Отже, Золотий ведмідь Берлінале дістався “Дагомеї” французької режисерки Маті Діоп. Африка, без перебільшення, є одним з лейтмотивів цьогорічного Берлінале. Низка фільмів у програмі, окрема подія, присвячена спочилій рік тому режисерці із Сенегалу Сафі Файє, кенійка Лупіта Ніонго як голова журі, нарешті, гран-прі фестивалю…

Звісно, “Африка” як збірне поняття – річ дуже умовна, адже говоримо тут про величезний континент з десятками країн і кіноіндустрією різного рівня; тож і представлені були в програмі стрічки різних країн і щонайрізніших напрямків – від тонкої драми “Чорний чай” Абдеррахмана Сіссако (Франція, Мавританія, Люксембург, Тайвань, Кот’д Івуар), дія якої розгортається в Китаї, до спогадів про війну “Ночі досі пахнуть порохом” Інадельсо Косси (Мозамбік, Німеччина, Франція та ін.) і ретроспективного показу шедевру вже згаданої Сафі Файє “Листи з мого села”. Попри все розмаїття, ключові теми африканського кінематографу виділити можна, і вони цілком очікувані: трагедії війни, тривожне й неспокійне повсякдення, історичні травми… Останні дещо парадоксальним чином лишаються особливо актуальним для європейсько-африканських відносин. Як розумієте, йдеться про колоніалізм, в різних його формах та впливах на минуле й сучасність.

“Правдиві хроніки психіатричної лікарні Бліда-Жуанвіль у минулому столітті, коли доктор Франц Фанон був головою 5-ї палати між 1953 і 1956 роками” Абденура Занзи (Алжир, Франція) – чорно-біла реконструкція історії про те, як молодий прогресивний чорношкірий доктор, приїхавши з Франції в провінційну алжирську психіатричну лікарню, перетворив її на прогресивний медичний заклад. Фільм не акцентує увагу на, а проте зачіпає тему зв’язку між колоніалізмом і психіатрією; втім, для проведення таких паралелей досить і імені головного героя: Франц Фанон – знаменитий теоретик, одна з ключових фігур студій колоніалізму.

Інші дві стрічки, про які згадаємо, торкаються проблеми реституції, а якщо ширше – загалом відповідальності колоніальних держав за пограбування колоній, позбавлення їх культурних цінностей. Для Німеччини ця тема болюча, оскільки вона сама була такою агресоркою; її жорстку колоніальну політику добре пам’ятають в Африці, а питання повернення культурних цінностей стоїть на порядку денному вже не один рік. Поступово процес відбувається: так, нещодавно з Етнографічного музею Берліна Беніну повернули низку артефактів, зокрема, бронзові статуї дагомейських правителів. Про реституцію – в контексті не просто “повернення свого”, а осмислення й озвучення все нових і нових аспектів болючого минулого – йдеться у “Порожній могилі” Аґнес Лізи Веґнер і Сесе Млая (Німеччина, Танзанія). В основу фільму лягли намагання однієї танзанійської родини повернути з Німеччини… череп свого предка. Глядачу розкривають дикі (з сучасної точки зору) факти масової відправки голів африканців до Німеччини, де вони осідали в різних колекціях, або ж мандрували ще далі. У фільмі йдеться про дві родини: одну пошуки привели до Берліна, іншу – до Нью-Йорка; справа швидко набула міждержавного виміру – і потребувала особливох делікатності, зважаючи на чутливу тему. Слід віддати належне: Німеччина підійшла до справи серйозно і надала всю необхідну підтримку, кульмінацією чого став приїзд до Танзанії і візит постраждалої родини президентом Штайнмаєром. Пошуки досі успіхом не увінчалися, проте родина не опускає рук. Для неї це не просто справа принципу: за місцевими віруваннями, душа спочилого не матиме спокою, поки ціле його тіло не спочине нарешті в могилі. Минуле досі тут, живе і болюче; як говорить один із членів сім’ї: нація досі травмована, травму колоніалізму носить у собі кожен.

“Дагомея” Маті Діоп (Франція, Сенегал, Бенін) – це історія якраз-таки успішного повернення 26 артефактів із Франції до Беніну. Довгими планами показано процеси пакування, перевезення, розпакування, підготовки до церемонії передачі, ніч очікування, саму церемонію з подальшим обговоренням все тих же болючих питань колоніальної спадщини… точніше, того, як колоніалізм спадщини позбавляє. Ритм фільму підкреслено неспішний; автори обрали дещо незвичний ракурс: “погляд” на події самого артефакту, що через багато років повертається до зміненого до невпізнання дому.
Якою б далекою не була від нас Африка – саме її погляд тут для нас ближчий. Ми – європейська країна, але так само пережили колонізацію, жорстокі придушення будь-яких спроб опору, нарешті, нас так само позбавили низкм наших культурних цінностей, нашої спадщини – і, маємо надію, для нас ще попереду і визнання агресором своєї провини, і реституція. І досвід Африки тут нам може дуже навіть згодитись…