Кілька слів про “Редакцію” Романа Бондарчука. (Кілька — бо окреу рецензію ми спокійно підготуємо після фестивальної гарячки; часу доволі, бо — інформація з перших уст, себто від продюсерки, — прокат в Україні планується на осінь. Трохи шкода, бо фільм потрібен, як-то кажуть, на вчора, але що поробиш: має ще поїздити по світу і, маємо надію, назбирати призів.)

Отже. Ота загальна анотаація про молодого біолога, що зазнімкував підпалювачів лісу і в пошуках справедливості намагається пробити лобом міцну стіну нашої бюрократії — це ну-у дуже загальна канва фільму. Насправді це — історія молодого, недосвідченого і тому ще наївного журналіста, котрий потрапляє у кролячу нору провінційного медійного світу. Слово “провінційний” тут важливе, бо в провінції масштаби менші — і тим тісніші зв’язки між всім і всіма, і тим опукліше, сконденсованіше можна показати переплетення журналістики, політики й криміналу (а якщо ви при цьому подумали, що в Києві провінційності теж з головою, і нашої столиц все ище сказане стосується не менше — то так, так воно і є).

В цілому, маємо гарну суспільно-політичну сатиру, якої так довго бракувало нашому кіно. Річ дуже українську, і не лише за реаліями, а й за настроєм “сміху крізь сльози”, коли руки опускаються — а ти все одно їх тримаєш, бо інакше не можна, де реальність є абсурдистською, а абсурд сприймається як норма; де суспільство, здається, послідовно й цілеспрямовано іде до самознищення — але якось-таки виживає, і чималою мірою — завдяки отаким-от Юрам, які своїм ідеалізмом здаються всім навколо тихими божевільними.

І все це скомпоновано з самоіронією і любов’ю, бо творці фільму знімали не просто “свою” Україну, а свій рідний Південь; біографія виконавця ролі Юри Дмитра Багненка частково лягла в основу історії протагоніста – і певною мірою її продовжує: колишній журналіст, борець з підпалювачами лісу сьогодні перебуває в лавах ЗСУ. Так само бачить актор і продовження історії свого героя за кадром. Сюжет, вартий окремого фільму… Хто зна, може, буде знятий і він?