Жіночий досвід у кіно: історії сили, травми і солідарності

Жіноча тематика в світовому кіно, передусім авторському та кіно соціально-політичного неспокою, лишається однією з ключових. Причому йдеться тут не лише про фільми власне на тему жіночої емансипації – мова йде також про тут множину повсякденних досвідів, кожен із яких розкриває окрему грань того, як це – бути жінкою. Жіночий досвід у кіно залишається однією з ключових тем світового авторського кінематографа. Продовжуючи серію матеріалів, присвячених Берлінале-2026, пропонуємо спеціальний огляд до дня 8 березня, він же Міжнародний жіночий день, точніше, Міжнародний день боротьби за права жінок.

Жіночий досвід у кіно: досвіди дитинства

Відкрити цей розділ хочеться бразильською документальною стрічкою “Чарівна машина часу” (A Fabulosa Máquina do Tempo / The Fabulous Time Machine) Елізи Капаї. Колективна героїня фільму — дівчатка, що стоять ще перед порогом юності (хоча переламному переходу з дівчаток у дівчат присвячено окремий епізод). Вони розпитують своїх мам і бабусь про минуле (от і та “машина часу”, що переносить їх у “колись давно”) та порівнюють “їхній” час зі “своїм”. Здається, умовний “рахунок” — на користь нашого часу: дівчата живуьб у кращих умовах, мають куди кращі перспективи, ніж попередні покоління, — а втім, їхнє життя теж не позбавлене своїх турбот.

Стрічка мимохіть заторкує безліч проблем: бідність, родинні проблеми, малу захищеність дітей, зокрема, толерування сексуальних стосунків старших чоловіків з неповнолітніми (і йдется не про 16-17-ти-, а 13-14-тилітніх!), — а проте героїні фільму дивляться на світ широко розплющеними очима, не втрачаючи тверезого і водночас життєрадісного погляду на світ.

Восьмирічна дівчинка Джозефіна (Мейсон Рівз) в однойменному фільмі Бет де Араужо (США) стає свідкою зґвалтування — і тепер вона, а заразом і її родина, мають пережити складний життєвий період. Непросте саме по собі очікування судового процесу (участь у якому вже потребує нелегкого сімейного вибору) проходить на тлі психологічних проблем маленької героїні: дитина, раптово й травматично пізнавши таємниці статі, намагається “вмонтувати” їх у свою картину світу.

Власне, фільм особливо цікавий тим, як працює на перетині дитячого й жіночого досвідів: побачена ситуація змушує дівчинку заново переосмислити й переоцінити своє місце у світі вже з нових, раніше неусвідомлюваних нею гендерних позицій; окремим ударом для неї стає розуміння того, що фактично будь-яка жінка навколо може чи могла стати жертвою насилля (між іншим спитавши матір, чи пережила та колись зґвалтування, і почувши очікуване “ні” — Джозефіна разом із глядачем усвідомлює, що та бреше). Дитина не спроможна вповні осягнути нові знання чи завжди правильно їх застосувати, вона “оступається”, робить помилки — тож на чільне місце у фільмі виходить навіть не сам травматичний дитячий досвід, а те, як оточення має допомогти дати з ним раду. Єдиного “рецепту” тут, ясна річ, немає.

Певне місце у стрічці займає жіноча солідарність: сама Джозефіна ще надто мала, щоб усвідомити її, проте у суді поруч із двома жінками — жертвою і дівчинкою-свідкою — стоїть третя, матір останньої, що в хвилину сумніву дочки каже їй: “Ти можеш не свідчити, але гарантую тобі: якщо відмовишся зараз — пошкодуєш про це, коли виростеш”. Разом із тим, стрічка не маніпулює ідеєю “війни статей” і на противагу ґвалтівнику виставляє батьківську фігуру, фігуру-захисника — батька Джозефіни Демієна (Ченнінг Татум), дещо ідеалізоване втілення “порядного американського громадянина”, що сам бере активну участь у житті дочки і першим допомагає їй прийняти правильне рішення.

Всього кілька років відділяє Джозефіну від героїнь “Сумних дівчат” (Chicas Tristes / Sad Girlz) Фернанди Товар (Мексика, Іспанія, Франція), стрічки, що здобула “Кришталевого ведмедя” за найкращий фільм у програмі Generation 14plus. Паула (Дарана Альварез) сама стала жертвою насильства на вечірці, і тепер її чи не єдиною підтримкою стає найближча подруга Ла Маестра, що відчуває свою провину (це вона сприяла побаченню, що завершилося так трагічно).

Фільм привертає увагу навмисної сліпоти суспільства до зґвалтування і навмисно звуженого трактування останнього. Кривдник Паули — цілком собі позитивний хлопець, товариш Паули по команді, цілком серйозно налаштований до неї; він і не усвідомлює, що зробив не так (не зупинився, в останній момент почувши “ні”) — і оточення схильне стати саме на його позицію, оскільки це несе куди менше проблем і потенційних серйозних наслідків. Знайома ситуація, чи не так?

Аби не склалося враження, що дівочий досвід у фестивальному кіно опрацьовується переважно в ракурсі насилля, коротко згадаємо інші стрічки, комедійного і трагікомедійного напрямку, що мають справу з іншою проблематикою. “Чорне згоряє швидко” (Black Burns Fast) Сандулели Асанда (ПАР) — динамічна і життєствердна історія дорослішання південноафриканської підлітки, її любовних стосунків з однокласницею та найближчою подругою. “Сьогодні всі просять вибачення” (Tegenwoordig heet iedereen Sorry / Everyone’s Sorry Nowadays) Фредеріке Міґом (Бельгія, Нідерланди, Німеччина) — про дівчинку складного “перехідного періоду”, що намагається жити водночас і в непростому для неї реальному, і в своєму фантазійному світах.

Героїня “Миші” (Mouse) Келлі О’Салліван (США), тяжко переживаючи втрату найближчої подруги, знаходить душевну підтримку у нових стосунках — дивній дружбі з матір’ю покійної подруги та коханні до дівчини, яка пережила власну трагедію.

Нарешті, “Сонячна танцівниця” (Sunny Dancer) Джорджа Жака (Велика Британія) — попри непросту тематику, справжній гімн життю. Сімнадцятирічну Айві (Белла Рамзі) батьки відправляють у літній табір для дітей, хворих на рак. Там дівчина поступово знаходить друзів і перше кохання. Важливим посланням стрічки є відмова від віктимізації хворих на рак дітей: попри постійну небезпеку з боку хвороби, вони ведуть повноцінне життя, з іронією ставлячись до свого стану. У певному сенсі, окрім дівочого, у стрічці знайшов відображення досвід життя “всупереч усьому” — і це стає для нас органічним переходом до наступного розділу.

Жіночий досвід у кіно: історії сили

Зняти неіронічний фільм про лідерку релігійного руху, тим більше, такого специфічного, як шейкери, — вже по-своєму сміливе рішення. Втім, режисерка Мона Фаствольд разом зі своїм співсценаристом Брейді Корбетом зробила неординарний хід, перенісши на екран історію Енн Лі у форматі мюзиклу. В цілому, “Заповіт Енн Лі” (США) з Амандою Сейфрід в заголовній ролі — це історія не релігійного руху, а радше людей — і передусім жінок — що в задушливій духовній атмосфері свого часу віднайшли власну нішу і стали вершити власну місію.

У стрічці досить пафосу традиційної американської міфології фронтіру, з його пафосом освоєння — лишень у цьому випадку йдеться передусім про освоєння в сфері релігійного життя: Енн Лі із соратниками і соратницями претендує на ні більше ні менше, ніж на духовну реформацію “варварського” Нового світу. У цьому процесі шейкери Енн Лі будують власний утопічний простір, засновуючи цілі міста і поширюючи своє бачення віри. Ідеалізований, піднесений образ Енн Лі виправданий фільмовою оптикою (оповідь ведеться від імені її послідовниці); оминаючи критику самого шейкерства, з його претензією на контроль над особистістю (“Богу треба присвятити себе без останку”), фільм пропонує переконливу картину суспільства, в якому сфера духовного може виявитися єдиним (уявним) царством “свободи та істини”.

Нерідко бунт, утвердження свого права на “своє” життя набуває форми особистих стосунків. Кінострічка Даніель Арбід так і називається: “Перемагають тільки бунтівники” (Only Rebels Win) (Франція, Ліван, Катар), а йдеться у фільмі про кохання літньої удови Сюзанни до молодого мігранта-нелегала Османа. Відбувається дія в ліванському Бейруті (простір, не найбільш сприятливий для “ненормативних” стосунків, хоча різниця у віці — особливо якщо старшою є жінка — нерідко викликає нездоровий несхвальний інтерес і в більш демократичних суспільствах). Різність героїв підкреслена на різних рівнях: віковому, соціальному, расовому (ліванка з палестинським корінням і чорношкірий суданець), релігійному (християнка і мусульманин). Остаточний фінал їхньої історії глядачу слід домислити самому, проте головним тут лишається сам факт їхнього бунту, де більший суспільний тиск лягає саме на жіночі плечі.

Не можна не оминути увагою і історії жінок в теократичному ісламському світі. Фільмом-відкриттям Берлінале-2026 став «Немає хороших чоловіків» (No Good Men) афганської режисерки Шахрбану Садат, що показує історію однієї жінки (і одного чоловіка) в Афганістані незадовго до приходу до влади талібану.

Операторка теленовин — досить нетипове явище і в доталібанському Афганістані (а втім, і на наших теренах кіно- і телеоператорки масово стали з’являтися порівняно нещодавно, правда, більше з технічних, аніж ідеологічних причин). І героїня фільму Нару мусить доводити свою професійну спроможність, причому тут їй допомагає протилежність назві фільму — майже ідеальний чоловік в образі журналіста-розслідувача. Загалом, це легка за формою, сповнена гумору, з чималою кількістю мелодраматичних моментів стрічка, яка, втім, передає не лише складні умови життя й нерівноправ’я жінок в традиційному соціумі, але й небезпеку роботи незалежних медіа в Афганістані.

Куди похмуріша за настроєм “Ройя” Махназ Мохаммаді (Німеччина, Чехія, Люксембург, Іран). Заголовну героїню, вчительку, політичну ув’язнену, на кілька днів відпускають “на свободу”, на похорон. Втім, навіть за межами камери вона лишається під пильним поглядом наглядача; в’язниця продовжується за стінами камери, по суті нею є весь ісламістський Іран. Ройя опиняється і перед нелегким вибором: записати відеозверненням зі своїм “каяттям” і вийти з тюрми остаточно — чи витримувати все сильніший пенітенціарний тиск.

За духом і самим характером відображена в “Ройї” ситуація химерним чином нагадує радянські переслідування дисидентів: і там, і там присутні незаконні ув’язнення, катування, шантаж небезпекою для близьких, постійний нагляд, нарешті, використання психіатричних закладів як пенітенціарних — з тією хіба відмінністю, що в ісламістській державі жінка особливо безправна і ма стикається з додатковими утисками і загрозами. Кінострічка має складну часову структуру глядачеві нелегко орієнтуватися в ній — але це і підкреслює клаустрофобну атмосферу, що панує у фільмі. Втім, героїня фільму не зламана і сама робить свій вибір — тому ми відносимо її історію до цього розділу.

Про те, що не все ідеально і в демократичному світі, нагадує “Держзвинувачення” (Staatsschutz / Prosecution) Фараза Шаріата (Німеччина) про прокурорку корейського походження, що вступає в боротьбу з праворадикальним рухом. Останній пустив своє коріння навіть у правоохоронних органах, навіть у прокураторі (проблема, щро в контексті зростання популярності партії АДН набуває в Німеччині особливо гострої, неприємної актуальності). Власне, це історія передусім боротьби з загрозою праворадикалізму — проте ми згадаємо її тут, оскільки образ героїні фільму Сейо Кім (Чен Емілі Ян) є такою собі бінарною опозицією не тільки білому расизму, але й мачизму неонацистів. Стрічка з програми “Панорама” здобула приз глядацьких симпатій у категорії “ігровий фільм”, що також може свідчити про той відгук, який отримала в аудиторії її проблематика.

В контексті нашої теми не можна не згадати дві стрічки, що розкривають теми жіночої солідарності і, попри всю відмінність сетингу і безпосередньої тематики, мають цікаві перетини. “Леді” Оліва Нвосу (Велика Британія) розповідає про сувору таксистку з ніґерійського Лаґосу, яка вирішує підзаробити, розвозячи до “клієнтів” місцевих повій; як не важко здогадатися, попри всю різницю між жінками, Леді (Джессіка Габріель Уджа) зрештою стає для своїх підопічних подругою і захисницею. У “Чотирьох дівчатах” Карен Сюзан (Бразилія, Нідерланди) у Бразилії ХІХ ст. четверо рабинь з дівочого пансіону тікають — але в останній момент до них приєднуються четверо вихованок, кожна з яких має свою причину для втечі.

Попри расову й класову різниці й неминучі конфлікти, зрештою дівчата обєднують зусилля для досягнення своєї мети. Окрім загальної ідеї (щоб вижити в суворому патріархальному світі, жінкам потрібно шукати єднатись), стрічки об’єднує образ омріяної “місця волі”, куди можна втекти: у “Дівчатах” це — легендарне селище втеклих рабів, де кожен стає вільним, у “Леді” — Фрітаун (дослівно: “вільне місто”); що правда, в останньому фільмі героїня, поступившись своїм “квитком у мрію” вагітній подрузі-повії, зрештою приєднується до антиурядових протестів. Так би мовити, будувати “Фрітаун” у себе вдома — ідея, слід зазначити, куди продуктивніша, хоч і складніша для втілення.

Жіночий досвід у кіно: кризи

Власне, кризи є неодмінною складовою історій лідерства… як, втім, і багатьох інших жіночих досвідів. “Біля моря” (At the Sea) Корнеля Мундруцо (США, Угорщина) розповідає саме таку історію. Відома хореографка Лора (Емі Адамс), голова успадкованої від батька балетної компанії після пройденої реабілітації (на тлі проблем з алкоголем жінка потрапила в аварію) повертається додому.

Як водиться для фільмів такого типу, вона проходить багаторівневу кризу: за час багатомісячної відсутності родина віддалилася від неї, і героїня мусить “боротися” за місце матері з власною підрослою дочкою (котра, у свою чергу, тихо ненавидить матір за своє різко обірване дитинство); її компанія — на межі фінансового краху, а власне тіло не слухається достатньо, щоб повернутися до справи життя — танцю. Відчуття постійної провини за власну недосконалість, приречене визнання себе не-Ідеальною матір’ю, дружиною, фахівчинею тощо знайомий, мабуть, кожній жінці.

Автори фільму максимально перевели конфлікт у внутрішню площину: оточення Лори досить емпатичне до неї, тут немає демонізації ні чоловіка, ні дітей, ні навіть бізнесового партнера, що не проти скористатися можливістю заволодіти компанією. У підсумку, порятунок героїні — і психологічний, і фінансовий, — цілком у її руках, у здатності зібратися з силами і подолати власну внутрішню кризу. Не можна не визнати, що такий погляд дещо наївний і у підсумку перекладає відповідальність за всі проблеми на саму жінку, з іншого погляду, не може не імпонувати його оптимістичне послання щодо внутрішньої сили й опірності.

Напрочуд виразно — і вигадливо — стан кризи може обіграватися у горор-жанрі. Зокрема, багатий матеріал тут пропонують “жахи” материнства. Бути “хорошою” чи, принаймні, терпимою матір’ю лишається однією з головних суспільних вимог до жінки. І останній тут подекуди непросто пройти між скіллою соціального тиску і харібдою зловживання емпатією оточення.

Героїні “Нічної дитини” (Ýon Lapsi / Nightborn) Ханни Бергхольм (Фінляндія, Литва, Франція, Велика Британія), молодій фінці Сазі (Сейді Хаарла), досвід материнства дається непросто: вона відчуває, що з дитиною щось сильно не так, — тим часом, її оточення з найкращих міркувань старанно намагається заплющити на це очі і буквально душить молоду жінку своїми розумінням і підтримкою (що, як ми знаємо, можуть бути не менш гнітючими за ігнорування чи тиск). У стрічці іронічно відображено, як жінці фактично відмовляють у “справжньому” знанні про власну дитину, оскільки оточення — лікарі, батьки, друзі з батьківським досвідом, — є “справжніми” експертами і “знають краще”.

Фільм відповідно до жанру обіграє фізіологічні й психологічні зміни, пов’язані з материнством: деформоване тіло, перепади настрою, страхи й зміни в поведінці. Ставлячись із розумінням до героїні (тим більше, що страхи її цілком обґрунтовані), автори фільму не ідеалізують її: Саґа уповні дає волю власному егоїзму, користуючись добротою і любов’ю чоловіка (Руперт Грін) та по суті відмовляючи дитині в тій емпатії, яку чекає до себе. Стрічка є фолькгорором, тож працює і з тим, як життєвий досвід жінки — зокрема материнський — визначається і походженням та місцевою культурою. Вміння інкорпорувати їх, прийняти “власну” природу — окреме важливе послання історії.

Останнім часом все популярнішим стає горор на тему жертв, що їх жінка готова приносити заради власної краси. Не так давно прогриміла “Субстанція”, лишень на минулому Берлінале відбулася прем’єра “Потворної сестри”, бодігорорної версії “Попелюшки”. Хана, героїня “Сахарину” Наталі Еріки Джеймс (Австралія), — студентка медфаку, що марно намагається позбутися зайвої ваги. Коли їй до рук потрапляє “диво-пігулка”, що вражаюче швидко спалює кілограми, дівчина розкриває її склад — і продовжує продукувати для себе препарат.

Хану не зупиняє навіть те, що йдеться про попіл від людської кремації; як, мабуть, здогадується читач(ка), наслідки для неї будуть страшними. Для цього “бодігорору краси”, як і для названих попередніх, характерна ота “вилка”, в якій опиняється жінка в погоні за красою: з одного боку, завищені суспільні очікування і вимога цю красу плекати, з іншого — осуд, коли ця вимога у підсумку жінку поглинає. У цьому аспекті символічний кадр з героїнею у купі сміття: зрештою, у ній може опинитися кожна, хто не вписується у нерідко хиткі і мінливі стандарти.

Жіночий досвід у кіно: бути жінкою

Як це — бути жінкою? І як досвід буття жінкою у підсумку визначає твоє життя? Кожен із розглянутих нами фільмів — трохи про це. Але найбільш повного, чи не до абсурду доведеного вираження ідея “гендер визначає буття” доведено в стрічці “Роза” Маркуса Шляйнцера (Австрія, Німеччина). Наприкінці ХVII століття у німецьке сільце приходить чоловік, колишній солдат, і пред’являє право на спадщину по смерті матері. Він оселяється, заводить господарство, здобуває пошану громади, одружується, в сім’ї навіть народжується дитина. Але… від самого початку глядач знає, що цей поважний ґазда насправді — жінка-самозванка (виконавиця Сандра Гюллер, що здобула за цю роль “Срібного ведмедя”).

Фільм демонструє всілякі хитрощі, на які йде героїня (а згодом і видана за “солдата” дівчина, що мимоволі стає співучасницею облуди), зокрема, пристрої, які мають замінити їй відсутній статевий орган (вельми психоаналітичний образ!). Разом із тим, Роза — не протофеміністка, вона survivor: одягнувши чоловічий костюм, “бо він дає більше свободи”, вона не має амбіцій якось критикувати чи відрефлексовувати систему, в рамках якої живе (зокрема це робить історію такою психологічно переконливою).

Розповідаючи про свої солдатські будні, героїня згадує зокрема, як, щоб не бути викритою, змушена була ґвалтувати жінок у захоплених містах — саме цій меті первісно служили їй “протези” статевих членів. Знову ж таки, особливого каяття чи емпатії до жертв вона не виявляє: це також правила гри того світу, в якому вона живе. Зґвалтування тут постає такою собі “політикою” на перетині гендеру і влади, власне, воно якраз і є інструментом демонстрації влади та сили: ґвалтують, аби показати, “хто пан”. (Цікаво, чи впізнав тут західний глядач природу і сучасних сексуальних воєнних злочинів, зокрема російських.)

У стрічці до межі доведено уявлення про сакральну важливість маленького шматочка плоті, від якого залежить твоє місце в суспільстві. Історія Рози скандальна в очах її оточення не тому, що вона одержала спадок шахрайством, а тому, що зазіхнула на можливості, неналежні їй суспільними (що прикидаються “природними” чи “божими”) законами.

Ми традиційно зосередилися на ігровому кіно, але наостанок згадаємо також документальні фільми про жінок та жіночі досвіди. Коротко перерахуємо їх. Сірі Хустведт – Танець навколо себе (Siri Hustvedt – Dance Around the Self) Сабіне Лідл (Німеччина, Швейцарія) розповідає про відому американську письменницю норвезького походження, впливовий жіночий голос у сучасній літературі. “Барбара назавжди” (Barbara Forever) Брайді О’Коннор (2026) — історія кіномисткині, піонерки лесбійського кіно Барбари Хаммер. “Дві гори, що тиснуть на мої груди” (Two Mountains Weighing Down My Chest) Вів Лі (Німеччина, Нідерланди) — автопортрет мисткині, що живе на перетині двох світів, китайського і західного, по суті не почуваючись вдома у жодному; свій досвід вона відрефлексовує у мистецтві — включаючи і цей фільм.

Ще одна мистецька саморефлексія — але у формі не кіноавтопортрету, а портрету своєї вже спочилої подруги, — “Йо (Любов — бунтівна птаха)” (Yo (Love is a Rebellious Bird)) Анни Фітч і Бенкера Вайта (США), про яку ми вже писали раніше. Казахські “Сни ріки” Крістіни Міхайлової — колективний портрет жительки Казахстану. “Іноді я уявляю їх всіх на вечірці” (Was an Empfindsamkeit bleibt / Sometimes, I Imagine Them All at a Party) Даніели Маньяні Гюллер (Німеччина) — реконструкція подій авторкою, що колись пережила переслідування і замах на її життя. І, звісно, не можна не згадати українські “Сліди” Аліси Коваленко й Марисі Нікітюк.

Це теж “історія сили”, свого роду відповідь згаданій у “Розі” політиці зґвалтування як “права сили”. На відміну від мимохідь згаданих там безіменних жертв, тут постраждалі від насилля жінки виходять на передній план — і мають безперечну суб’єктність, більше того, діють; їм хотіли “показати, хто пан” — але вони самі показали, що лишаються господинями власної долі.

Кожен із розглянутих нами фільмів (а також тих, що за браком місця не увійшли до огляду) пропонує окремий ракурс, окремий погляд на жіночий досвід. Звісно, тема останнього невичерпна, — але і запропонована нам добірка пропонує чимало цікавих зразків того, як працювати із темою. Ці фільми, звісно, не претендують на те, щоб “змінити світ”, — а проте на своєму полі працюють над тим, щоб світ цей став хоч трохи кращим і безпечнішим для жінок.