Треба почати з того, що про 100-річчя Української революції, яке наша країна має відзначати в цьому році, вітчизняні ЗМІ мовчать. А ця подія вже ступила на поріг, адже революція почалася в лютому, і вже 2 березня цар Микола ІІ відрікся від трону; Російської імперія почала розпадатися. Фінляндія і Польща виявилися згуртованішими і здобули незалежність. Україна, яка, починаючи з 1917-го, боролася чотири роки, незалежності не здобула, її окупували більшовики, внаслідок чого у ХХ столітті українці зазнали винищення голодом і репресіями. Не буде перебільшенням твердити, що в часи деспотії їх переслідували не тільки за класовою, а й за національною ознакою, накидаючи на кожного, хто усвідомлював себе українцем, тавро «буржуазного націоналіста».

Багато хто любить повторювати тезу: «Історія нічому не вчить», тим самим звільняючи себе від знання власної історії. При цьому забуваючи ще одну тезу: історія мстить тим, хто її ігнорує. Бо незнання законів, як відомо, не звільняє від відповідальності. Йдеться не тільки про закони правові, а й про закони і закономірності історичні. На щастя, сьогодні в нас немає заборони на професію історика і вчені продовжують розкривати й озвучувати події сторічної давнини.

До них долучаються і кінематографісти: документальне кіно часів Незалежності, починаючи з грандіозного проекту «Невідома Україна», вже встигло освоїти чималий шар забутого – і Визвольних змагань 1917–1921, і жертовних подвигів УПА, запропонувавши портрети окремих яскравих постатей. Досить згадати цілу серію документальних фільмів Ігоря Кобрина. Серед молодих похвальну допитливість до історії України проявляє кінорежисер Іван Канівець. І хоча в його доробку поки що тільки два фільми – «Тризуб Нептуна» і «Українська революція», та вони засвідчили режисерську своєрідність. Він пішов своїм шляхом: обидві стрічки створено методом реконструкції з опертям на надійні джерела. Зокрема, для «Української революції» основою стали спогади учасника тих подій. Коли дивишся ці нестандартні, зроблені небайдужою і відповідальною людиною стрічки, думаєш насамперед: як добре, що учасники історичних подій залишили мемуари і що зафіксовані в них детальні події майже через сто років подає мовою кінематографа молодий режисер, прагнучи якомога ближче підійти до тогочасної бурхливої дійсності. Адже ми сьогодні знаємо далеко не всіх учасників Визвольних змагань, які заслуговують на нашу пам’ять.

Таким провідником у складних подіях Української революції для Івана Канівця став військовий і громадсько-політичний діяч, військовий письменник і педагог, генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів (1983–1948). Він, полковник генерального штабу російської армії, після революції організував з українців 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, де був начальником штабу, Гайдамацький кінний полк ім. Костя Гордієнка, на чолі якого брав участь у боях з більшовиками в Києві (січень 1918 року) та у кримському поході Запорізького корпусу Армії УНР (березень–квітень). У 1919–1920 роках був начальником Спільної Юнацької Школи, командиром Північної дивізії, командувачем Волинської групи, військовим міністром, інспектором піхоти та начальником Генерального штабу УНР. Потім – еміграція до Польщі, з 1923-го жив у Празі. Автор низки наукових праць («Схема разведки», 1911; «Нарід та військо», 1926), багатьох статей на теми формування війська в Україні і «Споминів з часів української революції (1917–1921)» у 4 частинах, які завершив наприкінці 1920-х.

Іван Канівець ретельно реконструює події за допомогою живих учасників (не акторів) зйомок, давніх фото і комп’ютерної графіки. Здавалося б, нічого особливого: за тим же принципом нині продукують і телесюжети про історію. Та це на перший погляд. Адже, на відміну від телепередач, у стрічці «Українська революція» немає ведучого: текст Петріва озвучується за кадром, а на екрані послідовно постають події – українізація імперського війська, протистояння українців і більшовиків, рейд на Київ тощо.

Особливу увагу молодий режисер надає історичній кінохроніці, якої збереглося дуже мало. Та чим старішою стає та хроніка, тим більшу цінність вона має. Для «Тризуба Нептуна», присвяченого створенню Українського флоту 1917 року, йому вдалося через Інтернет роздобути в кіноархіві Німеччини невеликий фрагмент, пов’язаний з темою його фільму. Прикметно, що тамтешні архівісти пішли назустріч Канівцю, тоді ще студентові, й надали йому матеріал безкоштовно, оскільки це була його дипломна робота.

Тут переходимо до суттєвого в кіно питання коштів. Адже відомо, що кіно без коштів неможливо створити, тому що чималих затрат потребують і дорога техніка, і люди, які працюють над фільмом, бо ж ця робота вимагає і професійних навичок, і творчих зусиль, не кажучи вже про зусилля інтелектуальні. Тим більш вражає, що режисер обидва свої фільми зняв як незалежний митець.

Не маючи державної підтримки (а такі фільми повинна фінансувати держава!), Іван Канівець творить їх на власному ентузіазмі, знаходячи однодумців-реконструкторів, яким не байдужа історія боротьби України за незалежність. Тим самим підтримуючи і престиж українського кіно.

Оригінал статті:

http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=2022