Після Кримської війни (1853-1856) крилатою стала фраза «Тонка червона лінія». Її авторство належить серу Вільяму Говарду Расселу, одному з перших військових кореспондентів в сучасному розумінні цього слова. Описуючи те, як невеличний британський піхотний підрозділ зустрів атаку російської кавалерії, він написав про «тонку червону смугу повінчану лінією зі сталі». Згодом фразу коротили до «тонкої червоної лінії».

Щоб ви розуміли, за тодішніми тактичними поглядами, кавалерія була ударним родом військ, як зараз танки. І протистояти їй піхота мала або за допомогою каре, а для цього була потрібна знано більше чисельність. Або як мінімум глибоким строєм, тоді як у описаному прикладі англійці вишикувались двома шеренгами. Це дозволило малочисельному підрозділу зробити свій фронт максимально широким. Отже в разі, як би російська кавалерія змогла довести справу до безпосереднього зіткнення, на більшість англійців чекала б вірна смерть. Але росіяни після двох залпів «тонкої червоної лінії» припинили атаку. Так мужність та рішучість невеликого підрозділу англійських вояків дозволили перемогти у ситуації коли шансів на перемогу практично не було.

Подібних випадків в історії війн, в тому числі і англійського війська, було не мало. Чому ж «тонка червона лінія» стала крилатою? Частково завдяки серу Вільяму Говарду Расселу, адже він вмів писати патетичні тексти. Але головне в іншому.

Цій бій є епізодом битви під Балаклавою. Основна частина англійських військ була зайнята облогою Севастополя, а їх базою служила Балаклава. Росіяни хотіли взяти Балаклаву, тим самим поставивши англійців у катастрофічне становище. І «тонка червона лінія» стала єдиним, що відділяло катастрофу Англії від тріумфу росії. Додам від себе, катастрофу лідера тодішнього цивілізованого світу від російського варварства.

З того часу про «тонку червону лінію» завжди згадують коли рішучість і героїзм небагатьох рятують здобутки цивілізації від плюндрування. В Сполучених Штатах говорять про «тонку синю лінію» поліції, яка рятує суспільство від хаосу.

З початку великого російського наступу у цій війні, один з фактів, які важко прийняти свідомістю, є критично мала відстань між пеклом, яке росіяни створюють в окупованих містах, та «нормальним», на скільки це можливо, життям на вільній території.

Якщо тобі не пощастило знаходитись в окупованому населеному пункті, ти позбавлений цивілізації, немає води, електрики, їжі. Твоє життя не варте нічого, вбити можуть просто заради розваги.  За кілька кілометрів, з нашого боку фронту, ти мусиш ховатися від обстрілів, можуть бути перебої з продуктами, але принаймні ти можеш викликати швидку, інші аварійні служби. Врешті тобі можуть допомогти армійці чи поліція. А ще за кілька кілометрів може бути населений пункт, де вже функціонують банки, лікарні, великі магазини. Де люди навіть виходять прогулятися між обстрілами. Іноді між крайніми пунктами цієї шкали менше 10 кілометрів.

Як би росіяни могли, вони з радістю влаштували б Бучу у всеукраїнському масштабі. Наших бійців вкрай мало для такого довгого фронту, і ми маємо допомагати їм усім, чим можемо. Бо відділяє наш дім, свободу і цивілізацію від мороку і пекла лише тонка жовто-блакитна лінія повінчана зі сталлю.