Не секрет, що після десятиліть існування в рамках радянського кінематографу з його дуже чіткою настановою виховання “справжніх радянських людей”, кіно вже незалежної України мало пройти довгий і важкий шлях переосмислення й перебудови. Проходить воно її й зараз — зі складнощами і борнею, зі злетами і невдачами — проте вперто і послідовно. Майдан 2004 року, Революція Гідності, війна стали тими каталізаторами, що прискорили перехід кінематографу з українського територіально до українського посутньо. В усій своїй складності й багатоманітності — зокрема культурній і етнічній — це яскраве і цікаве явище, варте детального вивчення. Це одна з граней культурної й політичної історії України, що твориться просто сьогодні. Тож ми публікуватимемо свої розмови з тими кінематографістами, що послідовно творять нове, незалежне українське кіно: КІЛок.art відкриває цикл інтерв’ю “Деколонізація українського кіно. Розмови з кінематографістами”.

Проєкт народився в рамках дослідження «Постколоніальні та деколоніальні процеси в українському кінематографі після Майдану та російсько-української війни» стипендіальної програми «Постколоніалізм» Інституту Пілецького в Берліні. Перша наша розмова — із кінорежисеркою Дарією Онищенко

Дарія Онищенко (н. 1983, Київ) – українсько-німецька режисерка і сценаристка, активістка. Випускниця КНУ ім. Т. Шевченка (2004, спеціальність – міжнародна журналістика). У 2006–2013 вивчала режисуру ігрового кіно в Університеті кіно і телебачення в Мюнхені; випускною роботою стала повнометражна драма “Істальгія” (2014) на тему міграції. Живе в Мюнхені, проте послідовно працює як українська кінематографістка: “Забуті” (2019) розповідає про опір російській окупації Донбасу, “Малевич” (2024) переосмислює постать однієї з ключових фігур світового авангарду, розвінчуючи міф про художника як “російського”.

Дарія Онищенко — членка німецького режисерського агентства Above the Line, Української кіноакадемії, сценаристка в кінокомпаніях 435 Films, Directory Films (Україна), Lehmann Sisters (Швейцарія) та ін. Активна представниця української діаспори в Німеччині, що з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну регулярно проводить українські акції. У березні 2022 року на кінофестивалі Bif&st Bari International Film Festival у місті Барі (Італія) кінематографістка як представниця всієї української кіноспільноти прийняла престижний Приз імені Федеріко Фелліні.

Дарія Онищенко: “Це наша боротьба за існування як держави, але, перш за все, це боротьба за свободу”

– Як змінювалося Ваше бачення культурної ідентичності українців?

– Моє бачення ідентичності українців і власної ідентичності дуже сильно змінилось під час Майдану. Я виросла в родині, де були дуже різні погляди на нашу історію і культуру. Деякі родичі були дисидентами, пережили Голодомор, знали і цінували українську культуру; деякі, навпаки, підтримували радянську владу і працювали на неї, а пізніше відчували ностальгію за “совком” і обожнювали “велику руську культуру”. Вже в дорослому віці я по-справжньому усвідомила, яку жахливу шкоду моєму поколінню нанесли століття русифікації. Все дитинство і юність я розмовляла переважно російською мовою, а свідомо перейшла на українську тільки в 2014 році. Це був свідомий і остаточний вибір. З 2014-го стала відкривати для себе нові сторінки нашої історії, читати книжки, які дали геть нове усвідомлення того, ким я є. З того моменту присвятила велику частину свого життя активній боротьбі за нашу національну ідею, за нашу незалежність, а також боротьбі з російською пропагандою. Я відчула, наскільки роки русифікації заважали мені вивчати рідну мову і культуру, усвідомила, наскільки навіть на рівні родини радянська пропаганда забивала мізки ідеями імперіалізму – і в мені назрів дуже сильний протест проти російського і бажання робити політичне кіно, яке розповідатиме українцям і світу про нашу культуру, про загрози русифікації, про вплив пропаганди, врешті, про нашу визвольну боротьбу. Теза, що культура має бути поза політикою, в 2014-му стала для мене абсурдною. Зараз хтось може вважати моє кіно націоналістичним, але в час, коли йде війна, просто треба вибрати, на чиєму ти боці. А знімати зараз на теми, які не стосуються війни, я не можу, бо відчуваю, як все це кипить у мені, і як хочеться, щоб і мої роботи стали малесеньким, але внеском у нашу спільну перемогу.

– В “Істальгії” (2012) персонаж-киянин у першій версії фільму ще розмовляє російською, а вже у “Малевичі” (2024) метою є “повернення” знаменитого художника Україні…

– “Істальгія” була першою копродукцією в Україні, знятою згідно з європейською копродукційною конвенцією. На той момент це був дуже цікавий фільм. Я тоді закінчила навчання в Мюнхенській Академії кіно та телебачення, захоплювалась європейським кіно з реалістичною естетикою. Для мене було важливим, аби герої розмовляли природно, мовою, якою вони б говорили в реальному житті. Ми знаємо, що в Києві досі багато хто говорить російською. У цьому сенсі в “Істальгії” все зображено чесно. То був рік перед Майданом. Цей фільм зараз – портрет того часу. Багато в чому він залишається актуальним. Я дуже люблю це кіно.

– “Забуті” — фільм, що нагадує про українську ідентичність жителів Донбасу. Розкажіть більше про цей його вимір.

– “Забуті” розповідають про переслідування української мови на окупованих територіях і піднімають тему загрози російської пропаганди. Фільм вийшов у 2019 році, і тоді багато хто казав мені, що я перебільшую цю загрозу. А зараз стрічка виглядає як сумне передбачення всього того, що трапилось декількома роками пізніше… Ми і зараз інколи показуємо “Забутих” на Заході. Цей фільм дуже цікавить іноземців, що хочуть краще розібратись у причинах російської війни проти України. Сценарій для “Забутих” ми робили на основі інтерв’ю з жителями окупованих територій. В основі сценарію — справжні історії наших українців з підпілля та окупації. У мене буле колаборація з відомою скульпторкою Марією Куліковською: ми розповідаємо про в’язницю “Ізоляція” і символічно розстрілюємо скульптури Марії, котрі на самому початку війни були знищені окупантами саме там. Цей фільм – мій власний біль, власний пошук ідентичності і шана тим людям, які продовжують боротись у підпіллі на окупованих територіях. Ми всі дуже багато чого не зробили, аби унеможливити напад росії у 2022 році. Не тільки Захід, а й наше українське суспільство продовжувало ігнорувати окупацію Донбасу, анексію Криму… Люди в Києві жили так, ніби війни не існує. Ніхто не хотів визнавати загрози російської пропаганди. Бізнес з росією продовжувався також і в культурному секторі. “Забуті” – фільм саме про це. Я намагалася достукатись до тих людей, які все ще не вірили, що рано чи пізно росія захоче знищити всю Україну. Я в цьому вже була впевнена, коли ми знімали “Забутих”.

– Поговорімо про Ваш останній фільм “Малевич”. Художник репрезентований там як саме український митець…

– Мої фільми – не комерційне, а авторське кіно. Це моє власне бачення тем і реальності, яку зображую на екрані. Попит на такі стрічки, звісно, набагато менший, ніж на американські блокбастери, комедії чи детективи. У авторського кіно – своя публіка. Мої перші два фільми “Істальгія” і “Забуті” мали успішну фестивальну кар’єру. “Малевич” – це трохи інший проєкт. Це перше для мене історичне кіно. Але це – не класичний історичний байопік. Війна внесла дуже багато коректив у стрічку вже на стадії сценарію і виробництва. Ми знімали “Малевича” на самому початку вторгнення росії, в той момент, коли відбулися перші сильні обстріли нашої енергетики. Ніхто не знав, що буде завтра, чи ми всі будемо взагалі існувати. В голові крутилась думка: можливо, це останнє кіно, яке ми зможемо зняти тут, в Україні. Тому у фільм була інтегрована сучасна історія, елементи нашої реальності під час війни. Ця лінія не всіма сприймається, бо порушує правила класичного історичного жанру. Але саме вона проводить чіткі історичні паралелі і показує, наскільки російський імперіалізм за часів російської імперії, радянських часів і вже зараз робить те саме – намагається знищити нашу українську націю, а разом з нею нашу мову і культуру. Цей фільм – це знов-таки моє власне бачення Малевича і його творчості через призму війни. Це моя інтерпретація його життя, але, звісно, зроблена на основі вивчення багатьох історичних фактів. Стрічка вийде в кінотеатрах навесні 2025 року, і в неї є потенціал для гарного релізу в Україні. Я бачу зараз великий інтерес до імені Малевича, і взагалі до теми повернення нам нашої культурної спадщини, апропрійованої росіянами. Але цей фільм – і гарний інструмент для культурної дипломатії. Ми плануємо дипломатичні тури: наприклад, кінострічку було показано в Мюнхені під час Конференції з безпеки, коли в Німеччині збираються політики і преса з усього світу.

Головна ідея фільму – це розповісти про самототожність Малевича, його авторську свідомість, яка в нього була дуже тісно пов’язана з Україною. Тобто ми не намагаємось повісити на нього етикетку “український митець”. Малевич був українсько-польсько-російським митцем. Всі три країни зіграли велику роль в його біографії… Точніше, чотири: Білорусь також. Але що саме сформувало його внутрішній світ, його дуже глибокий філософський вимір? На мій погляд – любов до українського села, до української народної творчості, українська мова, українські пісні заклали в Малевича дуже багато енергетичної сили, яку бачимо у різних проявах його творчості. Він звертається до елементів української народної творчості в свій найвідоміший період – період супрематизму. Він присвячує цілий ряд робіт українському селянству в період кінця 1920-х – початку 1930-х років, і наважується в деяких із них зобразити голод в селі, хоча усвідомлює, що це може коштувати йому не тільки кар’єри, але й життя. В своєму житті Малевич пройшов багато важких випробувань. Коли комуністи прийшли до влади, він сподівався, як і багато митців того часу, що нова влада дасть свободу для творчості і підтримуватиме авангардистів. Але дуже скоро такі митці, як Малевич, опинилися знаряддям радянської пропаганди. І тут постало питання: хто з них готовий надалі цю пропаганду обслуговувати. Люди, подібні до Малевича, перейшли до протесту і дуже швидко стали ворогами системи, загрозою для неї. Все, що відбувалось тоді, дуже нагадує нинішні події часів російського вторгнення. Ми бачимо, скільки наших митців зараз борються на фронті, знаємо, як ворог прагне знищити нашу культуру на окупованих територіях, відчуваємо, наскільки ми як українці усвідомили важливість повернення імен наших митців, вкрадених росією, і скільки нам всім ще треба вивчити і дізнатись про нашу власну культуру. Я не ставлю за мету кричати скрізь, що Малевич – це українець. Малевич у своїх поглядах був людиною всесвіту, людиною поза кордонами й паспортами. Я прагну, аби більше молоді, більше українців і іноземців дізналися про його творчість, пов’язану з Україною, і дізналися про те, наскільки героїчно митці покоління Малевича і мого покоління виборюють власну свободу і право бути українцями, творити на рідній землі, писати картини, створювати музику, знімати кіно – про Україну, в Україні. Це наша боротьба за існування як держави, але, перш за все, це боротьба за свободу, яка робить цей фільм дуже універсальним і зрозумілим для різних категорій глядачів. Ми всі зараз боремось за нашу свободу, як колись за неї боровся Казимир Малевич, створюючи в тоталітарній країні абсолютно нове мистецтво майбутнього.

– Ваші фільми — яскраві зразки копродукційного виробництва. Які переваги, окрім фінансової та організаційної, в цьому вбачаєте? Як думаєте, чи наближає копродукція українську кіноіндустрію до західної?

– Копродукція – це важка форма кіновиробництва. Пошук надійних копродукційних партнерів, складні і різні системи фінансування в різних країнах – все це робить такі проєкти дуже довгими в реалізації. На них ідуть роки. Це важко – жити декілька років одним проєктом, однією ідеєю, і не мати гарантій, що вона таки буде реалізована. Для цього потрібні віра і переконання, що ти як режисер хочеш зробити саме це кіно. Але кожна копродукція – це також дуже цікавий досвід роботи з командою і партнерами з різних країн, це додає дуже багато цікавого в проєкт на кожному етапі виробництва. Це цікава міжнародна співпраця, яка показує, що кіно може долати кордони і об’єднувати зовсім різних митців заради спільної мети. Звісно, це також дає можливість зробити проєкт цікавим для міжнародного глядача і потрапити або на міжнародні кінофестивалі, або в міжнародну дистриб’юцію.

– Над чим працюєте зараз? Що хотіли б ще зняти?

– Останні два роки я працюю для німецького телеканалу ZDF, знімаю телевізійні серіали. Новий, але теж цікавий для мене досвід. Це суто комерційні проєкти. Але мені дуже подобається те, наскільки професійно і якісно організовано телевізійне виробництво в Німеччині.

Зараз у мене в розробці ще один серіал. А щодо авторського кіно, я хочу продовжити дослідження нашої історії і готую наступний проєкт разом з продюсером Пилипом Іллєнком. Це заснована на реальних подіях історична драма, яка розповідає про історію кіностудії імені Довженка і про життя нашого великого режисера-поетиста Юрія Іллєнка. Дуже хочеться зробити це кіно, і зняти його в Україні.