29 січня січня, в День пам’яті Героїв Крут, не стало Дмитра Павличка. Знову і знову звідусіль звучать його досягнення й регалії, щоб нагадувати нам, кого ми втратили. Одна з ключових фігур поезії свого часу, один зі стовпів Незалежності, один з її вартових — словом, Герой України.
На цьому тлі якось губиться: “Павличко і кіно”. Воно й не дивно, бо фільмографія коротка, та й сценарист — не та фігура, яку найперше згадують, говорячи про кінематограф. А разом із тим, якщо придивитися і уявити, що Павличкових фільмів не було б… Чи тим самим був український кіноландшафт? Чи тим самим був би український глядач? Цілком можливо, що й ні.
Перший фільм менш відомий, та й участь поета там невелика… власне, це і була робота поета — написання пісень. “Роман і Франческа” Володимира Денисенка (1960), романтична драма про кохання українця-матроса радянського корабля й італійки. Цілком собі гуманістична драма про двох людей, розділених війною і потім “залізною завісою” (звісно, не без радянського політичного меседжу — інакше стрічка б на екрани не вийшла). Сталося так, що саме пісня Дмитра Павличка (музика Олександра Білаша) — найбільш “українська” складова фільму. “Впали роси на покоси”, що вражає серце італійської дівчини, — це про кохання її до представника не абстрактного “радянського”, а саме українського народу (підтекст, що зчитується, хоч би про що напряму не говорив сюжет фільму). І ще один промовистий момент: пісні у виконанні Франчески (Людмила Гурченко), за сюжетом, італійські, звучать російською. Тобто українська мова в піснях у кінострічці — рідна, а російська — іноземна. Навряд чи це було політичним натяком, радше виробничим чинником — але, але, але….
Впали роси на покоси,
Засвітилися навколо,
Там дівча ходило босе,
Білу ніжку прокололо.
Згинуть рoси, як над світом
Сонечко зійде багряне,
Крапля крові самоцвітом
У його промінні стане.
Білі роси то кохання,
Що живе лиш до світання,
Кров, що в сонці не поблідла –
То любов правдива й світла.
Далі — “Сон”, також у постановці Володимира Денисенка (1964), де Дмитро Павличко виступив сценаристом. Фільм у певному сенсі поворотний, бо показав нового Шевченка — не суворого “батька нації” в кожусі і не полум’яного революціонера, що не міг уявити своє життя без Добролюбова і Чернишевського (як Шевченко у виконанні Сергія Бондарчука в “Тарасі Шевченку” 1951 року). А як молодого інтелектуала, що шукає себе і своє місце в суспільстві та вже подумує, як його змінити — тому цей фільм і зараз цікавий, і молодий Тарас зразка 1964 року ближчий нам, ніж може здатись. А ще — це антиколоніальний фільм: тут, нетипово для радянського кіно, класовий конфлікт відступає на задній план перед конфліктом імперії й молодого зухвалого представника колонізованого народу, що відмовляється будувати собі затишну кар’єру в імперській системі і береться реалізовувати себе в протистоянні їй. А електризуюче виконання молодого Івана Миколайчука, погляд якого, здається, пропалює плівку. Назагал, це дуже “шістдесятницьке кіно”, з новим, свіжим поглядом, з молодим бунтівливим запалом і водночас із пошуками національної ідентичності, в тому числі в національній історії, – і не лише в її возвеличенні, але й у безжальному самоаналізі. Словом, подивіться (чи передивіться) цей фільм. Він і сьогодні багато що може сказати нам і про нас самих, і про російську імперію, і навіть про нинішню війну.
А ще — в цього фільмі звучить написана Павличком же одна з найкрасивіших пісень в українському кіно, ніжні й трагічні “Лелеченьки” (музика Олександра Білаша):
З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.
Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.
Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.
“Захар Беркут” Леоніда Осики (1972) за повістю Івана Франка, також знятий за сценарієм Дмитра Павличка. Як тут не написати, що тема навали ординців зі Сходу знову актуальна, і фільм рекомендований до перегляду? Але насправді він глибший тут багато тем: і протистояння двох світів, вільного демократичного і диктаторського, і тема зради, повної готовності принести громаду в жертву своїм інтересам, і тема самопожертви… А в підсумку — все те саме питання, хто ми є, звідки пішли і як опинились там, де опинились.
А ще звернімо увагу на мотив Карпат: вони в українському кіно 60-70-х зайняли особливе місце як простір “незіпсованої” національної культури, архаїчних традицій, зрештою, більшої духовної свободи й розкутості. Нарешті, “Захар Беркут” — це заявка виробничих можливостей українського кіно. Широкий формат, колір, середньовічний матеріал — дороге, “іміджеве” кіно. І, що куди важливіше, — кіно, котре продемонструвало інтерес української кіногалузі до давньої історії, історії Русі, причому без нав’язливого наративу “трьох братніх народів”.
Нарешті, анімація. “Золоторогий олень” Тадеуша Павленка (1979) за однойменною поемою Дмитра Павличка (він же, знову-таки, автор сценарію). Сюжет простенький: пастушок рятує чарівного оленя з золотими рогами від жадібного короля, історія про дружбу і доброту, що перемагають жадібність і насилля. Цікаво, що тут дія також відбувається в Карпатах — на відміну від ігрового кіно, в анімації ця локація не була надто популярною. Десь віддалено можна побачити тут і природоохоронні мотиви, і міфологічну “підкладку”: образ духа-охоронця, без якого гори пропадуть. А назагал — в міру казкова, в міру повчальна історія з гарною візуалізацією, з якої можуть почати знайомство з українським кіно — і з Дмитром Павличком — маленькі глядачі.
Такий він, слід Дмитра Павличка в кінематографі. Можна сказати, що значення “Сну” і “Захара Беркута” в українському кіно не менше, ніж поезії Павличка — в українській літературі. Кожен із них працював з історичною пам’яттю (і долучався до її формування!), кожен змушував глядача задуматися над питанням свободи і тієї ціни, яку потрібно за неї платити. Такі вони, Шевченко і Франко в оптиці Павличка, постаті ХІХ ст. очима шістдесятника, що чимало можуть сказати і українцеві ХХІ століття.