– Чи легко, маючи досвід казкаря, переходити до сценарної справи?

     Це було зовсім не легко. Треба весь час правити текст, щоб не втратити ідею, яку заклав, бо в результаті виходить зовсім не те, що хотів.

Це дуже важко переживати. Але треба розуміти: якби я сам був режисером і мільярдером, мав купу грошей – я б зробив те, що хочу. От як уявив собі – отак би й було. А тут же купа людей, і кожен своє уявляє! Хтось не розуміє твого посилу, і те, що для тебе цілком очевидне, його не чіпає… Я себе вважаю більше як сценаристом. Не знаю, як решта сценаристів: може, вони віддали сценарій, отримали гроші й забули. Для мене це не головне. Були такі періоди навіть, що казав: все, забирайте ваші гроші, я забираю свій сценарій, не хочу з вами діла мати! Я знаю, що маю фантазію, якісь ідеї, те, що ніхто не має. Спочатку перевіряю на потенційних глядачах, на дітях: не подобається їм – отже, виправляти треба… Для мене також є еталоном те, що батько розказував. Він ще як малий був, дуже любив читати. І дістав «Кобзаря», і читав вголос мамі своїй, моїй бабуні. Я її не пам’ятаю, вона померла ще до мого народження – Гапка, Гафія… Минуло два тижні, вона порається в печі з баняками, сідає – і раптом фраза із Шевченка: «Думи мої, думи мої, лихо мені…». Тобто вони впливають на душу, такі речі, вони зачіпають саме українців. От багато знімають, дивишся – а чим воно відрізняється від стандартних дешевих голлівудських фільмів? Нічим… А мені цікаво, щоб там наша ментальність була, щоб кожне слово мало значення. Буває, режисер міняє текст: йому здається, так краще, а там зав’язано все… Я ж, коли пишу, сто разів передумую, перечищую! Наприклад, ту саму «Пекельну хоругву» років десять-дванадцять шліфував. То вже там кожна фраза на місці. Ти викидаєш цю фразу – сиплеться все! У фільмі багато помилок і ляпів – але хай, уже як зроблений. Я сварився з усією знімальною групою, поки фільм не вийшов. Вийшов – все, тільки хвалю! Як кажуть: зробили гірше, ніж я хотів, але краще, ніж думав. Фільми мають бути такі, щоб жили після тебе.

От до мене звертаються: «Напиши мені те!» А я розумію, що це буде якась фігня, і навіть не беруся. Політики звертаються: напиши про мене! Не хочу: ти сьогодні є – завтра тебе нема. Я пишу вічні речі. Час швидко летить, в мене на очах колись бігали з пейджерами, зараз уже мобілки… Може, років три-чотири – взагалі зміниться кіно, будемо вдома знімати! Вже й пробують. Але казки, фільми історичні так не вийде. Зараз всі таланти, всі генії, в Інтернеті що хоч є… Але я розумію, де воно склеєно, де не щиро, де ходульно і де натягнуто. Внутрішнє відчуття. Це всередині. Фальш чую. 

 Багато письменників, які пишуть для дітей в Україні, дуже слабенькі. Ішов зайчик, зустрів білочку, а білочка зустріла жучка, вони разом пішли до сонечка… Це не казка, це антураж! Як забавлянка: «Жив-був дід Савка. Була у нього синя сермяжка, на спині біла латочка, чи хороша моя казочка?» Тобто ні про що.  А має бути історія, і цікава. Тоді вже будеш собі думати – чи тобі потрібен той зайчик, чи, може, обійдешся без нього. Велика помилка: думати, що для дітей треба «дитяче» робити. Коли вже діти починають щось розуміти, до них потрібно звертатися як до рівних. В мене в казці нема сюсюкання, немає дурнуватих недоумків. Немає! Будь-який герой досить дорослий і логічно чинить. Головне, щоб була логіка події! А дитячі фільми? Там різних дурників зображають. Це смішно, але одразу відчувається, що блазнюють перед тобою спеціально. В мене в принципі нема блазнювання в казках, ні в одній: я це не сприймаю на генетичному рівні, мені це неприємно. В мене казка – як жива історія. Так, там є фантастичні речі, але вони логічні. І завжди має бути щось глибоке.

–         «Пекельну хоругву» показували також за кордоном. Як закордонний глядач сприйняв фільм?

–           Я вперше в житті бачив, що люди, наприклад, в Кракові, не просто один в одного на руках сиділи – стояли в три яруси. І знову ті самі овації й аплодисменти… Мене вразив Рим. Є Римське українське товариство, вони орендують кінотеатр «DonBosco», він величезний. І завжди там щось показують; збирається, може, сто чоловік. Мали договір із власником про оренду. Але коли показували «Пекельну хоругву» – люди приїжджали родинами машинами із Мілана, Венеції, Флоренції… Вся вулиця була забита машинами, і зал був не просто повний, а повнісінький. Я такого ще не бачив! А власник подивився і сказав: «Що ж так багато? Платіть мені втричі більшу оренду!» Наш фільм показували у Франкфурті, за гроші, і теж був повний зал. Не тільки українці, а й місцеві приходили, дивились, їм подобалось. Вони аплодували. Тобто це український фільм, який можна показувати всюди! А ми показували в Італії, Франції, Німеччині, Польщі, Азії… І ніде не було вільного місця.

–        –    А були такі зауваження, як в Україні? Щодо антуражу, комп’ютерної графіки?

–          Ні! У глядачів таких питань не виникає в принципі. Такі питання виникають у людей, які вважають себе знавцями, метрами, або ж на цьому заробляють – типу, мають свій канал, на якому критикують. І тут уже будь-який фільм можна розкритикувати! Але, по-перше, з прокатом ми і так ледве пробились. І кричати: «Не йдіть на цей фільм, бо він поганий», – це самому під собою пиляти гілляку. Це перший фільм-казка, який реально можна подивитися, і ти кажеш: «Не йдіть»? Хай він пройде в прокаті, потім критикуй! Я читаю відгуки, глядачі ж пишуть. І негативні є, але їх там на тисячу – один чи два. Отаке співвідношення. І ті самі пишуть! Так що він виліз спочатку, облаяв цей фільм… виявилось, що фільм хороший, а йому відступити – ні, він продовжує в тому самому дусі. Чи, наприклад, мене вразило: «Чого персонаж привіз дерев’яне намисто? Цей фільм не можна дивитись!» Тю! А якби взагалі його не привіз, те намисто, або привіз скляне? Що це змінює? Є люди, які обурюються: «А чого мене не покликали за консультанта? Я ваш фільм буду ненавидіти!» А нащо ти нам здався? Я й сам консультант. Це ж казка! Настільки вдала і органічна, що її можна було зняти взагалі в спортивних костюмах, кросівках і футболках. Це б нічого не змінило. Бо там головне – ідея і почуття. Гумор. Українська ідея і ментальність. А не намисто, чи якийсь тупий «графоній». А «критики» чіпляються до примітивного – до антуражу. Або ж просто на мою особу переходять. Хоча я не костюмер, чи гример, і не програміст чи звуковик. Муляю я їм. А і правда. Я не входжу до системи і тусовки. Сам по собі. І це класно. Бо творю що хочу, а не що кон’юнктурне. Не піддаюсь на вмовляння зробити «так як треба», чи «так як написано в підручниках». Тому і виходить оригінально і цікаво. Такого ніхто ще не знімав. От і виходять шедеври – «Чорний Козак», чи «Пекельна Хоругва». А критики, вони завжди будуть. Але мусять бути теж чесними і професіоналами, як я. Мають бути однакові підходи – як до мене, так і до них. Брехати і лицемірити не можна. Я ж не брешу і не лицемірю. Бачу ж, коли критика по темі, а коли просто аби піднімати хайп. Хто буде тебе дивиться, якщо ти будеш критикувати нікому невідомий фільм? Я до цього звик, бо на мене весь час нападають. Але не міг змовчати, бо йшло питання, покажуть фільм чи не покажуть взагалі, як у Краматорську. І якби не відповідав на цю критику, люди б сказали: «Та не треба йти, паскудний фільм!» Краматорськ – наочний приклад. Східна Україна, люди мені кажуть: «Якби такий фільм показали перед війною, то цієї війни б не було». Люди б відчули, що таке Україна, що вона має цінність – не «русскій мір», а саме це. Так от, в Краматорську – а місто велике – мене питають: «А як його показати?» Вже таке в Івано-Франківську пробували, я й говорю: «Давайте власника!» Знайшли. Я йому подзвонив, він каже: «Я украинских фильмов не ставлю принципиально! На них не ходят» – «На мій ходять!» – «Не-не-не, никаких!» А люди ж пишуть у Фейсбуку: як так? Я йому знову дзвоню. Він говорить: «Давай так. В мене стоять фільми американські, я їх знімать не буду. Але можна в суботу, перед початком сеансів. Сеанси в десять починаються. От на вісім годин у суботу я поставлю один раз «Пекельну хоругву». І якщо люди підуть на цей фільм – тоді я його поставлю. А ні – то ні». Окей, хай буде! Я пишу в Фейсбуку: «Люди добрі, Краматорськ! Отака умова: в суботу, вісім ранку». «Ми підем, давайте!» Я думаю: «Підстрахуюся». Так не можна було цю справу пускати: хто піде, хто не піде – субота, всі ж сплять! Він спеціально такі умови поставив, щоб виконати неможливо було. Знову знайшов вихід, подзвонив у військову частину в Краматорську, командиру. «Сашко Лірник!» – «Я вас знаю!» Я ж був у них всіх. Кажу: «Таке діло, ви зможете військових повести в суботу?» – «Так, легко! Скільки є – підем. Тільки, – каже, – в мене грошей мало, лише десять квитків можу купити». – «Ми знайдем!» Пишу: «Люди добрі, в Краматорську наші бійці хочуть на кіно піти, скиньтесь по копієчці, хто що може!» І даю картку. І понеслось: «Я не піду, але білета куплю!» Хвилин через двадцять командир дзвонить: «Забирай пост, мені вже накидали стільки грошей, я не знаю, куди їх дівати!» Коротше, зранку, тільки відчинилася каса, він уже був там і одразу викупив весь зал. А люди почали писати: «Як так, яка падлюка ставить у суботу?» Видно, власник прочитав, дзвонить мені: «Я поставлю в четвер!» Поставив у четвер – знову весь зал викупили. Військові спрацювали: два сеанси скупили. Потім: «А що робити? В мене стільки військових немає!» Кажу: «Є дитячі будинки, інтернати». І він повів дітей. Потім дзвонить: «Купа грошей лишилася, що робити?» – «Давай дітям подарунки купимо!» І цим сиротам, яких військові повели в кіно, накупили цукерок, одягу… Оце наш фільм! І після цього фільм став іти в Краматорську. 

   А поруч Слов’янськ, і в Слов’янську нема. А люди хочуть побачити! І там один кінотеатр. «Шукайте мені власницю!» Не могли знайти, я вже краматорського питав, він каже: «Є телефон, але вона не захоче!» Я їй подзвонив, вона категорично відмовилась. Поміг «Правий сектор»! Вони прийшли в Слов’янськ, скільки їх там було (чоловік тридцять-сорок), зайшли в кінотеатр, сіли в зал і сказали: «Ми не вийдемо, поки не поставлять «Пекельну хоругву»!» Три сеанси просиділи, поки вона не поставила. І почала йти «Пекельна хоругва» в Слов’янську. Отак люди самі «пробивають» фільми. Мене вразило що: наприклад, такі міста, як Запоріжжя. Маленькі кінотеатри – і «Пекельна хоругва» збирає повний зал. Ну, постав її зручно! Ну чому вночі, або в робочий час? Це реально як змова. Я не можу зрозуміти, коли самі власники кінотеатрів кажуть: «В нас всі зали зайняті прем’єрою «квартальною», а ваш фільм ставимо куди залишилось». А в залі – три-чотири чоловіка. Та якщо взяти по країні – у нас, по-моєму, «Пекельна хоругва» йшла в дев’яносто п’яти кінотеатрах, більше не дали. А, наприклад, комедія йшла – 450 кінотеатрів і по 5-6 залів. То хто більше набере? Тобто доступ був заздалегідь обмежений… Ну, нічого, ми проб’ємось! І ми знову його покажемо. Фільм людям потрібний, його будуть передивлятися, і багато разів. Те, що ми зробили… не було рекламної кампанії, афіш не було, на рекламу копійки не дали. Фактично я один «пробив» оцей фільм. І це ж Різдво, різдвяний фільм, коли ще його показувати? А люди просто не знають, що він є. Фільм не може йти місяць. Два, ну, три тижні, більше його тримати не можна. А коли люди «розкушали» – вже його зняли з показу. Коли будемо ще повторювати?

–       –    Пропозиції від телеканалів були?

–       Так, але це справа продюсерів. Ну, телеканали – така штука… Треба розуміти, коли показувати, бо це фільм різдвяний, він має іти на Різдво. Він не може зараз іти, він не на те заточений. Вернуся до аналогій: «Вечори на хуторі біля Диканьки» зараз ніхто дивитися не буде. А на Новий рік – будуть. Потім, телеканали різні є. Не всім будемо давать!

–      А з «Чорним козаком»? Як він у прокаті йшов?

–          Ой, з «Чорним козаком» вважай, що його й не було, того прокату! Його в прокаті подивилися 6 чи 9 тисяч. Бо теж: рекламу треба мати, гроші, час і так далі. Там треба було інший принцип застосувати. Те, до чого, в принципі, і прийшли: возити його самим. Знов «Пекельну хоругву» згадаю. В Черкасах вона пройшла один раз – а ніхто не бачив. Знайшлась там людина, яка має прокатну установку, взяла ліцензію – ліцензія три чи чотири тисячі гривень, всього-на-всього! Взяли екран і возили фільм по селах. І кожен день в селі – я сам був присутній – аншлаг. От – народний фільм! І хто рахував, скільки людей подивились? Черкащина – вже охоплена. Одна людина гору зсунула. Просто трошки подумати – і в тебе все вийде. Аби було бажання. Це те, на чому можна заробити, врешті-решт! Коли люди знають, що то таке, і йдуть. Ну, скільки в мене в Фейсбуку друзів? На двох акаунтах – десять тисяч. От вони й пішли всі, бо я рекламував. А іншої реклами й не було! Спасибі, допомогла мені Яніна Соколова, «Факти» показали… Це ж все на особистих контактах: домовляєшся з друзями, і вони хоч якось згадують, то люди дізнаються, що воно таке є. Бо зараз чуєш: «Ох, такий фільм, а як його подивиться?» –«Ішов у кінотеатрах». – «А ми не знали!». А ви й не будете знати, як нема реклами!

–     –      Останнім часом говорять про те, що в кіно потрібен герой, і той же Михайло Іллєнко над цим працює. Ви зараз фактично розробляєте образ героя…

–          Михайло Іллєнко, як всі Іллєнки, працює в галузі поетичного кіно. Це клас, мені дуже подобається. Але то – для еліти. Наприклад, «Молитву за гетьмана Мазепу» не кожен може подивитись. Там треба знати, що відбувається і чому. Чому Мазепа в золотих чоботях? Чому він так саме сказав, чому так чинить? Якщо ти цього не знаєш, ти не зрозумієш, про що фільм. Це фільми для думаючої частини українців, і вони висококласні. А в мене живе спілкування із всією аудиторією. І я пишу те, що вони зрозуміють, знаходжу мову, тональність, аналогії і методи, піднімаю їх потрошки до розуміння глибоких речей. Простою мовою. Як з дітьми. І воно діє. Набагато краще за інші способи.. Якщо буду розказувати те, що не зрозуміють, вони мене слухати не будуть. Колись давно було видавництво «Кобза», і мені потрапив у руки запис тріо «Золоті ключі». Якось їхав у таксі, а таксист «попсу» слухав. Я кажу: «У мене така музика класна!» Поставив. І мені добре, а він дивиться на мене: «Що це за фігня?» Тобто це як іноземною мовою розмовляти. Так, ти робиш елітне кіно, класні речі– але їх багато хто не розуміє. Не тому, що глядачіне хочуть: вони просто недостатньо дорослі, недостатньо інформовані, їх треба підготувати.

–          –      Ви мали також акторський досвід…

–          Та то випадково! Я ж в принципі актор, виступаю… Для мене нічого нового в цьому немає. Наприклад, зобразити татарина в «Чорному козаку» довелось, бо не було когось іншого на цю роль. Але потім, коли почалася війна, ми вирішили, що татар негативно показувати не можна, і переробили їх загалом на якихось бандитів. В тому числі перетворили мене на москаля, і вийшов вдалий образ, смішний і запам’ятовується. А в «Пекельній хоругві» я грав лірника, але була задумка набагато краща, та не вдалось її втілити. Була задумка зробити епічну річ. Справа в тому, що я, коли читав літописи, надибав на цікавий опис польського хроніста. Він писав: козаки йдуть в бій під музику своїх органів. І всі думали, що органи там – то гармати стріляють. Насправді «органіструм» називалась ліра. Лірники грали, а коли лірників два-три-чотири збереться – це звучить!.. Чому кобзарі не любили лірників, вони ворогували? Тому що, коли на базарі кобзар грає, лірник його заглушає, не дає заробити!Всі пам’ятають класний кадр із фільму «Хоробре серце» з Мелом Гібсоном, коли волинки починають грати – таке саме я хотів зробити з лірами. Стоять три-чотири лірники, гарно зняті, і під цю музику йде бій… Але, на жаль, цього не вийшло. Лишились тільки два лірника, і з записом пішло щось не так… Але, як кажуть, що я хотів і що вийщло – різні речі. Вже на дубляжі ліру дописав. Тобто якихось таких акторських здібностей не треба було, я просто сам себе грав… навіть не грав. Весь час же виступаю, тому для мене великої різниці нема. Камери не боюся, тексту. У «Чорному козаку» вже потім, коли зняли і довелося татарина на москаля переписати, з текстом довелося погратися: щоб ліпсинг потрапив, щоб ідея не пропала… Зате з’явився характерний персонаж зрадника, падлюки, якраз лягає на тему війни: у своїх украде – а потім каже: «Меня здесь не было!» Отак і є. Мені пишуть: москаль я ніякий, не виходить у мене. Але люди зрозуміли образ: він і смішний, і одразу все стає чітко й ясно. А в мультсеріалі «Моя країна – Україна»свого героя я озвучував, і навіть деякі знахідки були під час озвучки. Наприклад, у серії про Одесу: «Подскажите, пожалуйста…» – «Nichtverstehen, nichtverstehen!»

–          Ви збираєтеся зробити це традицією: в кожному своєму фільмі зніматися?

–          Це ж не я, це режисер захотів! В «Чорному козаку» ми всі знімалися, так був задумано: фільм-толока. А в «Пекельній хоругві» запропонував режисер. Коли я лірників написав, то кого знімати? Ще мали бути три лірники, яких я покликав, але один не встиг із Польщі приїхати, залишилися два. Але й так цікаво було. Що ми пам’ятаємо? Козацький бій – то тільки в Гофмана показували, у «Вогнем і мечем», його всі використовують. А вже й нас використовують, і кліпи є на цей бій! Не вийшло те, що я хотів дійсно показати – масштабний бій…Ну, це все зумовлено коштами, можливостями і так далі. І те вийшла життєва історія: невеличкий табір козацький… Але дуже гарний був кастинг, про нього багато пишуть: «Які красиві люди! Вони наші!» Там нема двох однакових, ти не переплутаєш персонажів ніколи. Коли дивишся деякі фільми – якісь однакові всі, в костюмчиках… А тут кожна пика грає, навіть якщо він нічого не каже. Це дуже багато означає! Дуже вдало в нас підібрані актори, слава Богу. Тому в продовженні «Пекельної хоругви», якщо воно в нас вийде, вони теж будуть грати.

–  –   –      Головний герой буде той самий чи інший?

–          Розкрити карти? Буде інший, але історія – це продовження по духу. Деякі персонажі перейдуть звідти сюди, а герой буде інший, бо там трохи інший характер. Тут уже герой, як-то кажуть, відбувся, пройшов його злам. Ще раз його ламати? Для чого? Показати, що він вже став героєм, а так стане супергероєм? Ні! Тут уже все. Чортенята об’єдналися, стали дітьми, а Семен став дорослим. Уже й продовження його на світі є. Така була задумка в «Пекельній хоругві»: це не просто казка, в казці простіша  задумка. А тут ідея більш висока.

–    –   Готуючись до інтерв’ю, я наштовхнулася на згадку про сценарій мультфільму «Різдвяне Чортеня» за казкою «Про Старого Козака, Різдвяного Чорта, Чотири Роги і Козацький Рід». Це те, що згодом перетворилося на «Пекельну хоругву», чи різні проекти?

–          Проект такий був дуже давно. З чого все почалося: до мене звернулася продюсерська агенція «ArthouseTraffic». Вони слухали мої казки й захотіли зробити мультфільм. Я написав сценарій по цій казці, думав, що гроші знайдуть. Мені стало цікаво, і я написав класний сценарій, не гірший, ніж для фільму. Ну, вони грошей не знайшли, цей проект був похований. Тоді я, до речі, зі Степаном Ковалем познайомився: вони його знайшли як режисера. І сценарій лежав, а мені шкода його стало. Подавав сам. Переробив як мультфільм, потім як фільм, і він багато років вигравав пітчинги, був кращим – але грошей не давали. Потім я махнув рукою і перестав подавати. Якось мені подзвонив один продюсер: «Що ж ти не подаєш? Він виграє!» Кажу: «Та! Скільки років…» – «Давай спробуємо!» Спробували. Я його переписав на фільм. Ніхто не вірив, що можна з мультфільму зробити фільм. Вийшло!

–     –      А як вам співпрацювалося зі Степаном Ковалем, якщо вже про нього згадали?

–          Ми познайомилися з ним, коли була історія зі сценарієм мультфільму. Стьопа загорівся робити, але грошей не знайшли, і проект поховали. Потім Стьопа мене сам знайшов. А він працював на Росію, робив один із мультфільмів проекту «Гора самоцветов». Каже: «Давай ми таке саме про Україну зробимо!» Там було цікаво: про кожне місто щось знімали. Я перетравив це, кажу: «Стьопа, знаєш, у мене краща ідея. Давай ми зробимо не про місто, а про казки й легенди, пов’язані з цими місцями». Трохи інше, навіть зовсім інше! Не показувати: такий будинок, такий пам’ятник, як це москалі зробили, а показувати саме казки. І я написав перше про Кривий Ріг, класна річ, потім ще – і вони пішли. Почали робити, хоча грошей не було. Тобто працювали на інтересі. Потім держава щось нам платила. Я не знаю деталей, бо це мене не стосується. І Стьопа вирішив, що головним героєм буду я. А я ще кота туди додав.

–        Вашого кота?

–          Так, про нього ж перша серія, я за неї отримав нагороду за найкращийсценарій фестивалю «Відкрита ніч». Це історія звідки? Із життя! Коли був маленький, до нас прийшов котик, просився в хату. Мама не пустила, а він зранку притягнув дванадцять щурів, виклав перед порогом і показав! І ми його взяли. Так само і тут було! Це з життя взяте. Героя спочатку робили схожим на мене, але потім виявилося дуже дорого, якщо ліпити міміку. В них були готові ляльки від якогось іншого фільму, вони їх і використали. Нехай. Все добре йшло до того часу, поки з’явилися режисери, які почали псувати мої історії, я образився і сказав: «Не хочу в цьому брати участь». Воно заглохло на шістнадцятій серії, далі вони вже самі продовжували. А потім мені люди почали дзвонити й вітати. Питаю: «З чим?» – «Ну, як? Ти ж отримав Шевченківську премію!» – «Я?» А виявилось, що то Стьопа Коваль отримав Шевченківську премію за серіал і нічого не сказав. А там багато людей працювали. Ми так між собою здивувалися. Думали, що шампанське виставить, чи подякує якось… Ну, нехай. Як кажуть – я собі ще намалюю))). Я іншого в житті шукаю, по собі інше лишаю! Те, що після мене буде жити. Я вже класик, мене включили в шкільну програму. В п’ятому класі Леся Українка, Тарас Шевченко, Ліна Костенко – і Сашко Лірник. Ці казки вже навіть стали народними. І дуже добре, що пам’ять про те, що тато розказав, бабуня – все лишилося, як і їхні імена. Мехтод – то мій прадід! Семен – це мій дід. Я ці речі вставляю в свої казки. І ще буду. Будуть фільми, буду старатися! І книжки будуть. Що зможу, я зроблю.

–          –        А де вам більше подобається працювати – в анімації чи в кіно?

–          В кіно, звичайно! Анімація – ти написав, і далі все… А кіно робиться в тебе на очах, і ти можеш якось вплинути на це.

–          –        Не хочете себе спробувати як режисер?

–          А я подавав себе як режисера, коли не було кого, до «Пекельної хоругви». Але мені за це завжди знімали півбала. Бо ти ж не режисер, в тебе документа нема! І потім, це специфіка! Думаю, можна було б взяти помічника-режисера з профільною освітою, але як в режисера в мене вийшло би… ну, принаймні, не гірше. Я так думаю. Може, і не правильно. Я б поставив те, що хотів, і фільм був би кращим. Але, звичайно, хотів би спробувати, та не думаю, що мені хтось під це фінанси дасть. Або, наприклад, взявся би якийсь режисер, щоб радився зі мною, дослухався– то було б непогано. Був випадок на знімальному майданчику, коли я режисеру підказував. Він психував, виганяв мене, наказував охороні не пускати – а потім подумав і зробив так, як я сказав, бо так краще дійсно було!  Так  що я уявляю правильно. І веселіше.

 вересень 2020 року

      Світлини надані Сашком Лірником