До свого гендерного свята виставляю статтю, присвячену одній з найнеординарніших постатей Голлівуду, що свого часу захопила і майже закохала мене в себе. Матеріал вже публікувався в журналі «Кіно-Театр» (№6, 2017), проте в дещо скороченому варіанті.

Отже, повна і трохи підредагована версія:   

Серед зірок «золотої доби» Голлівуду особливе місце посідає Мей Вест (справжнє ім’я Мері Джейн Вест, 1893, Бруклін – 1980, Голлівуд). У нашому випадку це – не загальна фраза, а констатація факту. Середнього віку, зі специфічною зовнішністю жінка змогла не лише стати одним із символів жіночої притягальності, а й здійснити у доволі пуританському тоді американському кіно справжнісіньку «сексуальну революцію».

Віл Бродвею до Голлівуду

До кінематографу Мей Вест потрапила досить пізно (на екрані вперше з’явилась у 39 років), причому вже сформованою мисткинею. До цього вона працювала в театрі – акторкою, а далі й авторкою та продюсеркою власних п’єс. І вже тоді відкрила для себе секрет успіху: популярною роблять не лише талант і яскравий образ, а й місце в інформаційному просторі, краще – скандальне[1]. 

Гучну славу, замішану на скандалі, Мей принесли дві п’єси. Перша, з відверто провокативною назвою «Секс», розповідала про повію, друга, «Перешкода» («Drag») – про геїв. «Секс» коштував авторці, вона ж виконавиця головної ролі, кількох днів у в’язниці «за розбещення молоді» (це піднесло її популярність до небес), «Перешкода» – численних судових процесів і штрафів. Втім, варто визнати, що самий лише «ляпас суспільному смаку» і здобута тим сумнівна популярність вповні не характеризують ні твори, ні драматургиню. «Секс» відзначався не тільки пікантною темою, а й відповідальним ставленням до матеріалу: повію показано не «очужено», в екзотичних «декораціях» (як тоді було прийнято), а «правдиво»; при цьому їй не відмовили в «золотому серці» і не змусили наприкінці стражданням «спокутувати свою провину», тим задовольняючи «моральні почуття» глядача. «Перешкода» ж була одним із перших серйозних звернень до теми ЛГБТ, знову ж таки, без лицемірства й моралізаторства. Крім того, постановка стала таким собі актом професійної солідарності: ролі запропонували акторам-гомосексуалістам, яким у ті часи важко було знайти собі роботу[2].

Доля третьої п’єси, «Діамантової Ліл» («Diamond Lil») (1928), була менш драматичною. Її героїнею стала салунна співачка легкої поведінки, замішана в кримінальні справи своїх коханців; на відміну від них, уникнути відповідальності їй все ж вдається. Вдається, щоправда, завдяки закоханому чоловіку – федеральному агенту, котрий полює на банду. П’єса принесла мисткині успіх і на Бродвеї, і в кіно, як літературне першоджерело фільму. Вона ж скристалізувала її сценічний образ: «Я – це вона, а вона – це я» («I’m her, and she’s me»)[3].

          Елісон Скіпворт, Мей Вест, Джордж Рафт у «Ніч за ніччю». Реж. Арчі Майо, 1932 р.

Мей Вест як образ

Словом, у наступній стрічці Мей Вест грала вже головну роль. Більше того: в основу лягла її ж «Діамантова Ліл»; щоправда, назву довелося змінити, бо п’єса мала скандальну славу і опинилася у «чорному списку» Асоціації продюсерів і режисерів[8]. «Вона повелася з ним нечесно» (1933) фактично заклала сюжетну матрицю для фільмів акторки. Значною мірою вони тримаються саме на ній, сюжет відверто виступає обрамленням для її постаті (звісно, не реальної людини, а сценічного образу; сама вона нерідко говорила про «Мей Вест» в третій особі[9]).

«Вона повелася…» презентувала вже сформований образ, розвинувши заданий попередньою стрічкою. До нього можна додати ще одне: віднині героїня Вест – співачка, особа легкої вдачі й поведінки, предмет ненависті усіх жінок і закоханості всіх чоловіків. Вибір екранної професії невипадковий, бо серед талантів мисткині був ще й музичний: вона співала, причому намагалася якщо не випереджати час, то, принаймні, йти в ногу з ним (у 1966 семидесятитрьохрічна виконавиця записала музичні альбоми «Way Out West» і «Wild Christmas» у стилі рок-н-рол, у тридцятих же показала свій талант у джазі й блюзі[10]). Чи не тому навіть назви її кінокартин звучать як назви пісень: «Вона повелася з ним нечесно», «Я не янгол», «Щодня свято»[11], «Моя ціпонька»?.. До професії співачки героїні Вест можуть долучатися інші: приборкувачка левів – роль, що чи не найкраще відображає сутність актриси і жінки («Я не янгол»); багата спадкоємиця – новоспечена «світська дама» («Вихід у світ»[12]); шахрайка («Щодня – свято»). Проте вони стають радше масками для її справжнього «я» – жінки-перформансу, жінки-шоу.

                            Мей Вест у «Красуні дев’яностих». Реж. Лео Маккері, 1934 р.

По суті, суцільним перформансом був і сценічно-екранний образ зірки. Попри славу секс-символу (в її випадку цей термін дійсно доречний), він значною мірою визначався гротесковістю. Це голлівудська кінодіва в кубі, аж до пародії. Її форми пишні, але – надто пишні, вбрання – розкішне, але – надто розкішне. Надмірність тут в усьому, від зовнішності до знаменитих реплік (діалоги з нею часто перетворюються на «інтелектуальний пінг-понг»: словесна подача – дотепна відповідь, на кшталт: «Невже ти ніколи не зустрічала чоловіка, що зробив би тебе щасливою? – Звісно, багато разів» («Haven’t you ever met a man that could make you happy? – Sure, lots of times»[13])). Зрештою, все це сприймається як свого роду гра з образом, необов’язково свідомо для самої акторки. Можна сказати, що в певному сенсі вона «винайшла» постмодернізм, з його ігровим ставленням до всього і до себе в першу чергу. Завдяки цьому кінозірка 1930-х сприймається сучасніше, ніж мала б. До цього можна додати такі характерні для нашого сьогодення її риси, як емансипованість і відкритість, свобода у приватному житті, нарешті, лібералізм у ставленні до етно- і сексменшин. Все це робить Мей Вест «жінкою майбутнього», ідейно ближчою до нашого, а не її часу. А з іншого боку – як не парадоксально, чи не найгармонійніше вона виглядає у фільмах про минуле, про ХІХ століття. Що знову ж таки пов’язано зі специфікою її образу. Самовпевнена, емансипована, дещо «некультурна» – чи не є це стереотипом Америки, передусім ХІХ століття, епохи активної взаємодії молодої, пасіонарної і знову ж таки самовпевненої держави зі світом? Зрештою, саме цей мотив розіграний у «Виході в світ» (1935). Героїня Вест – скоробагатько, закохана в англійця (і до того ж титулованого, як виявляється пізніше). У полюванні за ним вона вирушає до Буенос-Айреса, де стикається з представниками старої європейської і молодої американської аристократії. Годі казати, що і та, і та виявляються наскрізь прогнилими і пасують перед здоровим (просто)народним духом, втілюваним героїнею. Таким чином, поєднання цих компонентів – «духу майбутнього» і «духу минулого» – визначає і Мей Вест як жінку поза часом, по-своєму цікаву для кожної епохи, робить її справжньою немеркнучою зіркою у кінокосмосі.

                    Мей Вест у «Вона повелася з ним нечесно». Реж. Ловелл Шерман, 1933 р. 

Від свого викінченого образу Мей Вест відштовхнеться в останніх стрічках, що належать до зовсім іншого кіноперіоду. Власне зоряний її час завершився з провальним «Стає гаряче» (1943). На прохання постановника, старого приятеля Грегорі Ратоффа[14], вона зіграла естрадну приму, що її мусить затягти в шоу продюсер-невдаха. Так Вест зробила свій внесок до популярної голлівудської теми: «зірка vs режисер/продюсер». Після цього вона полишає кінематографічну кар’єру і повертається до театру (де, зокрема, ставить свою п’єсу про російську імператрицю «Катерина була Великою», «Catherine Was Great»[15]) – аж до межі 1960-х і 1970-х, до «Майри Брекінрідж» за Гором Відалом[16]. У цьому кінозгустку крайнощів сексуальної і феміністичної революцій «бунтівливих шістдесятих» Мей Вест зіграла неголовну роль «королеви кастингу» Летиції ван Аллен, яка оцінює талант молодих привабливих акторів в основному за їхнім вмінням поводитись у ліжку. Інша експлуатація образу «секс-королеви» – у бенефісі й останній стрічці зірки, «Секстеті», за її ж однойменною п’єсою[17]. Майро – голлівудська легенда, кумир мільйонів – та що там, мільярдів! – досить літня (на момент виходу на екрани Вест було вісімдесят п’ять років), але досі невідпорно приваблива. У день свого шостого весілля вона рятує від провалу міжнародну конференцію з врегулювання проблем, що загрожують світу – звісно, завдяки своїй жіночій владі над її учасниками. Зірковою оправою для Мей Вест тут послужили Тоні Кертіс, Тімоті Далтон, Рінго Старр; в одному епізоді з’явиться і Джордж Рафт. Так акторка замкне символічне коло своєї кар’єри… Обидві стрічки не принесли їй нової кінослави (ще б пак, адже вони паразитували на старій), проте засвідчили її невтрачену з роками працездатність і сміливість. До того ж, кінодіва знову змусила говорити про себе – що, як ми пам’ятаємо, було для неї важливою складовою творчого успіху.

                      У «Майрі Брекінрідж». Реж. Майкл Сарн, 1970 р.

                                                   У «Секстеті». Реж. Кен Г’юз, 1977 р.

                                                     Із Тімоті Далтоном у «Секстеті»

По суті, Мей Вест є представницею «авторського» кіно. Це поняття асоціюється передусім з режисерами, тож ми маємо справу з цікавим його відгалуженням – «акторським» «авторським» кіно. Як уже згадувалося, всі фільми за участю зірки стають обрамленням для її блискучої постаті, тому сприймаються як єдиний ряд (за виразом одного глядача: «Хто бачив один фільм з Мей Вест – той бачив їх усі»). Утім, і дивляться їх заради неї! Показово, що серед режисерів-постановників «її» стрічок майже немає майстрів «першого ряду», відомих і сьогодні класиків. Ловелл Шерман («Вона повелася з ним нечесно»), Веслі Раґґлз («Я не янгол»), Лео Маккері («Красуня дев’яностих»), Александр Хол («Вихід у світ»), Генрі Хетевей («Рушай на Захід, юначе» («Мей Вест назавжди»)), А. Едвард Сазерленд («Щодня – свято»), Едвард Ф. Клайн («Моя ціпонька»), Грегорі Ратофф («Стає гаряче»), Кен Г’юз («Секстет»)… винятком є хіба що Рауль Волш («Енні з Клондайку»), але й тут компонентою №1 стає кінозірка, а не режисерський стиль. Показово також, що співпраця з кожним обмежилася однією стрічкою: режисер платив свою творчу данину її образу – і зникав. Просто за максимами кінодіви: «Всім відставленим коханцям треба давати новий шанс – з ким-небудь іншим» («All discarded lovers should be given a second chance, but with somebody else») і «З двох зол я завжди обираю те, якого раніше не куштувала» («When caught between two evils, I generally like to take the one I never tried»).

Та в «своїх» стрічках Мей Вест не була лише акторкою: вона виступала сценаристкою чи брала участь у написанні сценаріїв до левиної їх частки, причому дві (за іронію долі, перша і остання, «Вона повелася…» і «Секстет») – екранізації її п’єс. А враховуючи разючу спорідненість цих фільмів (крім хіба що «семидесятницького» «Секстету»), можна уявити, наскільки впливовою виконавиця була на знімальному майданчику. Сама вона розповідала в одному з інтерв’ю: «Режисер не може вказувати мені, що робити. Я виглядаю певним чином, і рухаюся певним чином, і певним чином говорю… інші актори повинні рухатися навколо мене» («A director can’t really tell me what to do. I look a certain way, and move a certain way, and talk a certain way… other actors have to move around me»)[18].

Мей Вест: проти течії

Попри всю яскраву індивідуальність, якби творчість Мей Вест була суцільним актом нарцисизму, вона не була б такою цікавою загалу. Її фільми не були б вповні її фільмами без моральної сміливості і соціального підтексту. Отже, Мей Вест – передусім зірка-бунтівниця.

Чи не найбільше вона відома репрезентацією табуйованої в ті часи теми сексу, що ним були просякнуті і її зовнішність і, менш явно – сюжети стрічок. Менш, але помітною творчою складовою були правозахисницькі мотиви, яких ми вже торкалися. Наголосимо: в часи, коли це було не трендом, а правдивим вираженням і позиції, і навіть мужності.

Акцентуємо один із них – найвиразніший. Чаруючи чоловіків своїм поглядом, формами й голосом, героїня Вест, як правило, обирає між кількома. Починаючи з «Вона повелася з ним нечесно», для стрічок з нею характерний любовний «чотирикутник», точніше, любовна «пірамідка» з жінкою у вершині. Так, на серце леді Лу (екранна трансформація Ліл) претендують: колишній коханець – злочинець, що потрапив за ґрати і ще не знає про свою відставку; наречений, також замішаний у брудні справи; його суперник; і грізний, але привабливий федеральний агент під прикриттям голови місцевої місії. Останнього зіграв Кері Грант; він же виступив партнером Мей Вест в наступній її стрічці, «Я не янгол». До речі, «відкриття» Гранта є складовою легенди акторки. Принаймні, за її спогадами, під час підбору партнера для «Вона повелася…» Вест випадково помітила на кіностудії гарного юнака. Почувши, що це новачок у кіно, вона відреагувала в характерній для себе манері: «Якщо він вміє розмовляти, я беру його!» («If he can talk, I’ll take him»)[19] Ролі у двох фільмах з Мей Вест принесли йому славу[20].

                                        Із Кері Грантом у «Вона повелася з ним нечесно»

                                           З ним же в «Я не янгол». Реж. Веслі Раґґлз, 1933 р.

Тут – і у фільмовому сюжеті, і в реальному житті – відкривається «феміністична» сторона нашої багатогранної героїні. Не будучи безпосередньо активісткою руху за права жінок, у своїй творчості (та й в приватному житті) мисткиня послідовно провадила принцип рівності статей: «Я вільно обрала собі спосіб життя, бо була переконана, що жінка має стільки ж права, скільки чоловік, жити по-своєму, якщо тільки не шкодить суспільству» («I freely chose the kind of life I led because I was convinced that a woman has as much right as a man to live the way she does if she does no actual harm to society»)[21]. Можна навіть сказати, що своїми фільмами вона пропагувала жіночу ініціативу в них. Героїня Вест сама обирає собі чоловіка, причому може не лише звабити, а й прямо «взяти» його («Вихід у світ»). Відкидаючи гендерні «норми», вона поводиться з ним «по-чоловічому» безпосередньо й прямо, не вважаючи за потрібне ні вдаватися до «жіночих хитрощів», ні виправдовуватися у позірних «гріхах» («Я не янгол», «Красуня дев’яностих»). Це, втім, не заважає їй лишатися «жінкою №1» в будь-якому оточенні. Не дарма, мабуть, у більшості кінокартин її оточують вишукані аристократичні жінки, яких вона незмінно засліплює своїм грубуватим шармом (починаючи з «Ніч за ніччю», де, звісно, незаплановано, Мод у сцені з героїнею повністю затьмарила останню). Більше того: якраз представники «вищого світу» в її стрічках якщо не прямо стають негативними персонажами, то виглядають комічно і загалом пасують перед персонажем Мей – представницею «півсвіту» чи загалом соціальних низів. Те саме стосується впливових громадян і загалом «людей при владі», що незмінно падають їй до ніг.

                                   У «Щодня – свято». Реж. А. Едвард Сазерленд, 1937 р.

Нарешті, не можна не писати про Мей Вест, не згадавши про її стосунки з цензурою. «Я вірю в цензуру! Коли б моя картина не одержала рейтинг «Х»[22], я б образилася […] Я створила цензуру […] Можна сказати, я створила офіс Хейса. Я – щось на кшталт хрещеної матері для Кодексу кіновиробництва»[23]. – вихвалялася сама акторка. Цей кодекс, або так званий Кодекс Хейса – система етичних правил виробництва голлівудських стрічок, що був прийнятий Асоціацією виробників і прокатників фільмів у 1930 році і в 1934 набув загальнообов’язкового характеру (відзнята з порушенням Кодексу кінокартина не мала шансів на прокат у кінотеатрах членів Асоціації, отже, була фактично приречена на касовий провал). Основним його завданням була охорона «моральних устоїв» глядача; отже, все, що зображало розпусту і злочинність у скільки-небудь привабливому для глядача світлі, було затавроване; звісно, не допускалися нападки на Закон і Релігію. Скасований Кодекс буде у 1967 році – ще за життя Мей Вест.

                                                             У «Вона повелася з ним нечесно»

Певна доля істини в її словах була. Її «Вона повелася…» і «Я не янгол» були серед фільмів, що сприяли появі Товариства доброчесних католиків (дещо курйозна для нашого вуха, ця організація була вельми впливовою і активно чинила тиск на кінематографістів); у свою чергу, Адміністрація контролю за дотриманням правил виробництва кінопродукції посилила контроль за кінематографом, увівши нові обмеження. Характерна цензурна історія «Вона повелася з ним нечесно»: цензори втрутилися ще на етапі підготовки сценарію (постановку забороненої для екранізацій «Діамантової Ліл» дозволили лише за внесення ряду змін), згодом у низці штатів з нього вирізали «фривольні» місця чи заборонили взагалі. Результатом став безпрецедентний успіх у публіки – словом, повторилася історія з театральними постановками Вест. «Я вірю в цензуру – зрештою, я заробила на ній цілий статок!» («I believe in censorship. After all, I made a fortune out of it») – іронізувала вона. Цензура виграла наступний раунд. Новий голова Асоціації Джозеф Брін розробив три категорії стрічок: перша включала стрічки, що мають бути вилучені з показу – якщо використати радянську термінологію, «покладені на полицю». Саме там стрічка і пролежала до середини 1950-х.

У тій чи іншій формі історія повторювалася і з іншими фільмами. Утім, «вичищати» сценарії Мей Вест було непросто. Основою більшості її «непристойних» реплік була двозначність. Чимало фраз, що досить невинно виглядали на папері, в устах акторки звучали виклично: «Справа не в тому, що я роблю, а як я це роблю. Не в тому, що я кажу, а як я це кажу і як виглядаю, коли роблю і кажу» («It isn’t what I do, but how I do it. It isn’t what I say, but how I say it, and how I look when I do it and say it»[24]). Або, словами відомої журналістки Ліз Сміт: «Вона могла змусити «Як справи?» звучати як вираз, який треба заборонити» («She could make “how do you do?” sound like the words needed to be banned»)[25]. Тож боротьба з цензурою була затяжною і велася на різних етапах і рівнях.

Щоправда, свого цензура зрештою таки домоглася. В ранніх кінокартинах Мей Вест значно більше гостроти, розкутості, ніж у наступних. Либонь, значною мірою саме ця втомлива війна призвела до порівняно швидкого прощання зірки з великим екраном. І як своєрідна психологічна компенсація сприймаються її стрічки періоду сексуальної революції: їхня смілива надмірність, далеко за межею смаку, ніби акумулювала в собі той заряд, що його мали нести процензуровані й незняті стрічки.

Втім, цензура цензурою, а останнє слово лишилося за мистецтвом: так, ще у 1950-ті найбільші кіностудії «випустили» низку кінострічок зі своїх кінотек, продавши їх телебаченню. Таким чином, скажімо, «Вона повелася…» знову зустрілася з публікою[26]. Новий вихід у світ чекав і на інші фільми Мей Вест, сьогодні доступні для кожного.

.