(1917 рік, зі спогадів Василя Проходи)

Велике обурення серед нас викликав напад російських кирасирів на ешелон Богданівського полку, що був відправлений на фронт. Так званий наступ Керенського на фронті, коли німці не виявляли ворожої активости, ми вважали непотрібним пролиттям крови, а для справи української державности лише шкідливим.
Ми були переконані, що росіяни ніколи не погодяться на незалежність України, а тому порозуміння з ними мирним шляхом не може бути. Лише кілька осіб з нашої Громади українських старшин вважали, що в інтересах соціяльної революції українці мають діяти разом з росіянами, а тому творення незалежних українських військових частин не потрібне. На таких зборах з пристрасними дискусіями майже постійно я головував з огляду на мою спокійну урівноваженість.
З штаб-старшин в таборі були лише українець підполковник Перлик та поляк підполковник Ромишевський. Останній часто, коли висловлювалось обурення проти поступовання росіян, говорив: “Панове! Не треба загострювати відношення з сусідами. Як би було гарно, коли б три сестри: Росія, Польща й Україна співпрацювали над створенням у себе республіканського демократичного устрою та мирно жили між собою”. За це його прозвали “співцем трьох сестер”.
Управа нашої Громади установила зв’язок з Президією у Відні та з управами громад полонених українських вояків у Фрайштадті в Австрії, а в Німеччині в Раштадті, Зальцведелі і Вецлярі та зі старшинським табором в Ганновер-Мюндені. Від них ми діставали їх друковані тижневики “Громадська Думка”, “Розвага“ і “Вільне Слово”. Ті часописи інформували нас про національно-культурну чинність в їхніх таборах. Ми все більше приходили до переконання про необхідність мати власне військо й про потребу творення з полонених вояків військових частин для служби нашій Батьківщині в обороні її незалежності.
…
В нашій духово-культурній чинності основним було національне усвідомлення, бо на цьому український нарід був найбільше покривджений. Але в більшості ми не були байдужі до соціяльних питань. В останньому ми орієнтувались на загальний настрій в козацьких таборах, а крім того серед нас не було ані аристократів, ані буржуазного елементу в загальному небольшевицькому розумінні цього слова. Тому наші симпатії були на стороні соціялістичних політичних партій демократичного напрямку. Тон в національно-освідомлюючій праці в таборах давав СВУ, який мав в своєму складі соціялістів і пропагував переважно соціял-демократичні погляди.
Монархістів та прихильників якоїсь диктатури серед нас не було. Навіть проводир прихильників порозуміння з росіянами-большевиками прапорщик Бесарабов не був проповідником диктатури пролетаріяту. Майже всі ми були по своїх поглядах національними демократами та співчували соціялістам.
Росіяни називали нас мазепинцями. В слово мазепинство вони вкладали зраду вірности Росії та сепаратизм. Для нас мазепинство було символом боротьби проти московського поневолення, але культ особи Івана Мазепи у нас не плекався. В історичному минулому у нас були найбільші симпатії до кошових Запорізької Січі Костя Гордієнка та Петра Кальнишевського. Монархічні тенденції гетьманів не мали серед нас прихильників.
…
Ми були прихильниками соціяльного руху, але без всяких “чорних рад” з демагогічними провідниками й без диктатури пролетаріяту, бо його свідомого Україна не мала. Нерішучість і безцілеві та недоцільні дебати в УЦР з шуканням порозуміння з російською демократією та байдуже, а часом негативне відношення
соціялістичних партій до організації власного національного війська нам все менше й менше подобалось.
3-ій Український Військовий З’їзд ми вважали не військовим з’їздом, але “чорною радою” з демагогією недороблених соціялістів, тон яким задавав Володимир Винниченко. III Універсал УЦР про проголошення української державности у федеративному зв’язку з Росією, яка після ’’жовтневої революції” мала вже диктатуру пролетаріяту, на нашу думку, не був актом державної мудрости..
Наше відношення до возвеличеної пізніше “Великої жовтневої соціалістичної революції” було байдуже.
Ми вважали її звичайним державним переворотом, що відповідав лише вдачі москалів і був логічним вислідом ходу революційних подій в Росії в наслідок нерозумної політики Тимчасового правительства Керенського, а тому раді були його падінню, бо це звільняло УЦР від якихось зобов’язань перед ним. Той переворот був внутрішньою справою росіян, а тому нам не було чого до нього втручатись. Україна мала в ході революційних подій йти своїм шляхом. Тому нас дивувало, що УЦР проголошення державности УНР прив’язувала до неіснуючої демократичної Російської республіки, брала ініціятиву в боротьбі за неї, а цим самим в поборенні поставшого в Петрограді Совєтського уряду без реальних наслідків.
Як поставились до жовтневої революції полонені російські офіцери, нам не було відомо. Лише підполковник Ромишевський жалкував за упадком Тимчасового правительства, а ми жартували, що його пісня про трьох сестер: Росію, Польщу й Україну стала ’’лебединою“…