Як Крим — складова України, так і кримськотатарське кіно — складова українського. Щоправда, потрібно ще розрізняти, коли мова йде про власне кримськотатарське кіно, створене самими киримли, “зсередини”, а коли — про кіно на кримськотатарську тематику… Але зараз ми говоритимемо не про ці нюанси, а про те, коли і як в українському кіно зображували кримських татар і татарський Крим.

Перший такий фільм було створено ще в 1920-ті — тоді, коли в умовах тимчасового послаблення ідеологічної цензури українське кіно переживало розквіт, і фільми виходили один за одним — зокрема ті, що показували різні етнічні й культурні світи. Крим в той момент не входив до складу Української республіки, а проте історичні та культурні зв’язки між регіонами ніхто не заперечував. В будь-якому разі, показово, що один із перших фільмів на кримськотатарську тематику — причому створений за активної участі киримли — вийшов саме в Україні. Це був «Алім» режисера Георгія Тасіна 1926-го року, сценарій до якого написав (у співавторстві з Миколою Бажаном) кримськотатарський письменник і театральний діяч Умер Іпчі, а головні ролі виконали відомий актор і танцівник, перший Народний артист Кримської АРСР Хайрі Емір-заде та його дружина Асіє Емір-заде. В основу сюжету лягли легенди про однойменного «шляхетного розбійника», що були увічнені в ще дореволюційних літературі й кіно. Відповідно до запитів часу, історія була подана в рамках марксистської ідеології: Алім-айдамак тут — такий собі кримськотатарський пролетар, що вступає у нерівну боротьбу проти несправедливого соціального ладу; втім, можна простежити і окремі натяки на антиколоніалізм — адже герой, окрім усього іншого, бореться і проти імперського чиновницького апарату. Журнал «Кіно», тодішнє дзеркало кінематографічного життя, відзначив кінострічку, зокрема за уникнення небезпеки «екзотизації» матеріалу; зазначено було навіть, що «Крим її визнав за “свою першу національну картину”»¹.

           У 1937 року фільм у найкращих радянських традиціях було «репресовано», себто заборонено, і кримські татари надовго зникли з екрану. Безпосередньо, звісно, шлях на екрани для киримли згодом перекриє сталінське звинувачення у «зраді» і затим депортація. А втім, слід зазначити, за всього свого декларованого інтернаціоналізму, радянська система вельми неохоче показувала на екранах власні «малі народи», поглинуті росією.

           Уповні кримськотатарська татарська тематика зазвучить на екранах уже в ХХІ столітті. У 2004 році виходить «Татарський триптих» у постановці Олександра Муратова. Хоча режисер мав кримськотатарське коріння (його предків, заможних киримли, у середині ХІХ століття було вислано на Полтавщину), оптику фільму важко назвати кримськотатарською. Знятий він за новелами з «татарського циклу» Михайла Коцюбинського («В путах шайтана», «На камені» і «Під мінаретами»), сюжети досить мелодраматичні із культурно-соціальною «підкладкою»: героїні борються за своє кохання, стикаючись із традиційними та релігійними обмеженнями. Громада киримли прийняла фільм, а власне, відображення в ньому традиційного і релігійного життя предків, неоднозначно; на прем’єрі низка глядачів навіть покинула глядацький зал². З іншого боку, фільм вартий відзначення як перший, відзнятий кримськотатарською мовою, та ще й на жіночу тематику. Знялися у стрічці кримськотатарські актори Ахтем Сеітаблаєв, Ельзара Баталова, Ділявер Сеттаров, Семтабла Меметов. Режисер відтворив барвистий, візуально привабливий, хоч і дещо екзотизований світ Криму киримли.

           Один із виконавців «Татарського триптиха», Ахтем Сеітаблаєв, менш ніж за десятиліття відкриє геть новий шлях для кримськотатарського кіно. Передусім, змінюється сама оптика фільму: це вже погляд на кримськотатарський світ ізсередини, зі знанням і розумінням його історії та культури. Відповідно, змінюється і тематика кіно, що береться за теми, які хвилюють самих киримли, і передусім — за їхню історичну травму депортації.

           У 2013 виходить «Хайтарма» — перше в ігровому кіно звернення до теми депортації. Ахтем Сеітаблаєв не лише здійснив постановку фільму, але й виконав головну роль легендарного Амет-Хана Султана — Героя радянського союзу, реальної історичної постаті. Через фокального героя розкрили і підкреслили ще один трагічний вимір депортації: визнаний і обласканий системою герой, тим не менш, неспроможний вплинути на неї, Амет-Хан стає свідком депортації і не може захистити власну родину. У фільмі певною мірою присутній конфлікт двох ідентичностей (що його також втілює постать героя), радянської і кримськотатарської; на мовному рівні вона також знайшла відображення: стрічку було знято російською і кримськотатарською. Створено його було для кримськотатарського телеканалу ATR, коштами власника — бізнесмена Ленура Іслямова. Звісно, представники громади брали активну участь у зйомках, зокрема, дали для них родинні реліквії, прикраси. Фільм став знаковим — не тільки як перший по-справжньому кримськотатарський ігровий фільм, але і як виклик російсько-радянським наративам.

           За чотири роки Сеітаблаєв об’єднає тему депортації із темою Голокосту в «Чужій молитві». У центрі сюжету — ще одна історична постать, вихователька дитячого будинку в Бахчисараї Саїде Аріфова, котра в роки окупації врятувала десятки єврейських дітей, видавши їх за киримли; під час депортації вона рятує їх удруге, розкривши радянській адміністрації справжню національність дітей. Робота над фільмом проходила вже під час окупації Криму, що додало актуального підтексту фільмовій історії.

           Як бачимо, всі попередні екранізації стосувалися минулого, у той час як сьогодення киримли лишалося поза увагою — до появи нової режисерської генерації.

           Наріман Алієв, народжений і сформований вже в українському Криму, своє кіно зняв на сучасному кримськотатарському матеріалі і торкнувся тем, актуальних для громади киримли. Ще в студентські роки він відзняв три короткометражні фільми, що утворили кінотрилогію «Кримські історії». «Повернутись зі світанком» (2013) розповідає про юнака, що лишає рідне село, не бачачи там перспектив, і батька, змушеного відпустити сина. «Тебе кохаю» (2014) — це історія нещасливого кохання юного киримли і слов’янської дівчини: батько героя категорично виступає проти їхніх стосунків, бо міжнаціональні шлюби — пряма загроза кількісно невеликій етнічній спільноті. «Без тебе» (2015) присвячено поминкам героїв по загиблому брату. Фільми глибоко особисті — і не лише зверненням до серйозних проблем на кшталт збереження національної ідентичності («Без тебе») чи перетинами із біографією самого режисера (як і герой «Повернутись зі світанком», він покинув село, вирушивши на навчання у велике місто, як і герої «Без тебе», втратив близьку людину). У певному сенсі, його фільми, передусім студентські, — сімейна справа: зняті вони в рідних місцях, у головних ролях — родичі… Як і у випадку «Хайтарми», можна сказати, що кіно це створено зусиллями громади.

           Нарешті, справжньою мистецькою подією став фільм «Додому» («Evge») 2019 року, повнометражний дебют Алієва. З-поміж фільмів на кримськотатарську тематику цей став найуспішнішим: світова прем’єра у Каннах, статус національного претендента від України на «Оскар», низка перемог на міжнародних кінофестивалях… У фільмі йдеться вже про сучасний Крим часів війни, про киримли, відірваних від батьківщини. Хоча тематика сучасна — перетини з історією очевидні і тут. В ключовій ролі батька героя знявся Ахтем Сеітаблаєв, а самого юнака зіграв знову ж таки родич режисера Ремзі Білялов. Безпосередній сюжет — батько і син везуть тіло загиблого сина і брата на поховання додому, в окупований Крим, — тягне за собою і низку інших, не менш актуальних тем: вже згадані вище проблеми розмивання національної ідентичності, зокрема через освіту й міжнаціональні шлюби; стосунки з українським населенням; життя між рідним окупованим півостровом і материком та ін.

           Характерно, що зрештою режисер також вирішив звернутися до теми депортації: «Депортація – це був лейтмотив того, на чому ми зростали»³, — говорив він. Незадовго до повномасштабного російського вторгнення Алієв взявся за виробництво кінострічки під назвою «Ortalan». Це — знову ж таки особисте: «Орталан — назва селища, звідки в 1944 році була депортована моя бабуся Гульсум; воно має для мене особисте значення. — пояснював режисер. Немає жодної кримськотатарської сім’ї, яку не зачепило б це лихо. Моя задача — через історію одного хлопчика розповісти історію трагедії цілого народу, який в один день зник зі своєї батьківщини»⁴. За задумом, підліток киримли у травні 1944 року повертається з гір до свого села, застає його спорожнілим і вирушає на пошуки своєї сім’ї. На жаль, роботу над проєктом перервали воєнні події, майбутнє його невідоме.

           Те саме стосується сьогодні і кримськотатарського кіно. В умовах війни воно опинилося серед тем «важливих, але не на часі». Режисери киримли або стали військовими, або взяли творчу паузу. Коли ми знову побачимо киримли на екрані? Невідомо. Але ця тема повернеться в кіно, неодмінно. Питання лише — коли і як саме.

¹                Люди екрану // Кіно. Журнал української кінематографії. – 1927. – №3. – С. 6.

²               Едіе Чарухова. Премьера «Татарского триптиха» закончилась скандалом. Газета «Полуостров», № 19 (121), 13-19. 05. 2005. https://www.agatov.com/old/national%20of%20Crimea/2005/may/peninsula-19_1.htm

³               Наріман Алієв: «Мені не страшно почати життя з нуля». Режисер — про можливості кінематографу й українську ідентичність. Розмовляли Анастасія Левкова, Данило Павлов. 27.05.2022. https://theukrainians.org/nariman-aliiev/

⁴               Проєкт фільму Нарімана Алієва «Орталан» отримав нагороду на пітчингу в Котбусі. 6.11.2021. https://detector.media/production/article/193571/2021-11-06-proiekt-filmu-narimana-aliieva-ortalan-otrymav-nagorodu-na-pitchyngu-v-kotbusi/