Останніми днями ім’я Андрія Мельника знову з’явилося в новинах через перепоховання його праху в Україні. Це добра нагода згадати не лише пізнішого політичного діяча, а й молодого старшину Українських січових стрільців часів Першої світової війни.
Перший епізод — атака на горі Маківка в Карпатах навесні 1915 року, під час боїв УСС проти російської армії. Другий — розмова Мельника з російським генералом після полону в бою на горі Лисоня біля Бережан, у вересні 1916 року. Обидва епізоди написані на основі історичних документів, хоча сам текст залишається художнім.
Маківка:
Олександр спостерігав за роботою гармат з середини західного схилу, де зосередилися перший курінь Січових Стрільців та рештки другого. Мельник зібрав та вишикував своїх людей. Готувалася контратака.
Тепер росіяни та українці помінялись ролями. Перші зайняли позиції на верхівці та навколо неї, а другі підбиралися туди, готуючись до штурму. Разом із січовиками активно почали діяти й мадяри. Ось подано команду — і лави атакуючих кинулись угору.
Швидко бігти з крісом до вершини Маківки було нелегко, і Олександр сильно відстав від краще вишколених товаришів. Щоб не загубити своїх, він орієнтувався на Мельника, який з револьвером у руці вів сотню. Зараз ця постать видавалася йому титанічною: сонце світило зі сходу, утворюючи навколо сотника яскравий ореол. Той не просто біг уперед, а пересувався якимись стрибками, змушуючи всю сотню пришвидшити крок. Це дозволяло скоріше подолати той смертельний шлях від вихідної позиції до вершини, що з нього російські кулі збирали свій врожай. На щастя, австрійські гармати зробили свою справу, суттєво зменшивши число ворога на Маківці. Мадярські сотні, що складалися з погано навчених новобранців, несли великі втрати. Незабаром їх залишки розсіялись по схилу і вже не брали участі у подальшому бою.
Стрілецька хвиля, здавалося, от-от змиє залишки російських полків з верхів’я — та з іншого боку Маківки, приховані від австрійських гармат, на січовиків чекали російські резерви. Після кривавого бою на багнетах січовики подалися назад і скотилися з гори, даючи артилерії можливість підготувати Маківку до наступної атаки. Олександру пощастило відступити неушкодженим. Близько години стрільці відпочивали й готувалися до нового наступу.
Наказ — і знову лави українців і мадярів стрімко рухаються до вершини. Мельник, як і раніше, йде на чолі сотні. Він уже без шинелі, і, здається, ще енергійніше, ніж під час першої атаки, веде стрільців уперед. Сонце вже сховалось за хмарами, та його фігура все одно виділяється на фоні снігу та землі, перемішаних ногами та снарядами. Олександру здається, що сам він біжить з останніх сил. Хочеться впасти та полежати, а ще краще заснути! Лише приклад сотника не дає розслабитись. Як же битися на багнетах в такому стані? Але, мабуть, не краще і росіянам, які чекають на атаку під розривами 30-ти сантиметрових снарядів…
Цього разу бій на багнетах був менш кривавим. Більшість ворожих солдатів при наближенні ворога відступали за верхівку. Але потім повторилася історія першого штурму: російські солдати, що ховалися на східному схилі, скинули стомлених стрільців до підніжжя.
І знову втомлені вояки повалилися в сніг, очікуючи, поки артилерія «пом’якшить» оборону ворога. У Олександра боліли руки й ноги, він уже ледь дихав. Хлопцеві важко було уявити, як він ще раз зможе піднятися на гору. Тим більше, бігом. Але треба було готуватись… Сотник перебігав від одного чотаря до іншого, вислуховуючи їх доповіді та віддаючи накази. Вони чекали з годину, і час цей здавався потомленим і змученим воякам вічністю. Врешті Мельник відав наказ піднятися та атакувати. Олександр дивився навколо і бачив, як стрільці, що ще хвилину тому лежали як мертві, піднімалися та з вогником в очах починали йти вперед. Він змусив себе встати. В голові трохи паморочилося. Будь-який російський солдат із багнетом, думалося йому, міг би зараз вбити мене, не очікуючи спротиву. Все-таки інші стрільці були явно у кращому стані, ніж він. Треба було замість званих вечерь відвідувати військовий вишкіл… Зараз від нього одна користь: бути додатковою ціллю для супротивника, який стрілятиме в нього, а не в більш вправного вояка. Ну, і ще одна: кожен, навіть невмілий вояк принаймні додає січовикам чисельності…
Ось лава стрільців знову несеться вперед! Тепер їх значно менше, ніж у попередніх атаках, але здається, що атакують вони швидше. Олександр знову помітно відстає. Він мало не втрачає свідомість, проте рухається вперед. Рука сотника з револьвером — ось його орієнтир… Мов уві сні, не усвідомлюючи вже, як дістався вершини, хлопець завважив фігуру у сірій шинелі, що кинулася на нього, замахнувшись крісом, як палицею. Він розумів, що має щось зробити, але сил ворухнутися не було. Все всередині вже стиснулось в очікуванні удару, коли за спиною ворога роздався постріл, і той упав замертво. Як у сповільненій фільмі про ковбоїв, Олександр бачив Мельника, його револьвера, з дула якого курився димок. Той, побачивши, що росіянин мертвий, побіг далі. А хлопець залишився стояти на верхівці Маківки, не маючи сил зробити навіть крок. Ворог відступав, стрільці, хто ще міг, переслідували його. Раптово ця переможна панорама почала шалено крутитися — а потім все потемнішало…
Розмова в полоні:
Увечері до українських старшин, яких розмістили по приватних будинках, прийшов російський генерал. Тут хлопець став свідком оригінального діалогу.
Генерал доволі непогано володів німецькою. Він розпитав старшин-стрільців про обставини полону, а потім завів розмову на тему, яка, судячи з усього, бентежила його найбільше. Високоповажному гостю цікаво було, що то за Український Легіон такий, і що за люди в ньому служать. Ввічливо, але доволі твердо Андрій Мельник розповів про бажання українців мати свою збройну силу, щоб не терпіти утисків з боку інших народів. Це дещо обурило генерала, і він заявив, що Росія-матушка та її армія бережуть російський народ, до якого належать і мешканці південно-руського краю. На зауваження Мельника, що то окремий народ, генерал відповів: ніхто того раніше й не чув, і навіть у Галичині говорять: «русин», «руський язик», і назви ці походять від слова «Росія», так само, як в Росії – «південно-російський або малоросійській». Мельник нагадав генералу, що назва «Русь» — це історична назва українського народу і його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж «Україна», «український» є тотожними до «Русь», «руський», і зустрічаються в давніх літописах. А сьогодні вживаються у слові та на письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.
На цьому генералова ґречність була вичерпана; та й видно було, що і сама тема, і тон розмови з молодшим по званню для нього вкрай незвичні. Тож він підвівся, показуючи, що наслухався вже достатньо, і резюмував типовим російським: «ніякої України ніколи не було, немає і не буде».
Виходячи з помешкання, генерал звернувся до свого ад’ютанта:
— Уявляєте? Він — поручник, а я генерал, і думає, що знає більше від мене!
Після цього яскравого дійства потягнулися нудні, одноманітні дні етапування полонених углиб Росії.
У романі “Циндао-Відень-Київ” про Андрія Мельника є значно більше — і про його участь у війні, і про людей поруч із ним, і про час, у якому формувалося покоління українських військових та політичних діячів.
Якщо вам цікаво побачити ці події не лише як факти з історії, а як живі сцени з людьми, сумнівами й рішеннями, запрошую прочитати роман.
