Дві кінострічки, які, попри всю свою протилежність, так доповнюють одна одну, що могли б стати диптихом…

              Фільм перший. На цьогорічному Венеційському фестивалі — “Росіяни на війні” (“Русские на войне”) режисерки Анастасії Трофімової. Колишньої співробітниці Russia Today, котра нині працює “під нейтральним прапором”, себто під прапором канадійським замість російського. У “гуманістичному”, “людинолюбному” ключі, що ним так майстерно вміють оперувати росіяни (традиція їх вітчизняної класики!), фільм показує “звичайного російського солдата”… Таємничим чином режисерка побувала на окупованій українській території як гостя окупаційної російської армії, і так само таємничим чином не побачила жодних ознак воєнних злочинів і геноциду. Хоча… чи таємничим? Дозволимо тут собі розлогу цитату з російської “Нової газети Європа” (зауважте назву!):

              “Напередодні нового 2023-го року документалістка Анастасія Трофімова познайомилася в електричці з українцем Іллею, який повернувся із зони бойових дій на окупованих Росією територіях України. Ілля воював на боці Росії. На речмішку — георгіївська стрічка, на обличчі — борода Діда Мороза [звернули увагу на порівняння? – А.К.], у прозоро-блакитних очах — дивний холодок (їхній вираз стане зрозумілим наприкінці фільму). Про причини, чому він, уродженець Донецька, воює за Росію, ми дізнаємося небагато: він розповідає, що у 2014 році в нього забрали бізнес і будинок. Документалістка і військовий обмінялися телефонами, і коли настав час повертатися на фронт, Анастасія попросила Іллю взяти її з собою (вдома в Москві в нього залишилася дружина і двоє дітей). На свій страх і ризик, без будь-яких дозволів від Міноборони Трофімова з камерою приїхала до Красного Лиману, де був розташований батальйон Іллі, залишилася і провела з воюючими чоловіками і двома дівчатами-медиками сім місяців. Командування то забороняло, то дозволяло їй знімати, але в підсумку залишило її з військовими…”¹

              Ну так, ніхто нічого не знав, а потім раптом дозволив зйомку і навіть випустив знімальну групу з відзнятими матеріалами. Авторка статті може робити вигляд, що повірила, ніби вони не пройшли сувору цензуру. Ми, звісно, не станемо. Далі, як зауважує сама “новогазетна” авторка, режисерка несподівано відкриває фільм тезою про те, що росія ні з того ні з сього розпочала війну, і їй самій це “здається немислимим” — так, ніби лишень за останні десятиліття не було “СВО” ні в Молдові, ні в Грузії, ні в Сирії, не кажучи вже про Чечню…

              Заявлена режисеркою мета безпрограшна, особливо з точки зору просування фільму серед західної аудиторії, відомої своєю любов’ю до “об’єктивності” і “балансу між сторонами”: показати російських солдат без ідеалізації, але й без демонізації, а як “звичайних людей”. “Почути есвеошника”, словом. Блискучий хід! Звичайні люди в екстремальній ситуації, що, не бажаючи того, опинилися на стороні зла, але намагаються триматися і навіть лишатися людьми… Вони мають викликати не ненависть, а звичайну людську жалість, навіть щось близьке до співчуття. Не знаю, як вам, а нам пригадався епізод з амазонівського серіалу за Толкіном “Персні влади”: люди Південних земель, що колись “помилилися”, підкорившися Саурону та повоювавши на його стороні, тепер мусять нидіти під пильним недоброзичливим оком ельфійської адміністрації. Бідолашні. Просто-таки картина деокупації Донбасу…

              У трейлері до фільму є показова сцена. Одна з ключових, можливо. Один російський віськовий питає, що знімає “Настя”, а другий відповідає йому: “Це фільм про нас із тобою. Де буде правда”. Це саме те, що має побачити глядач — “правду про звичайних росіян”. Самі ми фільм поки не бачили, тож наведемо тези з аналізу продюсерки Дарії Бассель², яка привезла до Венеції українську документальну стрічку “Пісні Землі, що повільно горить” режисерки Ольги Журби. Отже: Трофімова стверджує, нібито росія багато років не вела воєн, (російсько-українська, зокрема, для неї починається у 2022 році). Відкриває кінооповідь історія воюючого на боці росії українця, що слугує для просування тези про “громадянську війну” і про те, що ЗСУ “бомбили Донбас”. Натомість і у словах зафільмованого російського військового, і в інтерв’ю режисерки прямим текстом звучить: про жодні воєнні злочини вони “не чули”. На екрані постають не прихильники путіна і війни, а прості громадяни, котрі пішли на війну виключно задля заробітку чи й були мобілізовані; це люди, котрими зманіпулювали і котрі “заплуталися”, а отже, не можуть нести колективної відповідальності за війну; наприкінці фільму більшість із них гине під Бахмутом, і їх оплакують рідні й знайомі. Їхні долі викликають у глядача жалість і співчуття — але чи пам’ятатиме глядач цей про численні воєнні злочини за плечима отих “звичайних росіян” і чи усвідомлює, що “підневільність” виконавців не зменшує ваги злочинів?

              Українські “Пісні Землі, що повільно горить” волею долі, а точніше, організаторів опинилися у тій же фестивальній програмі, що й “Росіяни на війні”. Чергове позірно об’єктивне зіставлення двох сторін, двох позицій, а по суті — холодне й неетичне зрівняння ката й жертви. Цьому вже й не дивуєшся. Більше дивуєшся тому, що фільм був спонсорований CMF, канадійським медійним фондом, і має бути представлений на Торонтському кінофестивалі. Українська діаспора в Канаді вже висловила своє обурення тим, що гроші канадійських платників податків пішли на російську пропаганду³.

Але повернемось до зіставлення двох фільмів. Глядачу у Венеції, отже, запропонували “дві правди”, представлені “Росіянами…” і “Піснями Землі…”. Втім, на думку передусім спадає інша кінострічка (згадана, до речі, і в дописі Дарії Бассель), що також показує війну очима росіян… точніше, озвучує її їхніми голосами. Отже, фільм другий нашої умовної дилогії: “Мирні люди” (“Intercepted”) Оксани Карпович (Канада, Франція, Україна), прем’єра якого відбулася на цьогорічному Берлінале. Саме крізь призму цієї документальної кінокартини ми б рекомендували дивитися “Росіян на війні” — і щиро сподіваємося, що ті кінокритики й глядачі, які бачили “Мирних людей”, триматимуть його в голові під час перегляду фільму Трофімової. По суті, це якраз-таки пряма проєкція внутрішнього світу росіян на війні — того, що вони не скажуть на камеру документалістів, але озвучать у розмові з рідними. “Росіяни на війні” поазують, якими росіяни хочуть бачити себе. “Intercepted” — якими вони є насправді.

              Український фільм вражає передусім своєю формою. Це поєднання довгих планів спустошеної війною землі — знімалася стрічка на деокупованій території, де ще свіжими були сліди російської присутності — із записами перехоплених розмов російських військових із родинами. Форма, “об’єктивність” якої важко перевищити (“об’єктивність” тут беремо в лапки, оскільки будь-який документальний фільм — це відбір і організація матеріалу) і яка несподіваністю й неординарністю поруч із позірною простотою захоплює глядача.

              “Мирні люди” показують те, що що так сором’язливо оминають “Росіяни на війні” — масштаб принесених російською армією руйнувань та масштаб тієї суспільної деградації, яка уможливила саму війну та ті військові злочини, що їх “не помітила” російська режисерка. На питання, чи бачила вона “20 днів у Маріуполі”, Трофімова відповіла, що “не мала на те часу”. Цікаво, а чи бачила вона “Мирних людей”? Навряд чи, хоча якраз останні блискуче демонструють внутрішній світ отих “звичайних хлопців”, котрі живуть своїм воєнним побутом, одержують поранення і помирають у її фільмі. А також тих рідних, котрі отих померлих мають десь за кадром оплакати. А до того по мірі сил підтримують їхній смертоносний хід чужою землею.

              У цьому ряду можна згадати і третій фільм. Радянський документальний фільм, що ним росіяни так пишаються як свідченням потужності свого кіна. “Звичайний фашизм” — майстерне і докладне зображення того, як фашизм поступово, як ракова клітина, захоплює і нищить суспільний організм зсередини, непомітно для нього самого. Створений він євреєм Михайлом Роммом, котрий пам’ятав масове знищення своїх співвітчизників нацизмом і спостерігав антисемітизм, що процвітав при радянському соціалізмі. Співвітчизники якого і сьогодні у власній країні живуть життям обложених у фортеці, поки їхні вбивці під схвальні кивки західних “інтелектуалів” звинувачують їх у геноциді. “Звичайний фашизм” куди ширший за свою назву. У цьому “дзеркалі” радянські громадяни могли бачити і власне суспільство. Чи не варто росіянам і “лівим” інтелектуалам переглянути стару добру класику і побачити нарешті ракову пухлину всередині самих себе? Втім, навряд чи це допоможе. Щоб бачити — треба хотіти. Світ же все сподівається спроєктувати зло війни на одну-єдину людину і не хоче бачити тисяч пальців “звичайних росіян”, які щохвилини натикають на спускові гачки гвинтівок. Одним із таких “спускових гачків” є і “Росіяни на війні”.

¹               Ирина Карпова. Как выглядит война. Новая газета Европа. https://novayagazeta.eu/articles/2024/09/06/kak-vygliadit-voina

² https://www.facebook.com/darya.bassel/posts/pfbid0JyHcqCPYbETTPfPi4V62tunw8UcosUyrK5kkTbqx32ZCNubJ8SfSGGUWgf8mi84Nl

³               Why is Canadian taxpayer money being used to fund Russian propaganda? 6.09.24. https://www.ucc.ca/2024/09/06/why-is-canadian-taxpayer-money-being-used-to-fund-russian-propaganda/?fbclid=IwY2xjawFJGV1leHRuA2FlbQIxMAABHeQn_JB1WqpH5Kumcf_uYKyuSNkHI0JmRCziaQxuR-_tlMyagglgQrOAcw_aem_vGGh5rQO951l19a_JV4lpw