Жан-Баптіст Кюшас – Альбер Дюпонтель, Сюз Траппе – Віржині Ефіра у             фільмі «Відчайдушні втікачі». Реж. Альбер Дюпонтель, 2020.

Колись Кінг Відор відкрив свій уже класичний «Натовп» (1928) сценою геніально простою й ємною: велике місто, хмарочос – безліч поверхів, безліч вікон, і за кожним – безліч робочих місць, безліч працівників, зі своїми іменами й реєстраційними номерами. Всі записані, всі пораховані. Натовп, кожна «молекула» якого – особистість зі своєю історією, що може (і повинна!) зацікавити і схвилювати.

                                             Кадри з фільму «Натовп». Реж. Кінг Відор, 1928.  

Цей складний баланс людської маси й людської особистості і надалі продовжував і продовжує лишатися важливою темою в кіно – може, не такою помітною, як кохання, але принаймні не менш вагомою для сюжетотворення. Відору йшлося перш за все про демонстрацію «маленької людини», без особливих здібностей і без особливих пригод. За долею якої, втім, глядач схвильовано стежитиме. Чималою мірою тому, що впізнає себе в героях і може уявити себе на їхньому місці. Втім, існує й дещо інший підхід, з грою на дещо відмінних струнах глядачевої душі. І саме він, здається, переважає сьогодні.

На такі думки наштовхнули дві комедії (власне, радше трагікомедії) з цьогорічної програми «Вечорів французького кіно» – «Відчайдушні втікачі» Альбера Дюпонтеля (винесене в заголовок «Бувайте, придурки!» – назва стрічки в оригіналі: «Adieu les сons», крик відчаю, що стає мотто героїв) й «Очистити історію» Бенуа Делепіна й Ґюстава Керверна. У першому смертельно хвора жінка Сюз Траппе розшукує свою дитину, від якої колись змусили відмовитися батьки; допомагають героїні айтішник Жан-Баптіст Кюшас – самогубець-невдаха, прийнятий за божевільного вбивцю, і сліпий архіваріус Серж Блін. Друга – історія трьох жертв сучасних інтернет-технологій: Марі шантажують відеозаписом сексуального характеру, дочка Бертрана стала жертвою кібербулінгу, Крістін потерпає від низького рейтингу свого сервісу в мережі… В обох фільмах також героєм стає така собі «маленька людина», з якою легко може ідентифікувати себе кожен. Попри всі божевільні пригоди, герої тут принципово не-героїчні. Що особливо наочно демонструє епізод з «Очистити історію»: повні рішучості й ентузіазму Марі й Бертран рушають на боротьбу з інтернет-корпораціями… щоб зазнати ганебного фіаско, кожен по-своєму. І саме цей момент, відверто пародійний щодо стрічок з «усеперемагаючим «я», виглядає найбільш реалістичним: кому бодай колись не доводилося констатувати крах своїх найкращих намірів? І навпаки, блискуче минуле Марі, про яке дізнаємося у фіналі, якраз навпаки – нагадує фантазії підлітка, котрий не може змиритися з життєвою роллю матері – домогосподарки-невдахи.    

Отже, центральні персонажі – «не-герої», точніше, «люди з натовпу». І водночас – не зовсім, чи навіть «зовсім не». Дуже показово, що героями фільмів, зокрема комедій, часто стають аутсайдери – диваки, невдахи, навіть відверті маргінали. Їхня осібність всіляко підкреслюється… і, парадоксальним чином, посилює ідентифікацію глядача з героєм. Бо ця осібність виступає свідченням унікальності, виокремленості особистості з натовпу. А хіба не таким є для себе кожен із нас? Усвідомлюючи себе часточкою людської маси, водночас відчуваєш власну унікальність і відділеність від решти, від «інших» (відчуття, що особливо викристалізовується в переповненому транспорті в годину пік )) ). У «Відчайдушних втікачах» у дотепній і досить злій пародії на психологічний портрет підозрюваного є зрештою не така й абсурдна теза про те, що втікач почувається оточеним зловорожими «іншими», яким намагається протистояти. По суті, саме це і робить один із центральних персонажів пан Кюшас, і відповідне почуття пропонується розділити й глядачеві. 

                                                           пан Кюшас – Альбер Дюпонтель

  Цікаво, що і в цій, і в багатьох інших фільмах присутня ціла собі категорія персонажів – свого роду «хлопчик для биття». Умовно назвемо їх «пан Дюпюї». У фільмі повсякчас плутають прізвища героїв – Сюз Траппе і Кюшаса, що має підкреслити їхню незначущість, непомітність для оточуючих – хоча по факту «незначущими» й «непомітними» є зовсім інші персонажі. Пан Дюпюї – співробітник, якого пан Кюшас під час невдалої спроби накласти на себе руки випадково ранить. Все в цій сценці побудовано так, щоб викликати якнайменше співчуття до постраждалого – і його реакція на постріл, і те, як він кумедно (саме так!), поранений, повзе до виходу… недарма згодом він взагалі зникає з екрану, повертаючися лише в згадках інших. І, головне, страждання пана Дюпюї зрештою постають чи не як заслужена кара: адже якраз перед тим він демонструє перед Сюз холодність і байдужість представника системи, що не може (хоча нібито й мав би) допомогти їй знайти втрачену три десятки роки тому дитину. Саме ця байдужість, вмотивована тим, що «ви такі не одні», і показана його «смертним гріхом». От пан Дюпюї, як і поліціянти, як і офісні службовці, як і медики, що не виходять (і, от негідники, не бажають виходити!) за рамки своїх повноважень, і перетворюються в очах героїні – і за нею глядача – в отой самий осміяний цим же фільмом образ зловорожого «Іншого», що чигає звідусіль і отруює життя самим фактом свого посадового становища. Всі вони, не виказуючи охоти робити щось понад межі професійних обов’язків, не почуваючи поза ними ніяких зобов’язань перед героїнею. Постають такими собі «людськими гвинтиками» суспільної системи. І, отже, дегуманізуються, то чого їх жаліти? 

 

                             Жан-Баптіст Кюшас – Альбер Дюпонтель, Сюз Траппе – Віржині Ефіра

Натомість вдосталь уваги і симпатії одержують ті, хто виходить за рамки цієї системи, навіть конфліктує з нею, і робить щось більше за необхідне. Як пан Кюшас і сліпий архіваріус, котрі долучаються до пошуків Сюз і ладні постраждати за неї. 

Це відчуття ворожості «Іншого» направду знайоме багатьом (та, зрештою, чи не всім?). «Вони» оточують нас усюди: в транспорті, на вулицях, в усіх сферах послуг, навіть на службі. Мабуть, мало хто не стикався за якихось обставин із «паном Дюпюї». Тож і поранення його стає відплатою за всіх «скривджених і ображених» незалежно від країни походження, соціального статусу etc. Тож і належиться нам не без зловтіхи споглядати страждання такого неприємного пана Дюпюї та невдачі таких нав’язливих поліцейських-переслідувачів пана Кюшаса. І навпаки, відчувати емпатію до героїв та аутсайдерів в одному флаконі, що утверджують собою ідею людської індивідуальності… і, даруйте за тавтологію, людяності.