Всюдисущі камери, що слідкують за кожним твоїм кроком, – чи не неодмінний атрибут антиутопій. І – елемент сучасного публічного простору.

На практиці «всевидюще око» камер спостереження виявляється не таким уже й диявольським винаходом; принаймні, найпершою його функцією є збереження порядку, захист добропорядних громадян. А втім, відчуття дискомфорту від присутності такої камери лишається, навіть якщо ти входиш до числа тих самих «добропорядних громадян». Погляд – форма влади, і від того, хто спостерігає за тобою, в якийсь момент може залежати сама твоя доля.

Історію одного з таких спостерігачів і розповідає стрічка «Житловий комплекс “Ред Роуд”» режисерки Андреа Арнольд (2006). Героїня – Джекі (Кейт Дікі), операторка міського центру відеоспостереження – найменше нагадує антиутопічного «служника системи»… хоча, за бажання, риси міфічної істоти їй можна приписати: таке собі божество нижчого порядку, що виконує свою функцію в підтримці світобудови. Направду, погляд її крізь камеру спостереження цілком доброзичливий, майже материнський: вона співчутливо спостерігає за мешканцями «свого» району, чиї маленькі життєві драми розгортаються буквально перед її очима. Вона може виступати рятівною силою (і це входить до її обов’язків – повідомляти поліцію чи швидку медичну допомогу про ситуації, що потребують втручання). І вона ж може перетворитися на інструмент воздаяння… чи помсти.    

                                                                       Джекі – Кейт Дікі

Виступаючи «оком» (міста, держави, системи, правопорядку – обирайте що хочете), героїня сама ніби набуває відповідних рис. Вона підкреслено неговірка, і навіть її дії щодо антагоніста («привид з минулого» Клайд у виконанні Тоні Керрана) починаються і чималою мірою проходять власне як спостереження. Хоча, коли потрібно, Джекі може і влучно відповісти, і діяти швидко й рішуче. Наскільки правильно – питання вже інше.

Так, самого спостереження направду мало для того, щоб пізнати свій об’єкт. Можна скласти невеликі прості історійки з нескладних фрагментів, як це Джекі і ми за нею робить зі своїми улюбленими «героями» нескінченного «серіалу» міської вулиці – «паном з собачкою» і «танцюючою прибиральницею». Але життєві історії її самої та її ворога набагато складніші, і творці фільму чимало зробили для того, щоб їх заплутати. Для справжнього ж пізнання потрібне зближення. А воно може принести з собою біль. Але й – звільнення.

І наостанок. Сама ідея, а за нею й структура фільму цікава та наштовхує на додаткові спекуляції на тему. Героїня і в силу професії, і волею обставин переважно спостерігає; довколишній світ частенько постає перед нею стіною з екранів, що показують чуже життя. У свою чергу, за нею самою спостерігаємо ми; саме кіно, зрештою, є суцільним поліекраном, що показує уривки з інших життів (якщо й вигаданих – неважливо). Себто маємо структуру «зображення в зображенні». А якщо продовжити цей ряд і далі? Зрештою, і наші власні життя час від часу стають таким-от об’єктом спостережень, навіть фрагментиком вічного «серіалу буття». «Весь світ – театр…». З поправкою на сучасність: «Весь світ – кіно…»