Машенька увійшла в наше життя вже більше року тому. Спочатку знайомство було заочним: ми знали, що вона є, з красномовного шарудіння десь у стіні. Потім Іван побачив її в шафі, за чим послідувала коротка динамічна спроба зловити звірину. Руками. В рукавичках. В принципі, від початку все було зрозуміло… але наш клаузевіц дав команду, ми наготувалися і зайняли стратегічну позицію біля шафи. Обманний маневр, щоб вивести Машеньку з рівноваги – і стрімка атака із ще стрімкішим її відступом у невідомому напрямку. Не знаю, чи сміються миші, але якщо так – лише товсті стіни її чергового сховку заглушили від нас ці гомеричні звуки.

За деякий час відбулася зустріч із нею сам на сам… чи сама на сама. Я відчинила шухлядку у ванній – і, так, вона була там. Якийсь час ми дивилися в очі одна одній, майже як у тій відомій фразі про безодню. В нашому випадку: «дивитися в очі звіру, поки він не подивиться в тебе». Я обмірковувала, як можна її заловити, вона, вочевидь, вираховувала, чого можна чекати від людини. А потім, перш ніж я ворухнулася/кліпнула/тощо, вона «хвостиком махнула» і зникла в новому невідомому напрямку.

Після чого подружжя Канівців полишило спроби гратися в котиків (в усіх відношеннях) і вдалося до людських методів. Після недовгої боротьби з власним сумлінням і любов’ю до дикої природи в хатніх умовах було придбано 2 (дві) мишоловки. За якийсь час обидві пастки з обережно виїденим звідти сиром прибрали (що мене загалом влаштовувало, бо тваринка з перебитим хребтом/лапкою/мордочкою – однозначно не те, що хотілося бачити на своїй кухні).

Невідомо, скільки б це тривало ще, але маленька еётамнетка перейшла межу. Вона посміла, по-перше, здійснити кілька нахабних нальотів на родинні запаси печива, а головне, – поставити під загрозу мою любу помічницю, утіху і хранительку часу. Іншими словами – воно посягнуло на посудомийну машину. Почуваючись відповідальними за свій персонал, хай і неорганічної природи, ми пішли іншим шляхом і придбали клейові пастки – які, до того ж, більше відповідали закладеним у нас принципам гуманізму і поваги до місцевої фауни.  

Отже, в ту ніч, розлютована нещодавнім шарудінням біля своєї вірної посудомийки і новим шарудінням в печивосховищі, я перемістила пастку туди, поклавши новий, більший шматочок сиру. За деякий час спустилася – і от ми знову зустрілися, але наскільки інакшим було становище! Машенька безпорадно лежала на боці, в клею, так, що в мене защемило серце. Негайно було підготовано трилітрову банку з продірявленою в кількох місцях кришкою і маленьким запасом їжі та води для полонянки. Нарешті, вирішальний момент: дістати Машеньку з клею, не пошкодивши її ніжне тільце і не давши її зубкам пошкодити мої ніжні пальці. Що ж, вдалося зробити і це (хто там казав, що жінки панічно бояться мишей?).

Вибір перед нами стояв невеликий… але йти, як завжди, довелося третім шляхом. Іван хвалькувато запевняв мене, що згодував би малу розбійницю котам, – і з тим більшою готовністю погодився на варіант піти в ліс і випустити її там (про городи мова не йшла, бо ні собі, ні сусідам такого щастя в хату не хотілося). Словом, ми обоє продемонстрували трагічне виродження людського виду, що зрадив священні принципи міжвидової боротьби на користь абстрактного гуманізму… чи то аподемізму (з лат. Аpodemus – миша, спеціально підшукала в словнику).

Ліс зустрів нас негостинно. Було це з тиждень тому, ще стояли сніги, але ми знайшли проталинку під деревом. І вивантажили Машеньку та її «валізку», себто вміст облюбованої нею кілограмової коробки «Марії» (що, мали надію, забезпечила б мишці безбідне життя до настання тепла)… 

І тут стався клей. Залишки пастки на Машеньчиному хутрі негайно захопили усю хвою і дрібні гілочки в межах досяжності. І от Машенька знову безпомічно лежить, уже на землі, намагаючись позбутися налиплого. Лишити її так означало приректи на повільну смерть. Ми підставили банку, і бідолаха, видно, все розуміючи, сама заповзла всередину. Лишалося чекати, поки сніг розтане, а клей підсохне. Та тим часом тримати Машеньку в себе на повному пансіоні…

А та в своєму скляному паноптикумі, тісному й душному, задепресувала – і, бачило небо, ми її розуміли. На щастя, друг родини почув трагічну історію мишачої королеви в полоні і запропонував їй для тимчасового проживання віллу свого (цебто своєї дочки) світлої пам’яті домашнього гризуна. Комфортабельна, досить-таки гламурна біло-рожева клітка з обстановкою – миска, поїлка, знамените колесо – дещо примирила Машеньку з нестерпним тягарем буття (а що, зрештою, їй лишалося?) 

Дещо непокоїла, правда, мишача дієта: ув’язнена вперто продовжувала гризти «Марію», ігноруючи сир (можливо, як наслідок отриманої в клейовій пастці психотравми), сушені яблука, вівсяні пластівці і пекінську капусту. Всевідаючий Інтернет збагатив мене інформацією про мишачий раціон, після чого годівничка Машеньки поповнилося свіжим яблуком, петрушкою і горіхами двох видів. Це на сьогодні. Ентузіазму ув’язнена не проявила, але не втрачаю надії, що інстинкт зробить свою справу і Машенька таки обере здорове харчування. Блаженні віруючі.

Поступово, здається, налагоджується контакт. Вже якийсь час я ловила на собі уважний погляд її чорних очей (не знаю лише, означало це: «Я запам’ятала тебе, мучителько!» чи «Дякую, людино, що не скористалася своїм природним правом мене вбити»; сподіваюся, останнє). Сьогодні, коли чистила клітку, Машенька спробувала обнюхати мою руку в рукавичці; трактую це як жест примирення і зближення. Тепер вона невтомно, годинами бігає в своєму колесі, чи то з нудьги, чи то готуючи сили… для чого? Трохи схудла, здається, але виглядає бадьорою і грайливою. З рук поки не їсть, але не втрачаю надії.

Оце поки і вся розповідь про білогородську мишу від початків і до сьогодні. З нетерпінням чекаємо переможного пробудження природи, коли можна буде урочисто випха… випустити Машеньку на волю. Якщо, звісно, вона люб’язно погодиться нас покинути. (Не)кінець.