Руїни Кремля, Путін, що плазує перед українським воїном, а той, розправивши архангельські крила і здійнявши вогненного меча, провіщає йому суд Божий – мрія, сон золотий кожного українця… і водночас – перша сцена патріотичної комедії Володимира Тихого «Наші котики».
(Як же тут стриматися, щоб не поставити?)
Омріяна картина ця, втім, виявляється сном і тут: насправді фільм присвячено подіям далекого-недавнього 2014 року, коли російська агресія набирала обертів, а добровольці чи не активніше і успішніше, ніж державна система, рятували Україну. Невеликий загін таких охітних, що успішно розгромлює всі російські й сепаратистські загони, а заразом «виховує» наївну журналістку в правильному патріотичному дусі – нехитрий зміст фільму. Втім, як те і годиться комедії (тим більше, з елементами пародії), головне тут – не сюжетні перипетії, а те, як вони вирішені.
Розгорнута назва – «Наші котики, або як ми полюбили лопати в умовах обмеженої антитерористичної операції з елементами тимчасового воєнного стану» – ніби покликається на традицію класичної комедії на воєнну тематику «Доктор Стрейнджлав, або Як я перестав хвилюватись і полюбив бомбу» Стенлі Кубрика, втім, не претендуючи на лаври останньої. Та й звертаються «Котики» до іншого боку проблеми: нахабного агресора миролюбством і довірою не переможеш. Тож фільм просякнутий здоровим мілітаризмом, що той, сам по собі будучи явищем не надто приємним, в період активного ведення бойових дій стає таки потрібним. Відверта пропагандистська (в хорошому сенсі) спрямованість «Котиків», деклароване і авторами, і самим твором бажання боротися з ворогом сміхом вже самі по собі варті симпатії.
Жартівливо означений піджанр «патріотична неполіткоректна комедія» недвозначно натякає на те, що соромитися з об’єктами для сміху фільм не збирається. Втім, це радше момент епатажу і привернення уваги, аніж його сутність. Так, «Котики» дійсно переважно насміхаються з «іншого» (хоча й «свої» повсякчас виступають об’єктами для жартів, звісно, доброзичливих). Але це передусім безпосередній ворог – сепаратисти, російські військові та, куди без нього, Путін; потрапили, щоправда, в цей перелік і мусульмани-кадирівці. Мабуть, найбільш «неполіткоректною» стала фігура такого собі внутрішнього «іншого», втіленого в образі недосвідченої журналістки Олі – пародійного продукту новітнього ліберального дискурсу. Це постать правдиво дискусійна: єдиний позитивний жіночий персонаж, представник преси з’являється, здається, в основному для того, щоб бути перевихованою «мужніми воїнами-чоловіками». Що цікаво, виголошувані нею принципи в цілому вірні: критично ставитися до гасел, зокрема патріотичних, зберігати незалежну позицію, в репортажах представляти позицію обох сторін… Проте на практиці все це обертається інфантильною наївністю, а «нова журналістика», що її адептом є Оля, виявляється не менш зашореною, ніж «звичайна». Як воно, власне, буває і в житті – і в цьому факті іронії чи не більше, ніж у самому образі героїні.
Отже, головна «ідейна платформа» фільму – здоровий патріотизм з елементами консерватизму, мілітаризму (оборонного, в нашому випадку) й усіх інших відповідних «ізмів», що можуть прийти в голову. Провідниками цих цінностей і є наші герої-воїни, що тимчасово відмовилися від своїх підкреслено мирних професій. Їхні «попередні життя» самі стають приводом і для окремих жартів, і для розвитку сюжету в цілому: командир із псевдо Пенальті мислить та розмовляє футбольними термінами, головний герой Літо – актор , і застосовує свій талант для дії на юного бійця Гріна (дзвінок з імітацією голосу Президента перетворює юнака на справжнього героя, здатного перемогли переважаючі сили бойовиків і поцілити з РПГ… не зовсім у те, що потрібно, але ж поцілити!).
Та головним героєм фільму лишається гумор – гумор різних калібрів і ґатунків, як-то кажуть, на всі смаки. Є тут чимало «туалетного» (в прямому сенсі: низка жартів крутиться довкола взірцевого туалету на позиції героїв). Є жартівливі покликання на геройське й воєнне кіно, зокрема вітчизняне (зокрема, не раз згадуватимуться «Кіборги»). Дещиця політичної сатири, що її стріли звернено на ворога – Путіна й очільників сепаратистів. Нетрохи «чорного гумору». І все це щедро здобрено солоним «солдатським гумором», що без нього нікуди і у воєнній комедії, і в воєнному побуті. І, разом із тим, знайшлося в кінострічці місце для трагедії, щоб глядач не забував, про що насправді це кіно. Та тут присутні дві смерті, гротескові в своїй карикатурній «жахливості» – «звичайна», в дертому лахмітті, і «українська» – в чорній вишиванці і в віночку, що своєю косою разить виключно ворога. І, хоч безпосередньо в герці вони не сходяться, віриться чомусь, що «наша» – сильніша. І «своїх» вона не зачепить.
В цілому, якщо судити за законами жанру, «Котики» є досить яскравим і, без сумніву, позитивним явищем сучасної української комедії. Проте найперше увагу привертає не це, а те, що за фільмом стоїть: бажання створити альтернативний вітчизняний пропагандистський продукт, що, за славними традиціями воєнного агітаційного «лубка», сміявся б трохи із себе і сильно – із ворога, як-то кажуть «символічно нищачи» його. І, хоч одними комедіями війни не виграти, вони все ж без зайвого пафосу, з веселим підморгуванням, нагадують: яким би сильним не був супротивник, його таки можна перемогти. Головне – не втрачати віру в себе. І почуття гумору, звісно!
Вперше опубліковано: Пащенко Анастасія. Залп сміхом по ворогу // Кіно-Театр. – 2020. – №3. – С. 6-7.