Поки масовий кінематограф з перемінним успіхом перелаштовується під сучасну систему цінностей, кіно фестивальне опрацьовує світоглядні виклики по-своєму.

Принаймні, добірка, запропонована ІV Київським тижнем критики (відбувся 22–28 жовтня), складається в досить струнку схему. Тут немає традиційного «героя», та й виклики, з якими стикаються центральні персонажі, нібито цілком буденні – але й по-своєму симптоматичні. А поважна фестивальна історія кожної стрічки свідчить про те, що підняті нею питання, як і обрана для їх втілення кінематографічна форма, є направду влучними.

Сімка фільмів міжнародної програми, що охопила стрічки різних жанрів і характерів, у різному ж ключі відчула настрої певної цивілізаційної тривоги. Безпосередньо проявилася вона у фільмах, присвячених кризі сучасного урбаністичного світу: так, свого роду пару утворюють «Дні» Цая Мінляня (Тайвань) і «Земля кочівників» Хлої Чжао (США). Цікаво, що обидві кінострічки з різних країн були за бажанням правовласників показані мовою оригіналу і без субтитрів, що додатково посилило посил про відчуженість сучасної людини, кризу суспільних зв’язків. 

                                                      «Дні». Реж. Цай Мінлянь

«Земля кочівників» розповідає про специфічне явище сучасного американського номадизму: це окрема субкультура людей, що мандрують країною, живучи в трейлерах чи будиночках на колесах, і заробляють на прожиток короткотривалими, часто малокваліфікованими роботами. Хтось так задовольняє свою жагу до переміни місця, хтось просто мандрує країною, але для багатьох це – вимушений крок, викликаний бідністю. Цей номадизм має свою ідеологію (протест проти суспільства споживання, усвідомлення його неминучої кризи, що, власне, вже наступає), своїх лідерів, свої традиції; особливо важливим тут стає принцип взаємодопомоги. Цікавою є форма фільму, де ігрове зливається з документальним: стрічка відзнята за документальною книгою «Земля кочівників» Джессіки Брудер, в її створенні брали участь самі «кочівники», чиї інтерв’ю стали важливою складовою твору. 

                                          «Земля кочівників». Реж. Хлоя Чжао

Якщо «Земля кочівників» все ж розповідає про життя в спільноті, хоч і маргінальній, «Дні», історія двох чоловіків, що зустрілися лише для того, щоб розійтися, говорять про проблему ізоляції особистості та все менших можливостей її подолання. І в певному сенсі підсумовує ці кіноісторії про кризу цивілізації «Новий порядок» Мішеля Франко (Мексика, Франція), де різке соціальне й економічне розшарування призводить до суспільного вибуху. Яким буде новий порядок у новому світі – питання окреме, хоча навряд він буде помітно кращим.

                                               «Ще по одній». Реж. Томас Вінтерберг

Настрої вікової втоми, потяг до змін і пошук подекуди абсурдних рішень для цього роблять свого роду «фільмом кризи» і трагікомедію «Ще по одній» Томаса Вінтерберга (Данія). Четверо шкільних вчителів вирішили перевірити на собі теорію, за якою підтримання певної дози алкоголю в крові краще впливає на емоційний і розумовий стан. Зайве говорити, що експеримент виявився небезпечнішим, ніж здавався, проте змінити звичний життєвий плин вдалося кожному. По-своєму, бо четверо героїв – чотири умовні типи темпераменту, чотири характери – по-різному приймають виклик і не завжди виходять переможцями. У підсумку це – історія про кризу середнього віку, втому від повсякденності та спробу вирватися з цього пекельного кола, щоб вийти на новий життєвий і професійний рівень. Попри трагічні нотки, фільм в цілому життєствердний: він нагадує, що криза – явище для перехідне періоду цілком нормальне. І виходять з неї оновленими – щоправда, лише ті, хто її переживуть. І, хоч глобальних питань сучасного світу «Ще по одній» не порушує, скористаймося ідеєю єдності мікро- і макрокосму, щоб побачити тут все ті ж настрої прагненні до змін.

                                                        «Ширлі». Реж. Жозефін Декер

Іще гостріше проблема перегляду «свого» світу стоїть у наступній парі фільмів. Їх можна віднести до свого роду «жіночого» кіно: відзняті жінками, про жінку, з виразною критикою патріархальних суспільних устоїв. «Ширлі» Жозефін Декер (США), психологічна драма з домішкою трилера та детектива –  присвячена авторці «темної» літератури Ширлі Джексон вигадана історія гостювання молодого доцента з вагітною дружиною у сім’ї знаного професора Стенлі Хеймана та відомої письменниці. На позір подружжя геть різні, проте поступово стає помітно, що між парами куди більше подібностей, ніж здавалося, і молодша по суті дублює старшу. Зрештою, фільм постає як напружена психологічна історія про маніпуляцію та захист свого «я». Хоча у назву винесено ім’я Ширлі Джексон і центральне місце належить їй (як і в акторському ансамблі – Елізабет Мосс), проте значною мірою «Ширлі» – це історія становлення і «дорослішання» молодої доцентової дружини, «дружиноньки», як її зневажливо називають поза очі. Якщо ж брати ширше, це історія жіночого досвіду, мало насиченого зовнішніми подіями, проте повного внутрішнього драматизму в патріархальній Америці 1940-х. Минуле західного світу, подекуди не менш похмуре, ніж твори самої Ширлі Джексон. Проте чи «минулим» це є насправді – окреме питання, що на нього може відповісти собі глядач. 

                                                   «Початок». Реж. Деа Кулумбегашвілі

Свою відповідь на нього дає «Початок» Деї Кулумбегашвілі (Грузія, Франція), що розвиває тему непростого становища жінки вже на сучасному матеріалі. Грузія, невелике місто, свідки Єгови, що відчувають на собі суспільний тиск і потерпають від беззаконня… І якщо маргінальне становище має община, то ще маргінальніше посідає жінка в ній. Тематикою «Початок» перегукується зі швейцарсько-німецьким «Невинним» Сімона Жакме: і там у центрі оповіді опиняється жінка з релігійної общини, життя якої контрольоване й регламентоване, котра зрештою доведена до бунту. Проте, якщо в західноєвропейському фільмі героїня «скидає з себе кайдани» і їде, в кавказькому жінка зважується на більш радикальний крок – та вбивство власної дитини, якщо й вивільняє її від звичного життя, вочевидь не принесе внутрішньої гармонії. Фільм знятий в повільній, тягучій манері, з довгими планами, покликаними затягнути глядача у внутрішній світ героїні. У цілком сучасний сюжет вписуються різнопланові міфологічні мотиви – старозавітного Бога, Медеї; вони, як і вирішений у символістському ключі фінал, додають історії іншого, позачасового виміру.

                                               «Атлантида». Реж. Валентин Васянович

Настрій міжнародної програми підхоплює й «Фокус: Україна-Франція». Остання включила три відібрані французькими кураторами програми українські стрічки і три французькі, відібрані українською стороною. Всі три українські фільми – «Атлантида» Валентина Васяновича, «Погані дороги» Наталії Ворожбит і «Номери» Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва – так чи інакше торкаються нинішньої російсько-української війни: перші дві – сюжетно, третя – історією свого автора. 

                                                «Номери». Реж. Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв

Утім, попри в цілому орієнтованість на актуальні для України питання, вони лишаються і цілком універсальними історіями. «Атлантида» підхоплює тематику відчуження людини та пошуків її подолання; «Погані дороги» мають справу з множинним воєнним травматичним досвідом (до речі, переважно жіночим), «Номери» є такою собі «притчею» про зміни соціального устрою і психологію мас. 

                                        «Погані дороги». Реж. Наталія Ворожбит

Щодо французьких стрічок, вони показують глядачеві «іншу» Францію – Францію післяколоніальну, глобалізовану, багатонаціональну, Францію нащадків мігрантів і колишні французькі колонії, нині незалежні держави зі своїми проблемами. Три драми – соціально-фантастична, любовна, політична – показують три сторони французького світу… та й світу загалом. Героєм «Сліпої зони» Патріка-Маріо Бернара та П’єра Трівідіка є афро-француз, котрий від народження володіє здатністю ставати невидимим; проте дар нічого не приносить ні йому самому, ні оточуючим. Новітній герой з надможливостями – той, хто відмовляється від них, щоб злитися з масою: правдивий тріумф «маленької людини» над «надлюдиною». 

                              «Сліпа зона». Реж. Патрік-Маріо Бернар, П’єр Трівідік

«Ти заслуговуєш на любов» акторки й режисерки алжиро-туніського походження Афсії Ерзі з нею ж у головній ролі – своєрідна любовна одіссея дівчини, що прагне вийти з болісних стосунків із невартою її кохання людиною. Ця цілком собі особистісна історія також демонструє присутню в інших «жіночих» фільмах проблематику душевної кризи та пошуки виходу з-під тягаря цього разу не суспільних обмежень чи нерівноправних подружніх відносин, а безнадійних любовних стосунків. 

                                                     «Ти заслуговуєш на любов». Реж. Афсія Ерзі

«Південний термінал»франко-алжирського режисера Рабаха Аммера-Займеша розповідає про колишню французьку колонію, що в ній можна впізнати Алжир. У країні встановлюється диктаторський режим, заснований на насиллі та абсолютному нехтуванні людським життям. Герой – ще один «звичайний громадянин», втягнутий в незвичайні обставини. Він має вижити у власній країні або ж переконатися, що це неможливо, й полишити її.

                             «Південний термінал». Реж. Рабах Аммер-Займеш

По суті, всі три французькі історії – історії втечі, кожна на свій лад: чи то від власної унікальності, чи то від стосунків, чи то від непривітної батьківщини. В цьому аспекті цікаво порівняти французьку й українську складові програми: у трьох вітчизняних стрічках, навпаки, у тій чи іншій формі присутній мотив боротьби, опору обставинам (хай і не завжди з позитивним результатом). Чи це лише випадковість, чи ж відбиття мистецтвом суспільних настроїв – розслабленої, несхильної до рішучих дій Європи і повсякчас наелектризованої України – вирішить для себе глядач.

Серед цивілізаційних буревіїв, утім, все ж знаходиться місце «чистому мистецтву» – також зовсім не безпроблемному, але такому, що черпає з джерел кінотрадиції і зрештою в ній лишається. Створена кінематографістами-синефілами Джо Денардо та Полом Фелтеном «Повільна машина» – це вшанування американського авангарду 1960-х, від мотивів і прийомів до формату (стрічку візнято на 16-мм плівку, популярну в кіноавангардистів). Сюжет лишається не до кінця розкритим, проте і важливий не стільки він, скільки ритм фільму, рух винесеної в заголовок «Повільної машини» – чи то часу, чи то кінематографу (що, зрештою, сам є мистецтвом часу). Цим напрямком, хоч і орієнтованим, либонь, на найвужчу аудиторію, проте по-своєму не менш значущим, ми і завершимо свій невеличкий огляд головних фестивальних гостей України цього непростого року.

                                          «Повільна машина». Реж. Джо Денардо, Пол Фелтен