Володимир Гурін – солдат, Андрій Лелюх – командир, Ігор Колтовський – директор школи

Погана дорога – власне, цим відкривається фільм. Звичайнісінька ґрунтівка, якою авторка – сценаристка, режисерка і авторка однойменної п’єси-першоджерела Наталя Ворожбит – поведе своїх персонажів, а з ними й глядача. Це така собі «дорога війни», що пов’язує території окуповані й звільнені, об’єднані травматичним досвідом; люди, котрі в тій чи іншій формі зазнали його – так би мовити, «населення» – й опиняються в центрі уваги. 

Тут немає «гучної» війни зі стріляниною, вибухами, танками й диверсантами. Вона показана непрямо – через людські типи, психологію та стосунки: українські військові на блокпосту, що мають тут і зараз вирішити, чи відпустити затриманого водія без документів; місцеві дівчата, які гуляють з українськими солдатами – хто з любові, а хто заради подарунків; молода полонянка та її наглядач-сепаратист; офіцерка медичної служби, що супроводжує тіло свого «фронтового чоловіка»… Кожна ситуація по-своєму екстремальна, кожна вивільняє в людині глибоко заховане – і переважно не «добре» чи «погане», а складну їхню суміш.

              Сергій Соловйов і Оксана Вороніна – селяни, Зоя Барановська – подорожня

П’ять новел, п’ять ситуацій, більше похмурих і по-своєму жаских… проте і з гумористичними обертонами (чимало специфічного, воєнного, брутально-цинічного й водночас життєствердного гумору демонструють самі персонажі). Кожна з них автономна – проте історії переплітаються між собою, підхоплюючи теми одна одної, перегукуючись мотивами чи й окремими образами.

У вступній новелі про блокпост затриманий директор місцевої школи раптом запідозрює, що українські військові ховають у себе його ученицю (зрештою він сам, як і глядач, має вирішити для себе, чи вірити їм). Серед героїнь наступної новели цієї дівчинки немає, проте йдеться про тих самих юнок, яким хочеться кохання, і подарунків, і вечірніх прогулянок з хлопцями; яким, зрештою, просто хочеться відчути себе дорослими і хоч на короткий час забути про невеселе повсякдення. Певним чином віддзеркалюють одна одну інші дві новели; на відміну від інших, що йдуть цілими епізодами, вони посценно чергуються, підкреслюючи свою спорідненість. Сепаратист приводить до приміщення колишньої оздоровниці полонену журналістку; через спілкування з нею садист і ґвалтівник поступово починає відновлювати людське в собі, ніжна й слабка жертва ж змушена вдаватися до маніпуляцій, граючи і на темних, і на світлих почуттях свого вартового. У той час як він повертає собі людське обличчя – вона змушена задля виживання пожертвувати частиною власного людського «я». 

                                                     Марина Клімова – полонена журналістка

В новелі про перевезення тіла, навпаки, розкривається образ героїні – від майже монструозної «бой-баби» до постаті трагічної та по-своєму смиренної. Остання історія – цілком собі «мирна», універсальна, родом із класичних оповідок-бувальщин. Ця новела напряму не пов’язана з іншими, вихопленими з буднів війни (хоча окремі присутні в ній образи – збитої птиці та консервованих помідорів – згадуються і в новелі про полонянку, що виглядає свого роду «переморгуванням» двох історій). Утім, вона так само показує вивихи людської натури в надзвичайних умовах і наочно демонструє, чому для завершення війни недостатньо «просто перестати стріляти».

Наостанок варто сказати кілька слів про мову. Авторка фільму – драматургиня, що звикла мислити діалогами й через них передавати дію. Діалоги у стрічці напружені й живі, причому для передачі колориту середовища Ворожбит активно послуговується обсценною лексикою, передаючи характер огрублених персонажів; чимало в мовній тканині твору і російської мови, як домінуючої в регіоні. Для такого фільму особливо важлива акторська гра – і, якщо в багатьох вітчизняних стрічках вона розчаровує, тут виконавський ансамбль, навіть маючи в своєму складі непрофесійних акторів, цілком впорався зі своїм завданням. Досить сказати, що обидві нагороди за найкращу роль цьогорічної  національної премії кінокритиків «Кіноколо» здобули актори з «Поганих доріг» – Юрій Кулініч (сепаратист) й Оксана Черкашина (офіцерка медслужби) (сама авторка отримала премію «Відкриття року»; заразом варто згадати і премію Венеційського кінофестивалю Circolo del Cinema як «найбільш інновативній стрічці в конкурсі»).

                       Оксана Черкашина – офіцерка медичної служби, Дмитро Орлов – водій

Так, військова тематика продовжує тримати надійні позиції у вітчизняному кіно, пропонуючи і правдиво вартісні роботи. «Погані дороги», з їхнім неоднозначним наповненням, болісними інтонаціями і водночас глибинною життєствердністю, безперечно входять до їх числа.

                                          Анна Жураківська – місцева дівчина-старшокласниця

(скорочена версія рецензії “Фільм напружених і живих діалогів” у журналі “Кіно-Театр”, 2021, №1, с. 21-22 “)