна, незвична присяга. Всі в шапках та без зброї. Нема ані попа, ані церкви. В стороні сиротливо стоїть маленький мечет, на площі коло нього рядами, як твердиня, вози. По присязі козаки поскидали шапки та почали стискати один другому руку, кажучи: “всім та тобі присягаю…”
Була то справді присяга Гайдамацького загону, а не муштрового українського полку, який в тяжких боях викувався із Гордієнківців.»
Фільм складається з двох серій по 25 хвилин, перша описує події з початку 1917 року до прибуття полку імені Костя Гордієнка в Україну. Друга серія показує події січня лютого 1918 року в Києві.
Прем’єра першої серії планувалася на серпень 2011 року, до 20-ї річниці Незалежності, однак вкластися в зазначений термін не вдалося з об’єктивних причин. На початок вересня стрічка відзнята лише на 95%, хоча в цей час ми мали завершити фільм і представити його на Міжнародний кінофестиваль, що тривав у дні святкування Незалежності. Доречно, що минулого року на фестивалі «Кінолев – 2010», фільм Івана Канівця «Тризуб Нептуна» здобув спеціальну відзнаку.
У рамках VI міжнародного фестивалю незалежного кіно «Кінолев 2011», 24 серпня, у Львові таки відбувся перший показ трейлеру до фільму «Українська революція». До слова на фестивалі були запрошені режисер та продюсер Іван Канівець, а також оператор Рустам Ходжієв.
Іван Канівець під час свого виступу зазначив: «Сьогодні можна почути, що в нашій країні безліч негараздів. Мабуть це правда. Але це можна змінити. І це можна змінити завдяки людям, які будуть готові йти на жертви заради власної країни. Хочу нагадати висловлювання американського президента Кеннеді: «не запитуй, що твоя країна зробила для тебе, запитай себе, що ти зробив для своєї країни». В нашій історії було багато людей, які готові були жертвувати своїм життям, щоби Україна існувала. Про таких людей розповів у своїх спогадах Всеволод Петрів, в 1917 році полковник російської армії, що згодом став військовим міністром УНР. Він бачив на власні очі як проходила українізація в російській армії під час подій 1917 року. Він бачив, як солдати, одягнуті в російську військову форму, починали відчувати себе українцями, і більше не хотіли боронити інтереси чужої для них імперії.
Фільм називається «Українська революція», з одного боку це скорочення від назви спогадів Петріва. Вони називаються «Спомини з часів української революції». Ця назва означає також соціальну і національну революцію, що відбулася в той час на теренах України. Але є також і третій, дуже важливій сенс у назві «Українська революція». Це революція, що відбулася в душі кожного українця, який був громадянином Російської чи Австро-угорської імперій. Це спалах, що пробудив національну свідомість, що змусив людину відчути себе відповідальним за долю своєї країни, свого народу…» – наголосив режисер фільму.
Однак про негаразди все ж таки слід зазначити. Останнім часом національне кіно переживає значні труднощі, які в першу чергу пов’язані з недолугим законодавством, відсутності державної ідеології, і як результат, відсутності інтереса до створення українського кіно, чого не скажеш про наших сусідів. Як приклад я би навів стрічки талановитих режисерів, польського Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» та російського Володимира Бортко «Тарас Бульба». Обидва фільми висвітлюють козацьку добу нашої історії, але в обох присутній неукраїнський, а відповідно польський та російський погляд на події, що висвітлюються. Це і є ідеологія. Сьогодні в Україні зняти кіно, так само збитково, як видавати українські книжки. Тому цей пласт культурного життя фактично виживає за рахунок особистих внесків авторів і поодинокої підтримки небагатьох меценатів. Це щодо нашого законодавства, що пишеться явними недругами України і врешті-решт призводить до такого стану. Важко пригадати пристойний фільм відзнятий в останні роки за державної підтримки.
Тож невипадково, що фільм «Українська революція» знімався на громадських засадах, без будь-якого офіційного фінансування. Серед багатьох продакшенів в Україні не знайшлося жодного, кого би зацікавив «некомерційний проект». Продюсерів і власників телеканалів більше цікавить продукт шоуменів з танцями та співами, ну ще може кримінальні історії про «героїв» злочинного світу. Або сварки політиків у прямому ефірі, які намагаються підтримати свої рейтинги, що стрімко падають в очах пересічних українців. І цей продукт щоденно «пхають» українцям з блакитних екранів, а фільми про історію України нам знімають поляки та росіяни. Спробуйте пригадати скільки нових українських фільмів ви дивилися по телебаченню, не кажучі про кінотеатри в останні роки. Стає сумно. Не знаходиться місця в інформаційному просторі України для українського кіно. Тому українські кіностудії (Довженка, Одеська, Ялтинська) виживають за рахунок обслуговування (надання реквізиту, спеціальної техніки, костюмів, тощо) іноземних, в першу чергу російських (бо в них з ідеологією все гаразд) кіностудій, що постіно знімають в Україні, особливо в Криму, фільми різноманітного гатунку.
Наприкінці 2010 року, після виходу на екрани документальної стрічки «Тризуб Нептуна», режисер Іван Канівець намагався знайти фінансування на екранізацію унікальних спогадів колишнього полковника Російської імператорської армії, а згодом генерал-хорунжого армії УНР Всеволода Петріва. Тож після кількамісячних спроб знайти хоч одного небайдужого спонсора, авторська група розпочала роботу своїми силами залучивши друзів, родини і просто однодумців у проекті під назвою «Українська революція».
Як зазначив сам режисер, назва фільму виникла не тільки тому, що перекликається з назвою спогадів Всеволода Петріва «Спомини з часів української революції (1917-1921)», а й тому, що українська революція таки відбулася, незважаючи на твердження ворожих ідеологів, які називали її «буржуазною». Держава створилася і, хоч коротко, але проіснувала до моменту повної окупації і втрати Незалежності. Крім того революція відбулася у серцях і свідомості всіх українців, які ще «вчора» були підданими Австро-Угорської та Російської імперії, а «сьогодні» стали громадянами своєї, вільної держави – України. Й усвідомивши важливість подій вони стають на захист своєї Вітчизни.
Не дивно, що ця тема так швидко і глибоко захопила однодумців Івана Канівця і створила передумови для здійснення проекту «Українська революція» незважаючи на будь-які перешкоди. До речі команда формувалася ще під час створення попередніх фільмів. Зокрема стрічки «Світло для світу», «Українські епізоди», «Захоплення», «Телебачення майбутнього», «Інше місце», «Надія» та згаданий «Тризуб Нептуна», що відкрив серіал документальних фільмів часів української революції. Деякі стрічки вже неодноразово демонструвалися в Україні.
Перший фільм цього серіалу «Тризуб Нептуна», оснований на реальних спогадах безпосередніх учасників тих подій, розповів про підняття українських прапорів 29 квітня 1918 року на Чорноморській ескадрі і фортеці Севастополь. І хоча офіційно фільми не об’єднані в серіал, багато подій в них висвітлюють одні й ті ж події, тільки з описів різних свідків історії державотворення України в 1917-1921 роках, що лише додає фільмам об’єктивності і розмаїття. Цікавим є приклад, як Всеволод Петрів описує зустріч з невідомими моряками, що пліч-о-пліч з гордієнківцями боронили український уряд у Києві. У спогадах немає прямої вказівки походження підрозділу українських моряків, однак дослідивши інші спогади та історичні факти, з’ясувалося, що мова йде про так званий «морський курінь» з Севастополя. Укомплектований матросами та офіцерами українських екіпажів Чорноморського флоту, курінь з шести сотень став першим підрозділом морської піхоти, що став на захист України. Символічно, що у цьому епізоді, у свій вихідний день, знімалися справжні військові моряки, офіцери ВМС ЗС України, які проходять навчання в Національному університеті оборони України. Завдяки консультації і сприянню начальника кафедри ВМС цього навчального закладу, капітана 1 рангу Степана Яким’яка, нам вдалося грамотно відзняти ці сцени.
Як і в «Тризубі Нептуна», дикторський текст у фільмі «Українська революція» читає Народний артист України Богдан Бенюк. Головну роль Всеволода Петріва зіграв ройовий групи війсково-історичної реконструкції УПА «Повстанець» Вістун Грім (Богдан Іванько). Також до команди під керівництвом продюсера і режисера Івана Канівця увійшли: виконавчий продюсер Тимур Баротов, звукорежисер і композитор (автор саундтреку) Андрій Пархоменко, головний оператор Володимир Каштанов, оператори: Світлана Кульчицька, Рустам Ходжиєв, Орест Пона, Антон Олександров, Владислав Сурнін, Андрій Турянський, Тарас Галишко, Євген Возняк, Євген Романов, монтажер Денис Сатірін, адміністратор фільму Руслан Булатнік, і ще багато інших небайдужих людей, які абсолютно безкоштовно допомагали у складній роботі створення історичного документального кіно. Роль Симона Петлюри у стрічці виконав народний депутат України Олесь Доній, який навіть зовнє схожий на свого героя. Разом з командою Мистецького об’єднання «ОsтаNNя Барикада» О.Доній майстерно зіграв в епізоді припинення розстрілу робітників заводу «Арсенал», який детально описаний у спогадах В.Петріва.
Суттєву допомогу у створенні фільму надав і народний депутат України Андрій Шкіль. Орися Григоренко та Іван Юрчик встигали не тільки знятися у багатьох сценах, а й вести такий собі фотощоденник зйомок, завдяки чому на нашому сайті можна поетапно спостерігати хід всієї роботи. Бандурист Тарас Силенко надав народні костюми, привів музичний колектив на сцену сільського весілля і сам з успіхом відзнявся у кількох сценах.
Своєрідну команду склали всі, хто своїм посильним внеском наблизив завершення фільму. Наприклад, члени клубу військово-історичної реконструкції «Чота пішої розвідки третьої залізної дивізії армії УНР» та клубу військово-історичної реконструкції «Повстанець» стали головними героями фільму – «гордієнківцями» і з щирим завзяттям опановували акторське мистецтво. З огляду нестачі людей, доводилося часто-густо перевтілюватися в протилежні ролі і носити однострої тих чи інших героїв у масових сценах епізодів. Були навіть і курйозні моменти, коли одна людина грала в один день кількох героїв. Наприклад, Василь Любуня, який в одному епізоді про наших вояків знімався з українськими вусами, потім підстриг їх на німецький манер і зіграв роль німецького солдата з супроводу делегації, що вела переговори про припинення вогню. Того ж дня він зіграв роль цивільного під час засідання в Центральній Раді, щодо оборони Києва від наступаючих військ Муравйова. А потім зовсім зголив вуса і вжився в роль російського солдата в іншому епізоді. Іншого дня, під час кінної атаки, Василь продемонстрував і майстерність з верхової їзди та володіння шаблею, чого інші «актори» досягали вже на знімальному майданчику. Ця майстерність невипадкова, адже Василь Любуня осавул Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна і на кожні зйомки спеціально приїздив з Вінниці. Згодився і його досвід полкового гармаша. Під час зйомок артобстрілу саме він командував розрахунком артилеристів.
Наш документальний фільм не вимагає високого артистизма від акторів, хоча деякі «герої» демонстрували справжню акторську майстерність. Як зауважив режисер, деяким людям цей талан даний від народження. Як кажуть «від Бога».
Ще на початку роботи складалися ситуації, коли за дрібні послуги нам виставляли тисячні рахунки, а познайомившись ближче із змістом фільму, ставали до лав нашої команди. Так, наприклад сталося під час зйомок у Пирогово (Національного музею народної архітектури та побуту в с.Пирогів) у лютому. Нам запропонували оплатити рахунок за надання можливості проведення зйомок на території музею. До речі, за кілька днів до нашого звернення росіяни там знімали сцени фільму «Біла гвардія» за М.Булгаковим і все оплатили. Який же подив був у дирекції музею, коли вони дізнались, що наш фільм знімається на громадських засадах і розповідає про історію боротьби за Україну. Після цього нам пішли назустріч, і незважаючи на сильний мороз -17 нам вдалося за кілька знімальних днів відзняти ключові сцени зими 1917-1918 років. Схожа ситуація склалася на зйомках в музеї «Київська фортеця» і «Музею народної архітектури і побуту у Львові», більш відомого як «Шевченківський гай». Щира подяка дирекції і колективам цих музеїв, які долучилися до шляхетної справи відтворення нашої історії.
До роботи над фільмом також долучилися співробітники Національного музею історії України, Музею Української Народної Республіки, Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Без допомоги працівників зазначених музеїв не вдалося б якісно відтворити тогочасну епоху.
Оригінальний саундтрек та марші до фільму звучать у виконані музикантів Національного академічного духового оркестру України на чолі з генеральним директором, заслуженим працівником культури України Олександром Піроженко і головним диригентом Олексієм Рощаком, за що їм окрема подяка.
Завдяки колективу студії звукозапису «GOOD RECORDS», нам вдалося якісно записати саундтрек.
Однак не все давалося легко. Багато чого вимагає і фінансових витрат, які оминути неможливо. Зокрема, пошив уніформи та спорядження тих часів дуже витратна справа. А ціна за макети зброї, коливається від 1400 грн до 25 000 грн (наприклад за кулемет «Максим»). Вартість оренди трьохдюймової гармати часів першої світової війни сягала 10 000 грн за 1 знімальний день. І лише завдяки безкорисливій допомозі багатьох людей, українців не за національністю, а за духом, нам вдавалося долати численні труднощі та перешкоди.
Багато важливих сцен, з огляду на відсутність реальних споруд і будівель, знімалося в студії, а згодом використовуючи їх якісні світлини, монтувалися на комп’ютері. Проте, не все можна було зробити своїми силами, чи силами друзів. Хоча б транспорт і паливо для перевезення реквізиту й акторів до місця зйомок. А кількість витрачених коштів на телефонні розмови з різними операторами знімальною групою взагалі не рахувалася.
З огляду на неможливість оминути фінансових витрат, кожен з нас зробив свій особистий внесок і звернувся до не байдужих. Севастопольська організація Спілки офіцерів України на чолі з Василем Касюком першими відгукнулася на важливу справу повернення з забуття історії нашого народу й українського війська зокрема. Більшість офіційних звернень робилося саме від цієї організації. І це не випадковість, адже військово-патріотичне виховання молоді і військовослужбовців є чи не найважливішим статутним напрямком діяльності організації СОУ, яка в липні відсвяткувала свою 20-у річницю. Крім того, 6 грудня виповнюється 20 років Збройним Силам України і кращого «подарунка» ніж фільм про історію української армії УНР годі й шукати. Згодом і Київська організація Спілки офіцерів України підтримала проект, зокрема в особі першого командувача Військово-морських Сил України віце-адмірала Бориса Кожина та капітана 1 рангу Євгена Лупакова, який встиг відзнятися і в декількох сценах.
Севастопольці, члени СОУ Віталій Рожманов, Дмитро Зубров, Василь Бойко, Андрій Лубенець, Віктор Фірчук, Михайло Грицик, члени Конгресу українців Севастополя Віталій Осадчий, Богдан Мороз та багато інших поважних людей долучилися до цього шляхетного чину.
Багато було й українців, які надавали посильну допомогу в містах де проводилися зйомки. Зокрема у Львові, перший знімальний день проводився на території магазину “Штурм”, поблизу ст. Персенківка, що спеціалізується на продажі зброї, спорядження та військового одягу. Львівські зйомки проводилися з використанням і макетів зброї, і військових одностроїв саме з цього магазину. Завдяки активній підтримці і безпосередній участі його власника, Володимира Правосудова та його співробітників нам вдалося відзняти багато сцен з новими обличчями та новим антуражем. Він і його товариші безперечно увійшли до складу нашої команди, за що їм щира подяка.
Не можу оминути допомогу й інших львів’ян. Іван Гаврилко, Іван Сприн, Юрій Волощак, Віталій Обожда, Дмитро Пожарський, Богдамир Стефанюк, Сергій Котлярів, Олександр Василюк, Макар Гаталяк, Максим Свідрук, Андрій Шурко, Оксана Баліцька, Орест Сімейко, Василь Особа, Тарас Ковалик, Станіслав Куркін, Віктор Дубко, Олексій Захаров та інші, знімалися без перерв у численних дублях протягом усього знімального дня. Завдяки допомозі голови профспілок медиків м. Львова Ольги Ходжиєвої, нам вдалося віднайти в Львівському медичному коледжі ім. Андрея Крупинського, оригінальний костюм сестри милосердя, вкрай необхідний для деяких важливих сцен.
«Українська революція», що складається з двох серій, повторив прецедент в українському кінематографі, коли фільм знімався за рахунок внесків українців. Звичайно найбільший внесок зробила команда, яка крім коштів вклала свою безоплатну працю і душу в 50-ти хвилинну документальну стрічку. Слід віддати шану батькові Івана Канівця, пану Анатолію. Колишній військовий моряк, винахідник і просто патріот України значно наблизив завершення проекту. Його внесок був як фінансовий, так і особистий. Зокрема, розміщення та харчування учасників проекту, що приїжджали на дні зйомок з Севастополя, Вінниці, Львова, Полтави, Кам’янець-Подільського та інших міст України. Підготовка та пошив уніформи, консультації та всіляка інша допомога переконливо довела, що без Анатолія Канівця, навряд чи у нас щось вийшло.
Хочу навести ще один цікавий епізод. У спогадах Петріва описуються особливі шапки, що носили в Туркестанській дивізії: …Чорні шапки (ми всі були в сибірських кудлатих папахах) так достроювались до тієї дикої природи: кудлаті сибірські кучми, вихудлі коні, валка возів усуміш на колесах і санках, що чорним вужем тягнулась поміж височезними стовбурами дерев-велетнів або різко видніла на широких багнищах, – усе те творило вражіння чогось несправжнього, якоїсь казки з давньої давнини гайдамацьких походів… Віднайти в Україні подібні папахи виявилось неможливим, тож закупивши в Криму кілька вівчих чорних шкур, у ніч перед зйомками, відповідно до наказу царських часів, що регламентував розміри і форму папахи, перевівши вершки у сантиметри, Руслан Булатнік, Василь Любуня і я, до ранку пошили мінімальну кількість папах для наших героїв. А на епізод з моряками, на стрічки безкозирок золотою фарбою і відповідним шрифтом, дослідним шляхом, наносили назви українізованих чорноморських крейсерів та лінкорів: ВОЛЯ, ПАНТЕЛЕЙМОНЪ, ЕВСТАФІЙ, ІОАНН ЗЛАТОУСТЪ, ПАМЯТЬ МЕРКУРІЯ. Аксельбант офіцера Генерального штабу переробляли з генеральського аксельбанту МВС України. Темляк на нагородну Георгієвську шашку зробили власноруч. Загалом, за час зйомок фарбувати, шити і перешивати доводилося чимало.
Згадав ще одну історію. Якось, завантаживши у машини учасників проекту весь реквізит і знімальну техніку, викликали таксі щоб доїхати самим на розвантаження машин. Обговорюючи деталі зйомок дорогою, викликали неабиякий інтерес у водія, який дізнавшись про проект, висловив щире бажання взяти у ньому участь. Згодом він успішно знявся у фільмі. Іншим разом у суботу, завершив знімальний день з епізодами цивільних киян, які за сценарієм радісно зустрічали гордієнківців після звільнення Києва, ми з’ясували, що частина зимових костюмів взятих напрокат, має без діла пролежати аж до понеділка. Тож розпочавши операцію «знайди друга і подругу», які ще не знімалися, ми зібрали на прогулянку в парку біля князя Володимира кількох знайомих. А для збільшення кількості облич, мені довелося звертатися до перехожих у парку з пропозицією знятися у нашому фільмі. Назбиралося ще кілька охочих. Серед них мене здивував один поважний чоловік, який без роздумів і з’ясувань відразу погодився. Коли ми відзняли необхідні плани, він надав свою візитівку для запрошення на прем’єру. На візитівці значилось: Національна спілка кінематографістів України, кінорежисер, народний артист СРСР Степанян-Григоренко Валерій Арсенович. Моєму здивуванню не було меж. Інший режисер, Андрій Турянський (режисер-постановник фільму «Бій за гору Маківка») із своєю власною камерою відзняв, за словами Івана Канівця «золоті кадри» під час зйомок у Львові. Вдалими були операторські кадри і львівянина Тараса Галишка.
Були приклади різної допомоги. Зокрема, один поважний ректор одного з київських ліцеїв, надав 10 тисяч грн. із зарплатні та щиро побажав успіхів у нашій справі, при чому вирішив лишитися інкогніто. Ще один цікавий приклад, коли на фільм надали певну суму з власного заробітку і побажали отримати його для трансляції на місцевому каналі. Мова йде про генерального директора телерадіокомпанії «Сокаль», Миколи Паська.
Депутати Львівської міської ради також скинулися на фільм і зібрали 4 тисячі грн.. А обласна рада пообіцяла допомогти у тиражуванні фільму на диски, а особисто допомогли Олег Тягнибок, Василь Паденяк, Михайло Задорожний. Окрема подяка львів’янам Гавриліву Андрію, Олегу Кристиняку, Роману Козаку і братам Роману та Юрію Грицевичу. Ці патріоти допомогли і словом, і ділом. Насправді, ми зверталися до сотень різних заможних українців, яких я не буду перераховувати, адже на ділі вони виявились просто байдужими. Нажаль, в Україні справжні патріоти не є багатими, а ті хто багаті, далеко не патріоти. Ось така сумна істина.
Проте були й насправді смішні історії. Одного разу, напередодні зйомок, один з героїв фільму повідомив режисера, що не зможе прийти. Ключові сцени, що планувалося знімати, були побудовані на участі саме цього героя і зйомки стали під загрозою зриву. А враховуючи, що інші герої і знімальна група у вихідний день, прибули до Києва, або вже були в дорозі, відвернути «катастрофу» було неможливо. Я спробував розібратися в ситуації і з’ясував, що причиною відмови стала вимога дружини перекопати город, бо весна вже буяла, а чоловік в будні працює на роботі, а всі вихідні знімається в кіно. Надавши слово офіцера, що город буде перекопаний ситуація була врятована. А наступного дня, разом з адміністратором фільму Русланом Булатніком, ми чесно відпрацьовували трудодні з лопатою в руках, чим рятували фільм і сім’ю від незворотнього конфлікту. Адже від чоловічих обов’язків кіно не звільняє. Вже повертаючись до дому, ми жартували на кшталт можливого запитання: А чим ви допомагали у створенні фільму? Копали город! Іншим разом ще взимку, на зйомках у Пирогово, в приміщенні, де переодягалися актори, видавалася зброя і просто всі грілися між сценами, сніг нанесений із взуттям створив маленькі озерця. По завершенні зйомок, відпустивши акторів, ми разом з Василем Любунею та оператором Рустамом Ходжиєвим, закатав рукава, вимивали підлогу всього поверху. У приміщення заглянув заступник директора музею. Треба було бачити його обличчя коли він побачив мене у формі царського офіцера з ганчіркою в руках і наспівуванням козацької пісні, під час домиванння сходинок. Весело.
Наведу дві зовсім інші історії, що сталися коли ми ще намагалися знайти нормальне фінансування проекту. Під час розпочатої роботи, до режисера Івана Канівця звернувся один відомий український продюсер, який повідомив радісну новину, що він знайшов кошти на повне закриття бюджету фільму, що складає 419 тисяч грн.. Ми щиро зраділи, але згодом з’ясувалося, що є певні умови за яких отримаємо фінансування. Умови були озвучені згаданим продюсером приблизно так: «Перепишіть сценарій і всіх більшовиків та ворогів гордієнківців зробіть українцями, які просто по-своєму воювали за Україну». Ми ґречно подякували, пояснивши, що не можемо переписати справжні спогади реальної людини. Через певний час подзвонив ще один киянин, запропонувавши свої послуги у залученні фінансування проекту з боку української діаспори. Він також висунув умову: «40% відкат». Ми знову ґречно подякували й сказали, що подумаємо. Так і закінчилися спроби знайти фінансування з одного джерела, і фільм став «народним».
Ще одною важливою особливістю фільму є те, що реальних світлин і хронік, що показували б героїв у період, охоплений сюжетом, немає, і знімальна група крок за кроком відтворює епізоди, описані в достатньо насичених деталями та живими емоціями спогадах головного героя. Стрічку доповнять і роботи художника Василя Придатка, що спеціально малює для фільму картини в особливому стилі. У фільмі планувалося використати деякі тогочасні пісні, що можна почути сьогодні у виконанні Тараса Компаніченка.
Для глибшого розуміння емоційності живих спогадів наведу уривок вступного слова Всеволода Петріва до своєї книги «Спомини з часів української революції (1917-1921)» мовою оригіналу.
« …Яке воно недавнє, а таке далеке здається оце минуле. Ніби то колись в іншому житті було. Бо безодня ділить то бурхливе, небезпечне, повне діл і починів життя з часів відродження великої нації від нинішньої тиші сірого будня, того сучасного емігрантського животіння і його безвиглядної одноманітности.
Сам собі видаєшся старим, який виконав уже свої завдання – так якось невблагано затираються щоденно назви, дати, призвища, вчинки, що якби не те, що прокидається вже Український Велетень, що все більше та більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає про себе звістку, як блискавка про громовицю, — то здавалось би, що те все тільки нам снилось.
Та не був це сон. А справді боролись, умирали, страждали передові борці українського відродження. І в імя тих страждань й крови, в імя заповітів на майбутнє для ріднього народу, не можуть ще живі тілом й духом учасники великих днів не закріпити цього минулого, не можуть не залишити виразних слідів по собі й правдиво змальованого перебігу подій минулої героїчної доби.
Авторові цих рядків довелося пережити богато підчас визвольної боротьби українського народу. Спершу, як рядовому боєвикові з крісом у руці на чолі Запоріжського полку імени кошового отамана Костя Гордієнка та кінних гайдамаків, дальше за часів гетьмана Скоропадського на ріжних посадах, потім на чолі житомирської Юнацької Школи, Північної дивізії, Волинської групи, Військового Міністерства, інспектора піхоти, начальника Генерального Штабу, а вкінці як звичайному інтернованому без посади у Польщі.
За отой час довелося бути свідком багатьох політичних та інших інтриґ, збирати про них інформації, одначе вистерігатись активної в них участи, наскільки це не торкалось збройної боротьби з ріжними наїздниками, хтоб вони не були.
На тому місці будемо змальовувати перебіг подій, вистерігаючись оцінок, які для учасника не можуть бути безсторонними. Прохаємо також вибачити деякі можливі неточносте. Дати та частина записок загубилась, а в памяти не все задержалось.
Думаємо, що наша праця допоможе майбутньому українському історикові до висвітлення богатьох подій, а читачеві зробить зрозумілим богато дечого із вчинків провідників української революції, головно з тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю, вогнем і терпінням провадили ту революцію, із тих настроїв, які були рішаючими чинниками невдач, або й перемоги.
Автор не має намірів писати історію, а списує тільки те, що бачив, відчував і як розумів оці події один із активних учасників визвольної боротьби…»
«Спомини з часів української революції (1917-1921)» Всеволода Петріва, лягли в основу сценарія стрічки і надихнули практично всю знімальну групу до активної роботи.
Проте, незважаючи на велике натхнення, той порив і ентузіазм, з яким ми взялися до роботи, були на цьому шляху труднощі, невдачі й помилки. Ще на підготовчому етапі наприкінці 2010 року, один військовий історик, який погодився допомогти консультувати стрічку, отримавши сценарій для роботи, зник аж до моменту, коли робота над фільмом перетнула рубіж 50%, що призвело до ситуації, коли виправляти б щось було занадто пізно.
Звичайно ми намагалися відтворити події якнаймога більш об’єктивно та точно. Однак не все можна було зробити, як кажуть військові реконструктори «правильно». Наприклад, на більшості гвинтівок Мосіна, що використовувалися під час зйомок, мушки за формою відрізняються від тих, що відповідають періоду Першої світової війни і «набите око» фахівців відразу помітить «неправильність» таких деталей. Згадую, як ще на початку роботи ми привезли до заступника ройового Групи війсково-історичної реконструкції Української Повстанської Армії «Повстанець» Владислава Куценка деякі важко здобуті речі, що на нашу думку могли бути використані і відповідали б згаданому періоду. Але ще важче було слухати його вердикт – це викинь, це теж викинь, це нікому не показуй, це неправильно… Однак довелося змиритися з слушними зауваженнями і шукати інші способи відтворення деталей, які й створили реалістичну атмосферу того часу.
З початку роботи, проект «Українська революція» привернув увагу української молоді й інтелігенції, і на різних сайтах, в друкованих та електронних ЗМІ з’явилося чимало інформації про документальну стрічку. З’явилися і прихильники нашого проекту, які з нетерпінням чекають прем’єри фільму. Однак, під час розмов з представниками «четвертої влади» через неуважність деяких журналістів у виданнях з’явилися неточності, що потребують корегування. Нажаль, це також вплинуло на хід роботи і відняло певний час, що призвело до необхідності звернутися режисеру з офіційною заявою про відтермування прем’єри фільму до учасників проекту, друзів та майбутніх глядачів.
Ось така непроста, але дуже цікава і захоплююча робота – творити українське кіно про нашу з вами історію. Проте, фініш не за горами. І незабаром Ви зможете побачити фільм на екранах і навіть відвідати його прем’єрні покази, що планується провести в Києві, Львові та Севастополі. Слідкуйте за новинами на сайті нашого фільму http://ur.kvideo.com.ua/.

З повагою до читача,

Тимур Баротов-заступник голови Севастопольської організації Спілки офіцерів України, виконавчий продюсер фільму «Українська революція»,
капітан 2 рангу запасу для порталу українських офіцерів (Спілки офіцерів України).

Оригінал статті був опублікований на порталі українських офіцерів, який на сьогодні не існує