В цей день у 2013 році наше життя пішло іншою колією, хоча мало хто це одразу збагнув.

У кожного був свій початок Майдану. Для мене він стався зовсім випадково. Я був на церемонії вшанування загиблих під час Голодомору, і там неочікувано зустрів журналістку Вікторію Скубу з чоловіком. Після завершення заходу вони запропонували підкинути мене машиною до метро. Чому б ні? Дорогою до Майдану Незалежності сказали, що хочуть зайти туди: нібито Мустафа Найєм скликає людей на демонстрацію за підписання асоціації. Захотілося піти з ними.

Тоді не дуже вразило побачене. Люди зібрались, але їх було не так і багато. І, головне, їх настрій… Серед зібрання вже лунали гасла на кшталт «майдан без політиків». Я вже бачив Мовний майдан, пам’ятав атаки “беркутівців” на демонстрантів, їхню щиру ненависть до України. Якщо влада захоче кинути їх на цю демонстрацію — треба бути готовим до серйозної боротьби. А тут люди прийшли просто висловити свої переконання. Та й сам я геть не був готовий до серйозної боротьби. Але, здавалося, її й не буде. Тоді ще Янукович робив вигляд, що підпише…

Люди навколо були сповнені надії. Мені здавалося — марної. Проте життя показало: попри страждання і кров, правими були ці люди, сповнені надії. Україна тоді вирвалась із пастки «російського світу». Можливо, і не вони були головними рушіями того, що сталося в наступні місяці, але надія, якою світилися їхні очі, врешті запалила сотні тисяч інших. Включаючи мене.

Зараз, дивлячись, які хмари збираються над країною, коли руки опускаються і здається, що виходу немає, хочеться згадати себе тодішнього. Трошки наївного, але сповненого надії. Зрештою, шансів врятувати Україну й тоді було небагато. Але люди вірили — і врятували.

На жаль, багато кого з учасників тих подій вже немає з нами. Хтось пішов тоді, когось доля забрала пізніше. Хотілося б, щоб вони були з нами зараз. Щоб ми далі сподівалися разом.