Зустріч з кінгівським «Воно» відбулася в мене вже в досить пізньому віці, причому в дещо специфічному контексті: під час роботи над рецензією на нову екранізацію (що вже обертається «прицільним», досить-таки навіть параноїдальним читанням). І, як водиться, автор повернувся іншим боком, незгірш як хатинка на курячих ніжках у казці. Так, «Кінг-шкільних-років-автор-жахастиків» і «Кінг-дорослого-читача-з-гуманітарною освітою» перетинаються – але й цілком різні. Для останнього тут знаходиться місце не лише гострому сюжету, яскравим героям і страхам різного рівня й глибини, а й психоаналізу, міфології… та суспільнознавству. На кшталт ідеї про те, що Воно – це Деррі, і Деррі – це Воно. На той момент, правда, ще важко (хоча й, відверто кажучи, можна було) уявити, наскільки дядько Степан мав рацію. І побачити втілення цієї тези настільки наочно. І настільки близько.
На хвилі «перевідкриття Кінга» важко було втриматися від спокуси й не прозвати про себе новообраного главу держави Пеннівайзом – тим паче, що від початку його правління не віщувало нічого доброго. І дійсно, далі з небаченою досі відвертістю і навіть свого роду любострастям розгорнулася наруга над державним тілом в різних його іпостасях. А проте, як не жаль, очевидно: «Зе» як політичне й культурне явище – не причина, а наслідок, складова багато глибшої проблеми. І коріння її сягають далеко за межі «радянської» чи навіть «російської імперської» спадщини (згадаймо хоч би читані в школі давньоруські літописи!) – це не на виправдання останніх, а до того, що серйозні хвороби лікуються не лише за симптомами. До речі, кінгівське «Воно» також залягало під Деррі не одне століття…
Та повернемося до дня сьогоднішнього. Важко не помітити, що метастази/щупаки/ваша метафора українського «Воно» ширяться все більше й більше. І ширяться так… ловко, що більшість людей цього ніби й не помічає. Ну, чи не хоче помічати (а межу між цими станами і в собі не завжди вирізниш, не те що в іншому). Бо так зручніше й безпечніше – річ така очевидна, що сором і писати. Набагато гірше, коли влада у межах своїх можливостей мало не косплеїть «великого вождя» – не тільки «великим будівництвом» потенційною ціною людських життів, а й терором, «беззмістовним і безжальним», з мало не рандомними жертвами й за можливістю абсурдними звинуваченнями (так-так, оте саме повторення історії як фарс!). І страшно, що ці можливості ростуть – бо суспільство мовчить, чи й підтримує те, що відбувається. Бо так нібито безпечніше й комфортніше. Поки що. А наразі українська система з її відверто демагогічним підходом до «вирішення» справ (знов десь уже баченим) послідовно і досить вдало виставляє своїх опонентів ворогами суспільства… чи «фріками» (в найширшому сенсі слова). Бо й дійсно, хіба нормальна людина може сподіватися щось змінити в цій країні?
Так, і про «фріків». Мотив аутсайдера (в однині чи множині), котрий стає героєм і рятує спільноту, належить зараз до найпопулярніших у масовій культурі. Власне, за цією схемою побудоване й «Воно». Хто зна, раптом і в українській історії спрацює саме вона, і «фріки» таки здобудуть фантастичну, неможливу перемогу? І тут – постане питання «Деррі». Направду найболючіше. Ми ж пам’ятаємо: «Воно – це Деррі». І у фіналі роману місто – ну, принаймні, його центр, «серце» – після загибелі чудовиська руйнується. Буквально. І невідомо, що на його місці постане. Тим більше, що головні негідники-то загинули, та жителі Деррі як маса залишилися. Бо «місто – це передусім люди». І в стіни українського дому пліснява в’їлася сильно. Чи можна буде її позбутися, не пошкодивши тих стіл? Виникає крамольна думка навіть, що зносити ті стіни треба начисто – і будувати нові. Ретельніше добираючи будівничих.
А щоб завершити хоч якоюсь веселою нотою – картинки з кінематографічними кловнами двадцятих: Лон Чейні в образі паяца на сторінці журналу «Кіно» і Микола Надемський з українського фільму «Бенефіс кловна Жоржа» (де клоун стає героєм «громадянської війни» – на боці більшовиків, звісно). «Сміймось, бо ми того варті!»
