Олексій ПІДЛУЦЬК??Й

“Дзеркало тижня” № 13 (337) 31 Березня 2001 року

Десь наприкінці 60-х, чи то в шостому, чи в сьомому класі нас повели в культпохід у театр імені Тараса Шевченка – слухати оперу. Шедевр звався “Загибель ескадри” і був створений за відомою п’єсою найкращого драматурга Радянської України Олександра Корнійчука. Зал був напівпорожнім- напівзаповненим учнями різних київських шкіл. Під час спектаклю підлітки сміялися, щось вигукували, навіть нявчали. Автор цих рядків, якого батьки змалечку намагалися прилучати до прекрасного, з п’яти років мав найкраще, якесь навіть трепетне ставлення до опери. Отож перед спектаклем намагався довести юним шанувальникам “Бітлз” та “Роллінг Стоунз”, що опера – теж гідний музичний жанр. Тим неприємнішою була реакція залу. Проте відчуття було якесь двоїсте – хоч поведінка однолітків видавалася дикою, але й сама опера була якоюсь не такою, як мала би бути. І лише ближче до фіналу, коли артист на сцені трагічним речитативом виголосив: “Слухайте наказ Реввоєнра-а-а-ди. Його підписав сам Ле-е-е-ні-і-ін”, я раптом зрозумів, що це ніяка не опера, а лише неоковирна пародія на неї. І з полегшенням почав, попри шикання вчителів, реготати разом з усім залом.

Про те, що десятиріччями плеканий більшовиками міф про загибель Чорноморського флоту у 1918 році схожий на правду не більше, ніж “опера” “Загибель ескадри” на справжню оперу, я дізнався значно пізніше.
 

Синьо-жовті прапори над Чорним морем

Лютнева революція 1917 року в Росії, здавалося тоді, відкрила еру небаченої свободи. Криваві події громадянської війни і довгі десятиліття більшовицької диктатури затьмарили потім це “свято свободи”. Вдруге Україна переживала щось подібне лише в 1989-91 роках – коли знову здавалося, що ось-ось ми поквитаємося з темним минулим і до свободи, демократії, добробуту, щастя – лише один крок…

8 березня 1917 року (за новим стилем) у Петербурзі розпочалася Лютнева революція, а вже 17 березня в Києві засновано Українську Центральну Раду. 22 березня виникла і Тимчасова Українська Військова Рада. Росія і далі вела війну з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною. Тож першим завданням українців було, згідно з концепцією поручника Миколи Міхновського, творити українську національну армію та флот – спочатку як українські чи “українізовані” частини в складі збройних сил революційної Росії. Дехто ж з українських патріотів уважав, що Україна і в майбутньому має залишатися складовою федеративної Росії.

Після перемоги Лютневої революції українці, яких дуже багато служило у флоті колишньої імперії, почали організовуватися.

У Петрограді було створено Український воєнно-морський революційний штаб Балтійського флоту, на чолі якого стали старший лейтенант Михайло Білинський та лейтенант Святослав Шрамченко. Їм вдалося “українізувати”, тобто шляхом обміну особовим складом з іншими кораблями створити українські залоги на крейсері “Світлана” та ескадрених міноносцях “Україна” і “Гайдамак”, які підняли синьо-жовтні прапори. Білинський та Шрамченко прагнули після війни перевести цю невеличку флотилію з Балтики до Чорного моря і влити її до складу українського флоту. Не вдалося. Більшовики спромоглися “розпустити по домівках” українські екіпажі цих кораблів. Самі ж кораблі лишилися в Петрограді.

Відоме існування Українських рад у Каспійській, Сибірській, Амурській та Північній флотиліях колишнього імперського флоту. На Каспії Рада намагалася українізувати кілька кораблів і перевести їх до гирла Тереку, де в України мав бути свій вихід до Каспійського моря.

Але найсприятливіші умови для українізації склалися на Чорному морі. Як свідчить тогочасний командувач Чорноморського флоту, а в майбутньому – “омський правитель” адмірал Олександр Колчак (до речі, чистокровний українець родом з Херсонщини): “…офіцерство та матроси в Балтійському і Чорноморському флотах розподілялися головним чином за місцем народження: південці йшли на південь, ті ж, хто був із півночі, йшли на Балтику”. Таким чином, етнічні українці становили приблизно три чверті матросів та офіцерів Чорноморського флоту (у 1991 році Росія, перепрошую – СРСР, цієї помилки вже не повторила. Українці служили на Балтиці, Північному Льодовитому та Тихому океанах, а на Чорному морі – переважно росіяни). Звичайно ж, у 1917 році свідомих українців було не так уже й багато. Більшість почувалася “малоросами”. Проте в Севастополі ще з часів перед революцією 1905 року існував український гурток “Кобзар”, який очолював директор місцевої жіночої гімназії Вячеслав Лощенко. В 1917 році активними членами гуртка були командир Севастопольського флотського півекіпажу підполковник адміралтейства Савченко-Більський, капітан – корабельний інженер Нехлієвич, матрос Пащенко та вчитель Коломієць. Саме вони у квітні 1917 року очолили Раду Української Чорноморської громади, яка негайно створила свої структури на всіх кораблях Чорноморського флоту, в сухопутних та авіаційних частинах Севастопольської морської фортеці.

На цей час Чорноморський флот мав у своєму складі:

лінійних кораблів – 8 (у тому числі два суперсучасних дредноути “Імператриця Катерина II” (“Вільна Росія”) та “Імператор Олександр III” (“Воля”). Третій, і найкращий, дредноут “Імператриця Марія” підірвали 7 жовтня 1916 року на Севастопольському рейді німецькі агенти з числа робітників найреволюційнішого петроградського Путиловського заводу, які робили на лінкорі поточний ремонт);

лінійних крейсерів – 1;
крейсерів – 2;
крейсерів-авіаматок – 6;
допоміжних крейсерів – 1;
ескадрених міноносців – 13;
міноносців – 14;
підводних човнів – 10.

Це був флот “великого моря”. Малий флот берегової оборони, так звана “Особлива флотилія”, складався із застарілого лінкора “Св. Георгій Побідоносець”, лідера канонерських човнів “Запорожець”, п’яти канонерок, шести мінних загороджувачів, двадцяти сторожових катерів, транспортно-десантної флотилії, моніторів і кораблів обслуговування. До цього слід додати кораблі, яких багато будувалося на стапелях українських суднобудівних заводів. Протягом 1917 року до складу флоту увійшли крейсер “Гетьман Богдан Хмельницький” (його починали будувати як “Адмірала Нахімова”), есмінці “Незаможник” та “Гайдамак”, кораблі “Україна” та “Кубанець”. Українські корабельні ради були найактивніші та найавторитетніші на лінкорах “Іоанн Золотоустий”, “Св. Євстафій”, “Ростислав”, крейсерах “Пам’ять Меркурія” (згодом “Гетьман Іван Мазепа”), у мінній бригаді, Севастопольському флотському півекіпажі, в якому вже у квітні було замінено стару царську корогву (“знамя”) на українську синьо-жовту. Це, безперечно, перша українська військова корогва початку століття – не лише на флоті, а й взагалі у збройних силах.

З кораблів же першим український прапор підняв у липні 1917 року міноносець “Завидний”. Взагалі флот дедалі менше підкорявся центральній російській владі – Тимчасовому уряду. Численні агітатори – насамперед російські більшовики та анархісти, намагалися переконати українських моряків-чорноморців як у “контрреволюційності” петроградського Тимчасового уряду, так і в “зраді” українських соціалістів із Центральної Ради, які нібито хочуть протиставити “малоросів великоросам”. Будучи не в змозі впоратися з анархією, адмірал Колчак у червні 1917 року відмовився від командування і, викинувши свій кортик у море, залишив флот.

Тим часом Чорноморський флот кипів. На одних кораблях майоріли жовто-сині прапори, на інших – червоні (більшовицькі), на третіх – чорні (анархістські), подекуди залишалися ще й андріївські – старого російського флоту. При цьому чи не щодня ті прапори змінювалися, залежно від того, наскільки успішно на черговому мітингу виступили перед збаламученими матросами агітатори від тих чи тих політичних сил. Самі ж матроси почали помалу розбігатися по домівках.

Так минуло півроку. В листопаді 1917 року владу в Петрограді захопили більшовики, які нав’язали війну Українській Центральній Раді. Це змусило більшість українських соціалістів урешті позбутися ілюзій про “інтернаціональний соціалістичний фронт”, про “автономну Україну у складі демократичної федеративної Росії” тощо. Було проголошено III, а за ним і IV універсали – незалежність Української держави.

У Севастополі на черзі дня з усією гостротою постало питання – а кому, власне, Україні чи Росії, належатиме Чорноморський флот колишньої імперії Романових?
 

Втопити, але не віддати Україні!

Відразу після Жовтневого перевороту у Петрограді до Севастополя прибули більшовицькі емісари з Центробалту і 10 (25) листопада зібрали Загальночорноморський з’їзд моряків, що висловився за підтримку влади Рад, неподільність Росії та на підтримку більшовиків. З’їзд створив Революційно-військовий комітет, який через місяць розігнав демократичну Раду народних депутатів Севастополя, почав чистити місто та флот від “контри”. Фактично у Севастополі встановилася радянська влада.

Цікаво, що ідеалісти з Центральної Ради тим часом відмовилися від будь-яких претензій на Крим, офіційно визнавши суверенною та повністю незалежною державою Кримсько-татарську національну республіку, що саме була проголошена в Бахчисараї. Вже на початку січня 1918 року слабкі загони кримсько-татарської кінноти були розгромлені під Севастополем і Сімферополем моряками-чорноморцями та робітничими загонами з цих двох міст. Кримсько-татарська республіка припинила своє існування, а її лідер Сейдамет утік з Бахчисараю до Туреччини.

Натомість більшовики проголосили утворення в Криму Таврійської Радянської Соціалістичної Республіки на правах автономії у складі РРФСР із центром у Сімферополі.

І навіть після цього прекраснодушні соціалісти із Центральної Ради на мирних переговорах з німцями та австрійцями у Бересті відмовилися від Криму, базуючись на облудному більшовицькому гаслі “мир без анексій і контрибуцій”. “Представники Німеччини, – згадує очевидець, – були здивовані таким демаршем, переконували українських делегатів у життєвій необхідності для України мати Крим з морською базою Севастополем. Але ті рішуче відмовилися…”

Ще 22 грудня 1917 року в Києві було засновано Українське генеральне секретарство морських справ (згодом перейменоване на Українське морське міністерство), а 14 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила “Тимчасовий закон про фльоту УНР”, який, утім, було оприлюднено лише 13 березня.

Ось окремі витяги з цього історичного закону:

“Російська Чорноморська фльота воєнна й транспортова (тобто торговельна) проголошується фльотою Української Народної Республіки й виконує обов’язки охорони побережжя на Чорному та Озівському морі”.

“Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов’язання російського уряду щодо Чорноморської фльоти й щодо утримання фльоти та портів”.

“З часу проголошення цього закону всі російські військові й торговельні кораблі на Чорному й Озівському морі підносять український прапор”.

Проте була в ньому й “ложка дьогтю”. Закон скасовував військовий обов’язок для моряків і замінював його добровільним поповненням флоту на основі принципу народної міліції (так само, як було зроблено і щодо сухопутних військ). Практично це означало демобілізацію флоту. В умовах війни!

Взагалі, склалася парадоксальна ситуація, яка чимось, щоправда дзеркально, скидається на нинішню. Флот проголошено українським, а територію, на якій він базувався, – ні. Було очевидним, що Кримсько-татарська республіка не спроможна чинити опір російській агресії. Про те ж, щоб татарам підпорядковувався Чорноморський флот колишньої імперії, взагалі і мови бути не могло.

У лютому 1918 року війська Центральної Ради разом із союзними віднині німцями та австроугорцями розпочали звільнення України від більшовицьких військ. Український уряд зрозумів нарешті всю хибність своєї дотеперішньої політики щодо Криму і вирішив зайняти його тепер і встановити контроль над Українським Чорноморським флотом. 10 квітня військовий міністр полковник Жуковський наказав сформувати із частин Запорозького корпусу полковника Болбачана окрему групу, яка мала попереду німців прорватися до Криму і вибити звідти більшовиків. До складу групи увійшли 2-й Запорозький полк, кінний полк ім. Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові і одна гаубична батареї, автопанцирний дивізіон та два бронепотяги.

21 квітня частини Кримської групи Української армії зайняли Новоолексіївку, останню станцію перед Сивашським мостом. Перша сотня 2-го полку під командуванням сотника Зелинського на мотодрезинах уночі переїхала замінований міст, який більшовики не встигли підірвати. Сотня кинулася на окопи червоногвардійців, і з несподіванки противник, який значно переважав українців чисельністю, не витримав атаки й почав розбігатися. 22 квітня більшовиків було вибито з Джанкою, а ще через три дні запорожці взяли Сімферополь, а гордієнківці – Бахчисарай.

Що ж відбувалося тим часом із флотом? У середині квітня було створено Центрофлот – колегіальний орган, який мав вирішувати майбутнє флоту. Його очолили на рівних засадах два контрадмірали – росіянин Михайло Саблін, призначений командувачем флоту у грудні 1917 року, та свідомий українець Михайло Остроградський. Центрофлот вирішив на випадок вступу німців до Севастополя вивести всі боєздатні кораблі до Новоросійська, з тим, щоб вони не дісталися кайзеру Вільгельму II. Тим більше що Раднарком РРФСР ще 27 березня віддав Сабліну наказ негайно вирушати до Новоросійська.

Але саме в цей час Центрофлот і адмірал Саблін отримали запевнення від німецького командування, що воно не чіпатиме кораблів ЧФ, які присягнуть на вірність Україні, і визнаватиме їх флотом союзної держави. (Слід зазначити, що німці свого слова таки дотримали. Більше того, через місяців два вони навіть передали Українській державі захоплені ними в більшовиків кораблі Мозирської річкової флотилії.)

Отож Саблін відмовився виконувати наказ Леніна, мотивуючи це тим, що на кораблях немає необхідних екіпажів. Адже після скасування військового обов’язку, яке проголосили, крім уряду України, і більшовики, на кораблях з 40 тисяч офіцерів та матросів залишилося лише 7 тисяч добровольців. Проте, можна гадати, це була лише формальна причина. Адмірал Саблін знав і розумів також, що Новоросійськ не пристосований для стоянки всього флоту. І що німці дістануть його і там. Отож похід на Кавказ мав би означати фактичну загибель флоту. Проте якщо Ленін та інші більшовицькі вожді воліли, щоб флот краще загинув, аніж служив “братньому” українському народові, то Саблін вирішив зробити все, аби флот зберегти. Важко сказати, чим керувався російський адмірал. Можливо, він сподівався, що Німеччина ось-ось зазнає остаточної поразки (як і сталося через півроку) і флот повернеться до відродженої, вже небільшовицької Росії. А може, вважав, що замість того, щоб знищувати флот, краще все ж віддати його українцям, на чиїх суднобудівних заводах, чиїми руками і на чиї гроші він будувався?

Саблін та більшість Центрофлоту дійшли спільної думки – до Новоросійська не йти, підняти українські прапори, присягнути на вірність Українській державі.

Згадує старший лейтенант Святослав Шрамченко, який тоді вже служив Україні не на Балтиці, а на Чорному морі: “Це було 29 квітня 1918 року. Був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував як дзеркало. В год. 16. флягманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель “Юрій Побідоносець”, з наказу коменданта фльотою підніс сигнал: “Фльоті підняти український прапор!”

Опали червоні плахти. На більшости кораблів почулася команда “Стати до борту”. На цю команду по старому, як це було в боєвій Чорноморській фльоті, не розбехтаній ще революцією, стали моряки здовж борту лицем до середини корабля.

“На прапор і гюйс – струнко!”

“Український прапор – піднести!”

І під сурму та свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор.

“Розійтись!”

Разом із командою заграли сурмачі. Майже на цілій великій фльоті Чорного Моря залопотіли в повітрі великі жовто-блакитні полотнища.

Для історії української фльоти цей день 29 квітня 1918 р., коли в год. 16. ціла українська фльота виявила свою приналежність до Батьківщини, став найвидатнішим днем української державної фльоти і святом українського моря”.

І все ж того дня пізно ввечері під впливом більшовицької агітації есмінець “Керч” під червоним прапором вирушив до Новоросійська. Наступного дня слідом за ним вийшли обидва найпотужніших лінкори – “Вільна Росія” та “Воля”, допоміжний крейсер, кілька есмінців та сторожовиків. Загалом на кораблях, що вибрали шлях до “світлого комуністичного завтра”, з Севастополя пішло приблизно половина особового складу Чорноморського флоту, що залишався на той час.

У гавані Севастополя залишився Український Державний Військово-Морський Чорноморський флот.

А втікачі на початку травня увійшли до Новоросійського рейду. Почалися розмови, мітинги, зустрічі. Але кораблі, які Радянська Росія, на порушення умов миру, вкрала в Української держави, були приречені. Вже на початку травня командувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Айхгорн надіслав до Москви ультиматум з вимогою негайно повернути Україні флот. Більшовики відповіли згодою. Але водночас Ленін безперервно слав до Новоросійська таємні накази з вимогою знищити флот. 28 травня туди прибув спеціальний емісар Леніна матрос Вахрамєєв. “В виду безвыходности положения, доказанной высшими военными авторитетами, флот уничтожить немедленно”, – ще раз наказав Ленін.

Саме в цей час більшовики вели переговори про мирний договір з Українською державою, обговорювали питання кордонів, віз, поділу царських боргів. Більшовики облудно стверджували, що хочуть будувати відносини з Україною на засадах добросусідства. І водночас робили все, аби знищити український флот. Коментарі зайві.

10-11 червня в Новоросійську проводяться збори делегатів від кораблів. На черзі дня єдине питання – знищувати флот чи ні? Не наважилися делегати взяти на себе таку відповідальність і вирішили провести референдум серед моряків. На ньому лише чверть чорноморців висловилася за знищення своїх кораблів. Та все ж більшовики шантажем і погрозами змусили моряків погодитися на цей крок. Лише лінкор “Воля”, допоміжний крейсер “Троян” та 7 міноносців, знову піднявши українські прапори, вийшли з червоного Новоросійська і повернулися до Севастополя.

А 17 червня 1918 року, через п’ять днів після підписання перемир’я між Україною і Росією, згідно з умовами якого уряд РРФСР мав повернути Києву всі кораблі, більшовики топлять есмінець “Громкий”, наступного дня – дредноут “Вільна Росія”, есмінець “Керч”. Загалом біля берегів Кавказу загинули лінкор, десять есмінців, два міноносці і посильне судно, а вісім сторожових катерів було завантажено на залізничні платформи і перевезено до Царицина, де вони стали основою більшовицької Волзької флотилії.

Так Володимир Ульянов-Ленін пустив на дно “Вільну Росію”.
 

На службі в Скоропадського

29 квітня – того самого дня, коли чорноморці присягали Україні в Севастополі, німці в Києві розігнали Центральну Раду, і на зміну УНР прийшла гетьманська Українська держава.

1 травня 1918 року німці з музикою увійшли до Севастополя. В порту вони негайно розставили караули, на кораблях підняли свої прапори, а залоги, хай і тимчасово, але оголосили полоненими. Це викликало напругу у взаєминах України з Німеччиною. Серйозний конфлікт виникнув і між адміралом Остроградським, якого 21 травня призначено головним представником Української держави в Криму, та німецьким генералом фон Кошем. Відтак Остроградський просив звільнити його. Призначений замість нього командир дивізії підводних човнів контрадмірал В’ячеслав Ключковський поступово залагодив конфлікт з німцями. Крок за кроком весь особовий склад флоту, що перебував у Криму, зарахували на українську службу, а німці поступово повернули українському командуванню всі військові кораблі Чорноморського флоту. Лише крейсер “Прут”, що одним із перших підняв український прапор і ніколи його не спускав, турки забрали до Стамбула на тій підставі, що раніше це був їхній крейсер “Меджидіє”, який затонув 24 липня 1915 року під Одесою. Росіяни згодом його підняли, відремонтували і ввели до складу Чорноморського флоту.

Півроку на флоті тривала звичайна навчальна робота. Відновлювалися і формувалися екіпажі, значно поліпшилося постачання. Адже Українська держава була тоді “оазою серед голоду і крові”. Ремонтувалися кораблі. Особовий склад морських установ поступово поповнювався добрими фахівцями, серед яких, щоправда, було багато неукраїнців, але переважна більшість їх чесно працювала на користь Української держави. За Гетьманату було багато різних комісій, які виробляли основні засади функціонування військово-морського флоту. Було скасовано інститут комісарів, запроваджений Тимчасовим урядом, добровільний принцип служби. Відновлено посади, штати, запроваджено нові офіцерські звання.

Було затверджено військово-морський прапор Української держави, розроблений за аналогією до військово-морських прапорів інших держав Геральдичною комісією Морського міністерства. Прийнято присягу на вірність Українській державі всіма моряками, які не прийняли її 29 квітня.

Складнішою була ситуація із базою флоту – Севастополем. Адже переважну більшість сил українського Чорноморського флоту було розміщено… за межами України. Німці не вибачили Україні грубу помилку її делегації у Бересті – в Криму утворився Крайовий уряд на чолі з генералом Сулькевичем. Гетьман Скоропадський був дуже занепокоєний становищем, яке склалося. По всіх напрямках він чинив зусилля – здійснював економічний тиск на Крим, звертався до німецького командування, вів прямі переговори з Сулькевичем. Скоропадський вважав оптимальним варіантом перетворення Криму на одну з провінцій України, гіршим, але припустимим, – надання йому автономії у складі своєї держави.

Проте Сулькевич 25 червня прямо проголосив створення в Криму незалежної держави, впровадив блакитний прапор з гербом Таврійської області, почав створювати армію і заявив про повернення законів імперії, намагався сепаратно домовитися з німцями, пропонуючи їм відновити Кримське ханство під протекторатом Туреччини і в союзі з Німеччиною. Скоропадський запровадив економічну блокаду Криму, постачаючи питну воду і продовольство лише німецьким військам.

Сулькевич пішов на переговори, поставивши умовою скасування блокади. Зрештою, цей конфлікт так і не було розв’язано – революція в Німеччині і широке народне повстання проти гетьмана в Україні припинили існування обох урядів. У Криму на зміну Сулькевичу в листопаді прийшов проантантівський уряд, який проголосив Крим складовою “єдіной і нєдєлімой”, у Києві ж було відновлено УНР і встановлено владу Директорії.
 

Сумний кінець

У середині листопада 1918 року, після капітуляції Туреччини, в Чорне море увійшла армада Антанти – 10 лінкорів, 9 крейсерів, 10 міноносців, 1 контр-міноносець і 1 винищувач підводних човнів.

Наприкінці листопада союзники захопили і Новоросійськ, і Севастополь. Український військово-морський флот, розвалений російською агітацією (як білих, так і червоних) не зміг опиратися Антанті. Понад те, його командувач контр-адмірал Ключковський наказав підняти на кораблях російський андріївський прапор, сподіваючись, що англійці, французи, італійці та греки не чіпатимуть “союзників”. Проте Ключковський прорахувався. Інтервенти захопили всі українські військові кораблі і поділили їх між собою як військову здобич. Лише один лінкор – “Волю”, крейсер “Кагул”, кілька есмінців, канонерок та сторожовиків було передано генералу Деникіну з тим, щоб він міг частково відродити морську потугу Російської імперії на Чорному морі.

Інтервенти захопили Одесу, Миколаїв, Херсон, весь південь України. І розпочали бої з напівпартизанськими частинами Директорії. Всі спроби українців якось домовитися з Антантою про спільну боротьбу з більшовиками виявилися марними – Лондон та Париж у цьому питанні повністю покладалися на білогвардійців, які й чути не хотіли не те що про незалежність, а навіть про якусь автономію України.

Крах антантівської інтервенції у Причорномор’ї загальновідомий. При цьому війська західних союзників перемогли не так більшовики, як їхня пропаганда, стійке небажання воювати невідомо за що вояків та матросів, що пройшли світову війну, побоювання правителів пронести в головах своїх військових на Захід “московську заразу”.

Перш ніж залишити Чорне море, інтервенти підірвали гармати севастопольської фортеці, машини на бойових кораблях, спалили у льохах фортеці і військово-морського складу порох, утопили 11 підводних човнів (у тому числі три недобудовані). Загинула вся друга бригада лінійних кораблів: броненосці “Євстафій”, “Іоанн Золотоустий” та “Борець за свободу”. Розгромивши все, що було можливо, моряки Антанти вивели з собою у Мармурове море лінкор, два крейсери, шість есмінців, три підводних човни. Це був другий етап трагедії Чорноморського флоту.

Навесні 1919 року більшовики захопили Херсон, Миколаїв, Одесу, Крим. У травні, після двох тижнів підводних робіт, вони підняли з дна Севастопольської бухти найсучасніший лінкор “Імператриця Марія”, підірваний німецькою агентурою 1916 року. “Марійку” було відбуксирувано до Миколаєва, у док. Там же, в Миколаєві, більшовики терміново добудовували крейсер “Гетьман Богдан Хмельницький”, лінкор “Соборна Україна”, низку міноносців. Проте скористатися цим усім більшовики не встигли. Внаслідок наступу Добровольчої армії генерала Деникіна влітку 1919 року весь південь (як і схід) України було захоплено білогвардійцями.

На Севастопольський рейд повернувся лінкор “Воля”, який тепер уже звався “Генерал Алексєєв”, і крейсер “Кагул”, перехрещений білогвардійцями на “Генерала Корнілова”. Тривала і відбудова “Імператриці Марії”.

Проте на підступах до Москви восени-взимку 1919 року більшовики завдали нищівної поразки деникінським Збройним силам півдня Росії. Сам Деникін подав у відставку і в квітні 1920 року вирушив до Константинополя на британському дредноуті “Мальборо”.

Наступник Деникіна Врангель намагався утриматися в Криму і на півдні України не в останню чергу за рахунок флоту, – у більшовиків тоді на Чорному й Азовському морях зовсім не було бойових кораблів.

Чимало невеликих кораблів Врангель обсадив залогами з офіцерів-добровольців. Він не довіряв мобілізованим матросам-чорноморцям Першої світової війни. І цілком слушно. Коли за наказом Врангеля так-сяк добудований крейсер “Гетьман Богдан Хмельницький” вирушив з Одеси до Севастополя, команда навмисне посадила його на мілину. Після закінчення громадянської війни його було звідти знято і відремонтовано. Крейсер отримав ім’я “Червона Україна” і загинув при обороні Севастополя 12 листопада 1941 року. Аналогічною була доля найсучаснішого на той час міноносця “Незаможний”, який команда теж посадила на мілину. У 1922 році його звідти було знято, і разом з “Червоною Україною” він став зародком нового, уже радянського Чорноморського флоту.

А рештки старого флоту, спершу царського, а потім українського, Врангель та його покровителі з Антанти просто вкрали.

Лише із Севастополя в листопаді 1920 року Врангель вивів 2 лінкори, 2 крейсери, 10 есмінців, 8 канонерок, 4 підводні човни, 12 тральників, 16 допоміжних та 103 торговельні кораблі. Те ж, що білогвардійці вкрасти не змогли, – безжалісно знищили. У Миколаєві було підірвано док з “Імператрицею Марією”.

Чорноморський флот повністю перестав існувати.