Мем про “розіп’ятого хлопчика” особливо представлення не потребує: ще від початку війни, з 2014 року, він став одним із символів російської пропаганди з її претензіями на міфотворчість. Але до чого тут радянське кіно? А до того, що “розіп’ятих хлопчиків” (чи спроб “розіп’яти хлопчика”) доволі і там. Передусім, звісно, у фільмах про війну з нацистською Німеччиною. І мова зараз не про те, чи були такі випадки в реальності. Мова про те, що в свідомість глядача закладалася віра в саму можливість і навіть природність таких речей. І те, що, обираючи між Батьківщиною і дитиною, ти мусиш обрати першу… чи, принаймні, не обрати другу.

Розглянемо три кейси, де по-різному обігравали ту саму тему: нацисти шантажують учасницю Опору, вимагаючи інформацію в обмін на життя дитини.

Кейс перший — “Райдуга”. Фільм Марка Донського вийшов у 1943 році, у розпал війни; він щирий у своєму пропагандизмі і не боїться задіювати шок-контент. Тут гинуть діти — і хлопчик, застрелений за те, що носив їжу військовополоненим, і немовля, мати якого відмовилася співпрацювати. Як класичне кіно сталінської доби, “Райдуга” відзнята у “високому” стилі, і градус драматизму тут відповідний. Умовні герої живуть умовними емоціями, і героїня може виглядає переконливою, плачучи над дитиною і водночас фактично приносячи її в жертву. Повторимося: вийшов фільм у 1943-му, коли умовні екранні звірства для глядача накладалися на звірства в реальному житті. Така собі подвійна експозиція мистецтва й дійсності. Образ Мадонни Другої світової — партизанки зі вбитим немовлям на руках (Олену Костюк зіграла Наталя Ужвій) — став одним із найвпізнаваніших кадрів радянського кіно періоду Другої світової. Недарма саме він був обраний і для французької афіші фільму: такий образ промовляв до кожного глядача, знайомого з християнською образністю. Непоганий хід для “атеїстичного” радянського кінематографу, еге ж?

Кейс другий — “Киянка”. Кінодилогія Тимофія Левчука вийшла у 1958-1960 роках і нібито мала б належати до кінематографу “відлиги”. Місцями так воно і є, але й відгомін старих добрих… тобто геть не добрих 30-40-х тут більш ніж помітний. Фігурує і отой самий момент, коли нацисти намагаються змусити учасницю Опору заговорити, погрожуючи вбити її дитину; звісно, єдині слова, які злітають з її вуст: “Нічого не знаю”. Порівняно з “Райдугою”, тут уже помітне “виродження стилю”, з надуманими ситуаціями і ефектними-заради-ефектності мізансценами: героїню, замість допитувати у зручному кабінеті, чогось тягнуть на руїни і — саме так! — прив’язують до них її сина у позі розіп’ятого мученика (ось він, нарешті, розіп’ятий хлопчик!). Драматизм ситуації підкреслений тим, що дитина досить доросла, аби все розуміти. Що маленький Матвійко мав думати про матір, яка навіть брехнею не спробувала врятувати його життя, залишилося поза кадром. Зате було чітко озвучено позицію німців. Після двох попереджувальних пострілів у напрямку сина і погрози, що третій буде в голову, матір пускає чергову скупу сльозину і відвертається. А офіцер  реагує: “Немислимо!.. Хлопчиська викиньте на вулицю, а цю жінку — в ешелон. З поміткою “Табір Освенцім””. Навряд чи це входило в наміри авторів фільму, але нацисти тут виглядають людянішими за радянську жінку… (Хлопчика, до речі, відпустили, і він успішно дістався дому.)

І, нарешті, знамениті “Сімнадцять миттєвостей весни”. Сцена допиту полоненої радистки Кет: її новонароджену дитину кладуть перед вікном (надворі березень) і погрожують залишити на холоді до смерті, якщо матір не надасть потрібну інформацію. Першоджерело — роман Юліана Семенова — був виданий у 1969 році, багатосерійний фільм Татьяни Ліознової вийшов у 1973-му. Схоже, часи змінилися, і те, що виглядало подвигом у воєнні й повоєнні часи, тепер видавалося дикуватим. Так чи інакше, письменник і за ним режисерка пожаліли героїню і не змусили її з гордим виглядом дивитися на смерть дитини. Спершу вона втрачає свідомість, потім її з немовлям рятує “хороший німець”-солдат. Трохи попахує прийомомex machina, але що поробиш: показати моральну слабкість героїня, щоб лишатися героїнею, не могла. Лишалося її рятувати.

Цікавий момент: у 1936 Альфред Гічкок знімає вельми передвоєнний за настроєм “Саботаж”. І там також фігурує загибель дитини, але подана вона геть інакше: хлопчик гине, опинившись не в той час і не в тому місці, його загибель безглузда і через те ще трагічніша. В радянських фільмах катування і вбивства дітей намагалися обґрунтувати, дати їм сенс: кожна зі сторін — ворог і, що найстрашніше, мати — мали принести дитину в ім’я вищої мети, зробити з неї таку собі “священну жертву”. Абстрактна ідея понад людське життя — центральний нерв радянського світогляду і радянської культури. Чи не цю спадщину ми пожинаємо й сьогодні, коли ворог не шкодує ні наших дітей, ні своїх?