Берлінале 2026: переможці, головні фільми та огляд фестивалю

Ось і відшумів 76-й Берлінале, з його прем’єрами, дискусіями і навіть маленькими політичними скандалами. Переможці оголошені, червона доріжка згорнута, і фільми готуються рушати в путь, до світового глядача. А ми тим часом кинемо погляд назад і поділимося враженнями, а заразом розкажемо детальніше про фільми-переможці Берлінале 2026 та стрічки, що, хоч і не одержали лаврового вінка, не менше варті уваги.

Основні тенденції фестивалю Берлінале 2026 незмінні. “Мистецтва заради мистецтва” тут майже не побачиш, практично всі стрічки так чи інакше мають справу з соціальною чи політичною проблематикою. Не завжди це йде на користь художньому висловлюванню: подекуди трендові ідеологічні моменти виглядають такими собі дармовисиками на тілі фільму, відвертими “перепустками” на Берлінале 2026. З іншого боку, є й щирі, сильні кіновислови.

Головні переможці Берлінале 2026

Таким, зокрема, є “Спасіння” (Kurtuluş / Salvation) турецького режисера Еміна Альпера, відзначене нагородою Великого журі фестивалю Берлінале 2026. Потужна психологічна драма розгортає перед глядачем історію масового вбивства, що стало результатом вибухової суміші ворожнечі й фанатизму. В основу “Спасіння” / Kurtuluş лягли реальні події: у 2009 році у Курдському регіоні Туреччини дюжина озброєних чоловіків напала на ворожий клан, що якраз святкував весілля, і вчинила різанину, не милуючи ні старого, ні малого. Емін Альпер (який свого часу захистив PhD з історії) переосмислив подію і витворив на її основі напівпритчеву кінооповідь про руйнівну силу ненависті: “Я став писати оповідь, що посилається на сучасну історію людства з її масовими вбивствами, різанинами, геноцидами та війнами”¹.

Дія фільму розгортається в невеликому селищі. Колись там жили два клани, але один — той, якому належала більша частина землі і впливу, — втік від чергової війни, лишивши селище в розпорядженні другого. Тепер клан-“втікач” поступово повертається, і мешканців огортає тривога за непевне майбутнє. На цьому тлі природно виходить на перший план фігура харизматична і впливова: Мезут із шейхського роду, онук славного місцевого лідера, досі шанованого громадою, одержимий видіннями — і поступово заражає ними все селище.

Дія фільму розгортається повільно, і тим переконливіше виглядає картина поступового, невпинного зараження суспільства “бацилою” колективного божевілля. Страх за власну безпеку, жадоба, ображене почуття власності, хай і не зовсім законної (“Земелька, свята земелька!”), родова ворожнеча, особисті амбіції, приховані почуттям власної обраності — все це веде до передбачуваної трагедії, якій режисер дає знову ж таки передбачувану, але від того не менш глибоку і по-своєму символічну розв’язку. У “Спасінні” / Kurtuluş гармонійно сплавляються актуальне й універсальне — як, власне, воно й має бути у справжньому творі мистецтва.

Символістсько-політичну підкладку (втім, без елегантного універсалізму “Спасіння”) має володар цьогорічного фестивального Гран-прі “Жовті листи” (Gelbe Briefe) Ількера Чатака (Німеччина, Франція, Туреччина). “Родзинкою” політичної драми про переслідування системою мистецького подружжя (що, схоже, й вполювала стрічці “Золотого ведмедя”), стало буквальне розігрування турецької історії в німецьких декораціях: замість Стамбула чи Анкари, де власне відбувається дія, на екрані постає Берлін чи Гамбург. Сам задум цікавий, як і прихована за ним ідея: жодна демократія не застрахована від падіння у диктатуру.

Втім, художнє рішення працює не стільки на задум, скільки проти нього: тут немає ні умовності й узагальнення класичних антиутопій типу “451° за Фаренгейтом”, що дозволило б сприймати історію як універсальну, ні, навпаки, вибудування лякаюче вірогідної альтернативної реальності на міцному місцевому ґрунті, як в “У нас це неможливо”. У фільмі “Жовті листи” просте накладання складних для стороннього ока реалій турецької державної системи на сучасний німецький урбаністичний ландшафт викликає радше когнітивний дисонанс.

На додачу, в останній частині фільму перипетії марної боротьби подружжя театрального режисера та акторки з репресивною бюрократією різко поступаються місцем типовій сімейній драмі з такими кліше, як невдалі творчі пошуки чоловіка, його намагання контролювати кар’єру дружини чи вибрики “складного віку” доньки з неодмінною спробою втечі з дому. В цілому, фільм “Жовті листи” вартий уваги як цікавий творчий експеримент із політичним попередженням, хоча не всі його знахідки сприймаються однозначно.

Родинні драми, з більш чи менш виразним соціальним чи політичним підтекстом, займають більшу частину цьогорічного основного конкурсу Берлінале 2026.

У “Жіночій” драмі “Біля моря” Корнеля Мундруцо Емі Адамс грає хореографку, очільницю танцювальної компанії, що проходить складний постреабілітаційний період; за проблематикою — жінка в кризовому стані, чиї родина та кар’єра тріщать по швах і яка вже навіть не намагається слідувати недосяжному ідеалу Матері, Дружини й Фахівчині, — стрічка перегукується з минулорічною “Я не залізна” Мері Бронштейн, котра принесла виконавиці головної ролі Роуз Бірн “Срібного ведмедя” (і, можливо, ще принесе “Оскара”), — хоч у “Морі” немає такої глибини й настільки гострої, безжальної (само)іронії. “Королева біля моря” (Queen at Sea) Ленса Хаммера (Велика Британія, США) розгортає картину родини хворої на деменцію людини — але в дещо несподіваному ключі.

Героїня Жюльєтт Бінош починає боротися з вітчимом, що досі кохається з її хворою на деменцію матір’ю. Хоча на перший погляд все здається очевидним (не кажучи про сумнівність самої згоди на секс хворої на деменцію, він може фізично нашкодити літній жінці), поступово картина ускладнюється. Спроба дочки юридично вплинути на ситуацію розгортає маленьке бюрократичне пекло, і чим далі глядач услід за персонажами занурюється в історію, тим більше вона обростає знаками питання (що в принципі не мають однозначної відповіді), і тим більше відсуваються “червоні лінії”. Мистецька психологічна студія здобула “Срібного ведмедя” журі, а також “ведмедів” виконавцям ролей літнього подружжя Анні Калдер-Маршалл і Тому Кортні як найкращим акторам другого плану.

Інша гуманістична історія — цього разу про несподівану дружбу — одержала приз екуменічного журі. Мексиканські “Мухи” (Moscas) Фернандо Еймбке розповідають про те, як непривітна самотня жіночка, що живе поблизу великого медичного центру, вирішує здавати кімнату в короткострокову оренду родичам пацієнтів. Вже перший орендар — чоловік, чия хвора на рак дружина лежить у лікарні, — приносить їй самі клопоти. То приховує від неї свого дев’ятирічного сина (вочевидь, щоб не платити за двох), то взагалі рушає на заробітки і зникає на пару днів, лишивши дитину саму.

Тим часом, хлопчина марно намагається потрапити в палату до мами, куди пускають тільки дорослих. На цьому зворушливому тлі і розгортається історія поступового “відтавання” жінки (що, як нам далі дають зрозуміти, свого часу сама пережила втрату близької людини) і її дружби з маленьким квартирантом. Історія проста і передбачувана, а проте легко і тепло розказана, та й оперує тими “вічними цінностями” — добротою, співчуттям, любов’ю — в які не перестаєш вірити. Для стрічки було обрано формат чорно-білого кіно, можливо, дещо несподіваний для такої невибагливої історії, а втім, такий, що надає їй узагальненого звучання.

Єдиний у цій програмі Берлінале 2026 документальний фільм “Йо (Любов — бунтівна птаха)” (Yo (Love is a Rebellious Bird)) Анни Фітч і Бенкера Вайта, володар “Срібного Ведмедя” “за видатний мистецький внесок”, теж присвячений дружбі і розглядає її з незвичного мистецького ракурсу. Це такий собі документальний фільм-портрет, фільм-есей, присвячений літній жінці і розіграній у зменшеній копії її будинку. Йо, Йоланда, італійка, що колись мігрувала в Штати, вже в літньому віці потоваришувала з мисткинею Анною Фітч — і та кінокамерою відрефлексувала цю дружбу і поступово перетворила її на цілий мистецький проєкт.

Йоланда — важко говорити про неї в минулому часі — особистість самобутня, бунтівлива й артистична (на пресконференції режисерка розповіла, що її героїня ніколи не розігрувала на камеру наперед підготовлені сцени; власне, це й непотрібно було: вона вільно виімпровізовувала свої направду яскраві монологи). У підсумку витворився фільм, якоюсь мірою In memoriam, але насамперед – лірична історія дружби на перетині двох багатих внутрішніх жіночих світів.

Зустріч різних культурних світів досліджує монументальна (хоч і дещо затягнута) тригодинна стрічка “Дао” Алена Ґомеса (Франція, Сенегал, Гвінея-Бісау), цікава своєю документальною стилістикою: у фільмі йдеться про родину емігрантів з Гвінеї-Бісау, і сцени відвідин рідні в Африці на етнографічно ретельно відтвореному родинному поминальному святі монтуються зі картинами весілля у Франції, з його синтезом місцевої та африканської культур.

З іншого ракурсу питання ідентичності й міграції розглядає канадійсько-болгарська “Ніна Роза” Женев’єв Дюлюд-де-Сель (“Срібний ведмідь” за найкращий сценарій). Якщо у героїв “Дао” взагалі, здається, немає проблем з їхньою діаспорною ідентичністю — вони вільно переміщуються між Францією і Ґвінеєю-Бісау, почуваючись уже більше вдома в першій, але не втрачаючи і вкоріненості в другій, — у “Ніні Розі” на перший план виходить не глобалізм і мультикультуралізм, а несені ними загрози локальним ідентичностям.

Герой фільму Міхаїл уже років як двадцять покинув рідну Болгарію заради Канади; успішний арт-дилер, він досі несе в собі травму еміграції, і тим важче для нього завдання: поїхати до рідної Болгарії і розібратися, чи не фейк — диво-дівчинка-художниця з маленького села. Дві постаті протиставлені і водночас доповнюють одна одну: Міхаїл/Мішель, котрий колись проміняв бідне життя на Батьківщини заради кращого майбутнього для себе й доньки, — і маленька художниця, яка за будь-яку ціну хоче лишитися вдома, на рідному ґрунті.

За дитячим небажанням змін вчувається куди глибший страх: із втратою рідного ґрунту — втратити себе, свій голос. “Не можна вічно розігрувати карту талановитої дівчинки з болгарської глибинки”, — говорить прихильна до маленької художниці італійська галеристка, готова взяти її під вою опіку, — і це навіть не професійний цинізм, а здоровий прагматизм. Отже, перед дівчинкою та її матір’ю стоїть альтернатива: або бідне життя в рідному селі та ймовірне забуття — або майбутнє за кордоном, де, потрапивши на мистецький конвеєр, юна художниця втратить свою унікальність.

Цікаво, що сценаристка, вона ж режисерка, пропонує саму цю альтернативу: або “болгарська глибинка”, або західні мистецькі академії — так, ніби в самій Болгарії мистецька освіта й успішна мистецька кар’єра неможливі. Так за співчутливим поглядом і підтримкою ідеї регіональної самобутності вчувається та сама стара добра “західна” зверхність щодо “варварського Сходу”, хай би і європейського. А втім, попри всю іронію, яку неминуче викликає такий підхід, стрічку все ж можна рекомендувати як рефлексію на всі вищезгадані проблеми: міграції, національного й культурного “я”, мистецького самовираження, нарешті, права самому визначати свою долю.

Найбільш візуально вишукана робота — “Всі люблять Білла Еванса” (Ірландія, Велика Британія) Ґранта Джі, про яку ми вже писали окремо, тож не будемо зупинятися тут. Камерна психологічна драма про знаменитого джазового піаніста, що повільно виходить з глибокої психологічної кризи, принесла своєму постановнику “Срібного ведмедя” за найкращу режисерську роботу.

Як бачимо, фільми-переможці Берлінале 2026 пропонують доволі розмаїту картину. Цікаво, що історична драма в цьогорічній конкурсній програмі лише одна (якщо не рахувати “Діга Еванса”, дія якого розгортається на початку 1960-х). “Роза” Маркуса Шляйнцера (Австрія, Німччина) принесла виконавиці заголовної ролі Сандри Гюллер “Срібного ведмедя” за найкращу головну роль. Поділу на чоловічу й жіночу у нагородах Берлінале немає, але тут це навіть доречно, адже Гюллер грає жінку, що вдає із себе чоловіка у німецькій сільській громаді ХVII століття. Ця стрічка також чорно-біла, ніби підкреслюючи, що час і місце не терпіли півтонів.

За сюжетом, жінка із заголовним іменем прибирає собі чоловічу ідентичність (“чоловічий одяг дає більше свободи”, — пояснюватиме вона згодом) і, після кривавої солдатської служби (час, нагадуємо, був вельми неспокійним) вирішує осісти і під іменем загиблого побратима з’являється в його селі і претендує на його спадщину. “Новоприбулого” приймають — з підозрою, але приймають, — “він” заводить родину, живе шанованим членом громади, аж поки випадок не виявляє “його” справжню ідентичність…

“Роза” дивним чином перегукується з іншим німецьким фільмом, з паралельної програми “Перспективи” Берлінале 2026. У психологічній драмі “Без дому” (Der Heimatlose / Trial of Hein) Кая Стеніке герой після багатьох років на чужині повертається додому, до маленької рибальської громади, але односельчани дивовижним чином не впізнають його і влаштовують свого роду імпровізований суд, аби він міг довести власну ідентичність.

“Роза” і “Без дому” з різних ракурсів обігрують ту саму проблему: відповідність суспільним нормам, вміння “грати за правилами”. У “Розі” самозванка (як ми знаємо від початку) “грає за правилами” і швидко здобуває собі становище; а проте і моментально втрачає його, щойно стає відомо про облуду — причому найбільшу лють у громади викликає не шахрайське заволодіння майном, а вдавання себе за чоловіка, а отже, порушення “законів природи” і ще більше — законів патріархального соціуму, себто зазіхання жінки на “чоловічі” права та привілеї. Хайн, герой “Без дому”, є тим, за кого себе видає, — але свій статус може повернути лише тоді, коли його “впізнає” громада. А громада може “впізнати” не самого Хайна, а лише його образ, який сама собі створила.

Суд над Хайном полягає в обміні спогадами (лише якщо вони співпадуть, він виграє процес), і в фільмі дотепно обіграно, як різняться спогади “офіційні”, публічні, базовані на загальних очікуваннях та слідуваннях правилам, — і спогади приватні, внутрішні, що відображають внутрішні переживання та особистісне бачення. Тож лише зрозумівши, яких спогадів від нього чекають, Хайн може виграти процес за своє “я” і своє місце в громаді. Отже: “Роза” розповідає, як можна носити ідеальну суспільну маску — і все одно стати ворожим “іншим” через якийсь більш чи менш випадковий фактор; “Без дому” — як у власній громаді не бути “своїм”, поки цю суспільну маску не надягнеш.

Боїмося, ми допустили надто багато спойлерів в огляді обох фільмів, і все ж дуже рекомендуємо обидва до перегляду. Обидві стрічки сильні як за наповненням, так і за художнім рішенням (зокрема, “Без дому” здобув нагороду журі Teddy Awards).

Найцікавіші фільми Берлінале 2026

Обсяг не дозволяє нам докладно написати про всі фільми-переможці Берлінале 2026 (зокрема, деякі згадаємо в огляді жіночої тематики до 8 березня), а проте все ж виділимо кілька фільмів з інших програм.

Однією з найбільш реномованих гостей фестивалю Берлінале 2026 стала німецька режисерка Ульріке Оттінгер, чиї стрічки опинилися одразу в двох програмах: “Жанна Д’Арк з Монголії” 1989 року увійшла до “Ретроспективи”, а в програмі Berlinale Special відбулася прем’єра “довгобуду” “Кривава графиня” (Die Blutgräfin), що до написання його сценарію долучилася відома письменниця Ельфріде Елінек. Ефектний фільм з Ізабель Юппер в головній ролі, з розкішною сценографією та костюмами, є такою собі постмодерністською грою з жанром: окрім самої графині-вампіреси (не когось там, а легендарної Ельжбети Баторі), на екрані постають: її племінник, вампір-вегетаріанець, вірна покоївка-вампірка, два детективи у картатих піджаках, старенькі вчені вампірологи і ще низка не таких важливих, а проте не менш самобутніх персонажів.

“Графиня” відзначається передусім грою з формою та жанром і не претендує на якісь сюжетні глибини. У свою чергу, представлений у цій же програмі американський “Заповіт Енн Лі” Мони Фаствольд з Амандою Сейфрід в заголовній ролі, дещо несподівано загорнувши історію лідерки релігійної секти шейкерів в обгортку мюзикла, пропонує ширше поле для роздумів – але їх ми розгорнемо в іншому вже анонсованому матеріалі.

Про “Щасти, розважся, не помри” (Good Luck, Have Fun, Don’t Die) Гора Вербінскі ми ще напишемо окремо, а тут згадаємо просто, що це дотепна сатирична фантастична комедія на тему знелюднюючого впливу соцмереж і ШІ.

Якщо вам подобаються трагікомедії з нью-йоркським вайбом, можемо рекомендувати “Єдиного кишенькового злодія Нью-Йорка” з Джоном Туртурро в ролі злодюжки, який поцупив не те і вв’язався в справи з мафією, а якщо міцно сколочений драматичний бойовик з гуманістичною підкладкою — “Вагу” (The Weight) Падрека МакКінлі з Ітаном Гоуком в ролі люблячого батька часів Великої депресії, якому будь-що потрібно звільнитися з несправедливого ув’язнення.

Окремо варто згадати про “Молитву за помираючих” (A Prayer for the Dying) Дари ван Дузен — пронизливий, невимовно гнітючий за атмосферою екзистенційний вестерн про американську глибинку по Громадянській війні та людину, що стикається з неминучістю смерті та безпорадністю перед обличчям катастрофи.

З травмою повоєнного досвіду, що охоплює кілька поколінь, має справу корейське “Моє імя” Чун Чжі-йона. Стрічка поєднує два часові простори — “драму дорослішання” підлітка з дівочим ім’ям у Південній Кореї 1990-х та історію його хворої на загадкову хворобу матері, що в процесі складного і болючого психоаналітичного процесу пригадує рушійні події свого дитинства в роки корейської війни.

Нарешті, в контексті нинішньої війни в Ірані, не можна не згадати про “Ройю” Махназ Мохаммаді — психологічну драму зі складною часовою структурою про іранську вчительку-дисидентку, яку на пару днів випускають із в’язниці на похорон. Стрічка на тему репресій ісламістського режиму передає атмосферу тієї тотальної тюрми, на яку перетворилася вся країна: навіть на якийсь час вирвавшися з безпосереднього ув’язнення, сповнена горем героїня повсякчас відчуває на собі погляд наглядача. Щоб отримати свободу, мало просто вийти з-за в’язничні стіни — потрібно зламати саму побудовану на тотальній несвободі систему. Це розуміла Ройя — це розуміють і протестанти в Ірані, що виходили і виходять на вулиці, поки фільм на європейському великому екрані нагадує західній публіці, проти чого йде боротьба всередині країни.

Ми мали змогу охопити лише невелику частину програми, зокрема, зосередились на ігровому кіно. Про українську програму на фестивалі Берлінале 2026 і зокрема про українську документальну кінострічку “Сліди” Аліси Коваленко й Марисі Нікітюк (приз глядацьких симпатій програми “Панорама”) ми вже писали, як і про іранські стрічки. Ми і далі випускатимемо матеріали про варті уваги стрічки з програми Берлінале 2026, тож стежте за нашими оновленнями.

¹               https://variety.com/2026/film/festivals/emin-alper-berlin-salvation-genocides-wars-1236663698/