Всі ми пам’ятаємо ці знакові сцени з класичних вестернів: містечко in the middle of nowhere, запилені вулиці, поодинокі жителі, що злякано визирають з вікон, поки герой-самітник повільно їде на своєму запиленому з далекої дороги коні… А тепер приберемо героя — і вони лишаться самі, ці жителі. Лишаться сам на сам зі своїми рідними занепалими місцями, з лиходіями, що всім тут заволоділи, нарешті, зі своїми нібито такими дрібними проблемами: постійним страхом, постійною невпевненістю у завтрашньому дні, постійним герцем зі смертю. Який тут героїзм? Тут би дотягнути до завтра — і дотягти свою родину. Народжених і ненароджених.

            Десь отакі асоціації найперше викликає “Клондайк” Марини Ер-Горбач. Тут, звісно, дає свій ефект підкреслено “американська” назва. Авторці йшлося передусім про “лихоманку війни”[1]. Що ж, пропасниці тут, на відміну від золота, не бракує: герої гарячково шукають виходу зі свого, може, забутого Богом, але, на жаль, не забутого сусідньою країною світу. Ірка і Толік, два звичайних (підкреслено звичайних навіть) “донбаських” українця намагаються виїхати… але їм все щось заважає. То небажання вагітної на останніх місяцях Ірки, то постійно “позичена” бойовиками машина, то Толікове чоловіче его, то…, то…, то… (подекуди це доходить до правдивого кафкіанства). Власне, це оповідь про людей, що стали заручниками власної землі і власної історії. Вони, здається, не живуть, а виживають — досить професійно, хоч і не досить вдало. Чи викликають вони симпатію і співчуття? На жаль, далеко не завжди. Частково це пов’язано з не завжди зрозумілою логікою героїв: питання “чому” вони поводяться чи реагують саме таким чином виникає частіше, ніж хотілося б. Це — якщо говорити про Ірку, найбільш розроблений і складний характер у фільмі (Оксана Черкашина може віднести образ до своїх акторських перемог і, мабуть, здобуде за нього не одну нагороду). З чоловічими образами все значно гірше: Толік сильно нагадує чоловіка героїні “Забутих” Дарії Оніщенко, але характер його вимальований значно гірше: такий собі “донбасець”, кремезний трудяга-чолов’яга, що намагається витягнути на собі родину і живе за принципом “поза політикою”, здається, лише для того, щоб у підсумку це “поза політикою” вилізло йому боком. І просто-таки засмучує образ брата Ірки, Ярика, націоналіста-“майданівця”, що вмикає на повну українську музику в селі під російським контролем, розмахує пістолетом і розкидається словом “сепаратист” — словом, тільки футболки з написом “Правий сектор” бракує. В цілому, чоловіки у фільмі виглядають радше пародійно: і Толік з Яриком, і Толіків друг Саня, “хохол-пристосуванець”, що намагається дружити з дияволом під триколором і якому, відчувається, нічого хорошого з того не буде, і схожі на похмурих тіней бойовики. Останні могли б видатись неправдоподібними своєю байдужою жорстокістю і якоюсь аж нелюдською зневагою до життя… якби не події останніх місяців, в світлі яких фільмові антагоністи виглядають мало не компліментарно. Нарешті є ще один, неназваний, персонаж, без якого фільму не було б. Це — сам Донбас, холодні пейзажі якого (оператор Святослав Булаковський) створюють оту саму атмосферу краю світу, майже-пустелі, де, здається, не живе ніхто, крім родини героїв та Сані з бойовиками. Відчувається, що це окремий світ, зі своїми законами… чи, навпаки, їх відсутністю? І ще — це простір безпорадності та незахищеності. Це світ, де власний будинок перестає бути фортецею і, розчахнутий випадковим вибухом, відкриває свою серцевину будь-якому, не завжди дружньому, оку. Це світ, де падають літаки (“той самий” літак рейсу MH17) і автомобілі не їдуть далі блокпосту — український “бермудський трикутник”, місце, де все зупинилось і де, отже, майбутнього немає. Поки його не визволять.

            На сьогодні, якщо говорити про ігрове кіно, “Клондайк” входить до тріади найтитулованіших фільмів на матеріалів російсько-української війни, поруч із “Атлантидою” Валентина Васяновича і “Поганими дорогами” Наталії Ворожбит. Якщо перший фільм завдячує своєю славою найперше вишуканій, гіпнотизуючій візуальності, а другий — блискучими діалогами і цікавою драматургічною побудовою, “Клондайк” — зразок фільму, що з’явився в потрібний час у потрібному місці. Місцеве населення, що страждає від місцевих “князьків”, бойовиків і російських кураторів, невибіркові обстріли з людськими жертвами, беззаконня і сваволя на непідконтрольних Україні територіях — все було знято ніби навмисно “під вторгнення”, аби показати глядачу справжнє обличчя “русского міра”. Працює на це і вплетена в сюжет історія Boeing’у 777 “Малазійських авіаліній”. Здавалося б, історія давня — а ні, як показує нещодавній процес у Гаазі, за улюбленим виразом нашого (не)братського народу, “ніхто не забутий, ніщо не забуте”. Європейці все добре пам’ятають — і добре, що Україна показала: вона пам’ятає теж. І, звісно, пам’ятає про забрані в неї території! Тому “Клондайк” вписується в картину нового етапу війни, а повномасштабна війна вписується у фільмову історію. “Клондайк” по суті завершується трикрапкою — і лише наступ ЗСУ на Донбасі зможе завершити історію, перетворивши її на такий бажаний гепі-енд…

[1]     Режисерка Марина Ер Горбач: Ми досягнули мети, коли в рецензіях на “Клондайк” події на Донбасі стали називати війною // https://www.unian.ua/lite/kino/rezhiserka-marina-er-gorbach-mi-dosyagnuli-meti-koli-v-recenziyah-na-klondayk-podiji-na-donbasi-stali-nazivati-viynoyu-amp-11993145.html?fbclid=IwAR2VBct_6ko306tljZjOFvzP92rKJ_rduMfG0jpF-IaoQEPJnD9AG1YdKzY