Зараз, коли вимовляєш “Українська революція”, багато хто думає про події недавнього минулого. Насправді, Українська революція – це період 1917–1921 років, під час якого, українці відчайдушно боролися за створення власної держави. Пізніше історики назвали це Першими визвольними змаганнями. Хоча люди які боролися тоді, не мали гадки про те, що будуть якісь інші визвольні змагання. Вони вірили у свою перемогу.

Поразка у цій боротьбі принесла нашій країні безліч трагічних наслідків, таких як колективізація, голодомори, політичні репресії. Також поразка призвела до менш трагічного, але значно тривалішого наслідку, який і досі нищить сучасні спроби розбудови української держави.

Цей наслідок — історична амнезія. Події, які генерал-хорунжий Української Народної Республіки Всеволод Петрів описав як “прокидається вже Український Велетень” сьогодні невідомі більшості українців.

Саме тому фраза “Українська революція” викликає хибні асоціації. А відтак, ідея зробити щось для своєї країни, виглядає хибною, направленою «проти течії», позбавленою історичного підґрунтя.

В результаті, ми зраджуємо пам’ять людей, які жертвували життям заради створення української держави. Наші міста і села рясно вкриті пам’ятниками особам, багато з яких відзначилися лише тим, що служили тому чи іншому окупаційному режимові. А що вже говорити про вулиці Леніна, Маркса, та ін.. Зараз говорять про встановлення у столиці пам’ятника Столипіну, людині, яка забороняла українські книжки та газети, проведення культурних заходів українською мовою. А пам’ятників тим, хто хотів визволити нас із неволі — лише одиниці. На щастя, благодійна ініціатива “Героїка” почала встановлення пам’ятників справжнім героям України, проте цей титанічний труд пав на плечі лише кількох людей, що з оглядку на масштабність задачі є явно недостатнім.

Особливий сум викликає те, що майже увесь час Перших визвольних змагань, українська справа здавалася безнадійною. Занадто сильним були вороги. Тож люди, які свідомо вступили в боротьбу за свободу власного народу, були найкращими представниками свого покоління, найвідданішими ідеї вільної незалежної України.

Вони не могли розраховувати на гроші та нагороди, адже уряд зазвичай не мав ані грошей, ані нагород для них. Часто бракувало навіть набоїв та медикаментів. Вони боролися за ідею. Десятки тисяч загинули під час цієї боротьби. 

Давайте візьмемо будь-якого українського добровольця, рядовика чи старшину, який поклав свою голову під Києвом, Львовом, Полтавою, Харковом, чи Катеринославом, і порівняємо його вчинки та його мотивацію з вчинками та мотивацією людей, які в останні роки отримали звання «Герой України». Хто з них більше заслуговує на народну пам’ять?

Такі роздуми змусили мене, як режисера документального кіно, звернутися до теми Перших визвольних змагань.

Під час роботи над фільмом «Тризуб Нептуна», в якому розповідається про створення українського флоту під час Перших визвольних змагань, до моїх рук потрапила книга «Спомини з часів української революції (1917-1921)». Автор, Всеволод Петрів, колишній військовий міністр Української Народної Республіки, на початку революційних подій був полковником російської імператорської армії. Він з самого початку приймав активну участь в українському русі. Згодом, його обрали командантом українського полку імені кошового отамана Костя Гордієнка. На чолі цього полку він прийняв участь у звільнені України від більшовиків у першій половині 1918 року. Потім на різних посадах боровся за Україну до кінця Перших визвольних змагань.

Мене спогади Петріва вразили поглядом автора. Він описує події не як великий керманич, чи визначний полководець, який бачить усе з власного кабінету. Він пише як сприймали, що думали та казали рядовики, селяни, мешканці міст.  І врешті ми отримуємо картину «… тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю, вогнем і терпінням провадили ту революцію …».

Для себе я одразу вирішив, що ці спогади мають бути екранізовані. Проте, світлин подій, які описує Петрів, лише кілька десятків, і то переважно пізнього періоду. То ж навіть для створення документального кіно на цю тему, необхідно було провести масштабні зйомки.

Майже рік я розмірковував над тим, як це зробити. Врешті народився сценарій, який враховував різноманітні технічні рішення, які дозволяли мінімізувати витрати на знімальну техніку. Та все одно, рахувати скільки грошей було потрібно для найпростішого втілення цього задуму було моторошно. Люди до яких я звертався з пропозицією профінансувати проект, не змогли допомогти, тому залишився єдиний вихід. Я звернувся до усіх потенційних учасників проекту з проханням працювати без гонорарів. Звичайно, залишались ще витрати на знімальну техніку, проте я був певен, що їх можна закрити за рахунок знімальної групи.

Таким чином, 5 січня 2011 року розпочалися зйомки документального фільму «Українська революція» за спогадами Всеволода Петріва. Цей фільм створювався добровільною працею сучасних українців для увічнення пам’яті українських героїв. Фільм складається з двох серій по 25 хвилин. Прем’єра першої серії відбулася 8 вересня 2012 року. Зараз йде робота над другою серією.

Праця над проектом, що розтягнулася майже на два роки, була важкою та виснажливою. Проте, згода більше ніж трьох сотень людей долучитися до проекту показала, що ми на вірному шляху. Я хочу низько вклонитися усім хто допоміг у створенні фільму. Це в першу чергу народний артист України Богдан Бенюк, який читав дикторський текст. Виконавець ролі Всеволода Петріва Богдан Іванько. Головний оператор Володимир Каштанов, оператори: Світлана Кульчицька, Рустам Ходжієв, Орест Пона, Влад Сурнін, Андрій Турянський, Антон Олександров, Євген Возняк, Тарас Галишко, Євген Романов, Євген Єрмаков.

Це також композитор та звукорежисер: Андрій Пархоменко, весь склад Національного  академічного духового оркестру України, на чолі з Генеральним директором Олександром Піроженко. Кобзарі Тарас Компаніченко та Тарас Силенко. Військово-історичні консультанти:  Владислав Куценко, Євген Іванов, Василь Любуня, Тимур Баротов.

Над монтажем та комп’ютерною графікою працювали: Денис Сатірін, Руслан Булатнік, Дмитро Забарило, Світлана Кульчицька. Організацію зйомок забезпечували адміністратор Руслан Булатнік та виконавчий продюсер: Тимур Баротов

У зйомках фільму приймали активну участь клуби військово-історичної реконструкції “Чота пішої розвідки 3-ї залізної дивізії ДА УНР” , “Повстанець”, “Штурм”.

В ролі Симона Петлюри знявся Олесь Доній.  Велику допомогу надали меценат Володимир Правосудов, та Андрій Шкіль.

У створенні фільму також допомагали: Мистецьке об’єднання «ОsтаNNя Барикада», Магазин “Штурм”, Севастопольська і Київська організація Спілки офіцерів України,  Львівська міська рада, Національний музей історії України, Музей Української революції 1917-1920, Національний музей народної архітектури та побуту в с. Пирогово, Історико-архітектурна пам’ятка-музей “Київська Фортеця”, Музей народної архітектури та побуту у Львові, КМО Молодий Народний Рух, Музей західного та східного мистецтва, Бібліотека Національної спілки архітекторів України, Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В.Г. Заболотного.

Зараз, коли перша серія фільму готова,  я ставлю за мету її максимальне поширення усіма доступним засобами, тому вона доступна для безкоштовного перегляду в Інтернеті на сайті http://ur.kvideo.com.ua/.

Диск з фільмом безкоштовно розповсюджується через громадські організації. Також, знімальною групою, та іншими ентузіастами було організовано близько двох сотень безкоштовних публічних переглядів в містах та селах України. Ми усіляко підтримуємо організацію подібних заходів усіма бажаючими, за умови безкоштовного відвідання заходів глядачами. Якісну копію фільму можна скачати з сайту http://ur.kvideo.com.ua/.

Час від часу мені кажуть: «Навіщо знімати такі фільми? Все одно українці програли визвольні змагання! Хіба такої України як зараз вони хотіли?». Так, Перші визвольні змагання закінчилися поразкою, проте патріоти України не здалися. Вони боролися і вірили, що настане час перемоги. І коли в 1991 році на мапі з’явилася незалежна Україна, то відбулося це завдяки героям Української революції, адже усі сучасні патріотичні організації мають своє коріння там, у 1917-1921. Що до того, яку Україну ми збудували … навряд чи бідність усього народу заради багатомільярдних  статків десятка злодюг була ідеалом борців за волю. Проте таку Україну збудували ми самі. Борці за волю лише дали нам шанс отримати незалежність. А що буде далі, залежить від нас. Не можна покладати рук, адже ще тридцять років тому український прапор над Україною здавався химерою. А сьогодні окупаційний прапор, який уособлює знищення кількох мільйонів українців, піднімають лише раз на рік, 9-го травня. То ж шанс на позитивні зміни є.

А пам’ять про тих, хто жертвував життям на початку 20-го сторіччя має втримати українців від зради Батьківщині, чи то у формі розкрадання державного майна, чи то у формі фальсифікацій на виборах, чи то у будь-якій іншій формі. Адже патріот не може спричинити шкоду власному народові, інакше він не тільки позбавляє себе звання українця, а і викреслює себе із списку людей.

Для мене особисто дуже важливим є те, що українці часів Перших визвольних змагань вірили в Україну, не боялися проявляти ініціативу, і прагнули виправити усі негаразди, які бачили навколо. Тільки так можна досягнути успіху в будь-якій справі. Цей ентузіазм має бути прикладом для кожного з нас.

Дивіться «Українську революцію», вірте в себе, та вірте в Україну. Слава Україні! Героям Слава!

Іван Канівець,

режисер фільму «Українська революція»

Оригінал статті: http://artvertep.com/print?cont=21557