Фільмів про те, як це — бути жінкою, на цьогорічному Берлінале було чимало і в різних ракурсах. Історій із “жіночою оптикою” все більшає, як і кількості режисерок, яким, звісно, жіночий досвід ближчий. Втім, “жіноча тематика”, за всієї умовності поняття, лишається і свого роду суспільними студіями, а передусім, коли йдеться про історичне чи документальне кіно.
Свого роду триптих на фестивалі мимоволі сформували стрічки про жінку у ХУІІІ ст. “Диявольська купіль” (реж. Вероніка Франц і Северін Фіала, Австрія, Німеччина; Срібний ведмідь за видатний мистецький внесок) основана на архівних судових документах. Розповідає вона про жінку, яка не може “знайти себе” в похмурих буднях маленького австрійського сільця-“сильця”, поступово деградує — і зрештою вдається до найжахливішого і найзбоченішого самогубства, яке можна собі уявити: вбиває дитину, щоб бути страченою (пряме самогубство вважалося страшнішим за вбивство гріхом, за який душі не буде прощення, дитина ж — невинна душа, що по смерті одразу потрапить у рай, і це трохи заспокоювало совість убивці). “Глорія” Марґеріти Вікаріо (Італія, Швейцарія) про учениць музичної школи для сиріток у Венеції та дивовижно музично обдаровану служницю — це, навпаки, історія переможних таланту й надії. Втім, бадьорий тон фільму підважений фінальним титром: в піднаполеонівській Італії музичні школи-сиротинці як такі, що перебувають під крилом церкви, закриють — перекреслюючи цим і перспективи вихованок, “чиї таланти зав’яли, мов висушені між сторінками книги квіти”. Майже ідилічною на цьому тлі постає “Добре впорядкована природа” Єви С. Хелдманн (Німеччина), документальна історія ботанікині Катаріни Гелени Дьорріен, котра в чітко структурованому й регульованому суспільстві могла займатися улюбленою справою, досягти великих успіхів і навіть отримати міжнародне визнання.
ХХ століття принесло жінкам куди більше перспектив… втім, лишаються й позачасові виклики, головним із яких є материнство. Дитина vs кар’єра — важкий “вибір без вибору”, проблема, що її суспільство може пом’якшити, але не вирішити остаточно. Мабуть, найбільш прямо цю проблему показав короткий метр “Це все від мене” Єви Кьоннеманн (Німеччина, почесна згадка міжнародного журі короткого метру), вигадана переписка між режисеркою, що нещодавно стала матір’ю і тепер не має часу й психологічного простору на творчість, — та відомою письменницею; проблема тут, правда, вирішується неправдоподібно легко: “Спробуйте зняти щось невелике, про любителів птахів!” — і от, вуаля, короткий метр готовий (якби ж то у житті було так легко!). У повному метрі дилему “родина чи творчість” вирішують героїні документальної “Репродукції” (Німеччина). Режисерка Катаріна Петке знімає власну родинну історію, що в ній відобразилися й структурні зміни в суспільстві за останнє століття: її бабуся, обдарована художниця, у першій половині минулого сторіччя не змогла професійно реалізуватися, загрузнувши в обов’язках дружини й матері; її матір не хоче зв’язувати себе шлюбом і продовжує творити, проте не відмовляється і від материнства; третє покоління відрефлексовує все на екрані; заразом у фільмі розвивається лінія сусідства гамбурзької школи мистецтв і пологового будинку, а також розповідаються історії інших жінок, що свого часу не змогли щасливо сполучити материнство й мистецьку кар’єру.
Три покоління мисткинь — лишень не художниць, а кінематографісток — постають у документальному фільмі Лани Гогоберідзе “Матір і дочка, або Ніч ніколи не повна” (Грузія, Франція). Оскільки мова йде про радянську Грузію, то й виклики, з якими стикається центральна постать історії — мама режисерки Нуца Гогоберідзе, перша грузинська режисерка, — відповідні. На заваді кар’єри обдарованої кінематографістки стають не чоловік і діти, а сталінські репресії: як дружина “ворога народу” вона на 10 років потрапляє до таборів. Розгортається драма розлуки матері й дитини, що далі продовжиться вже в драмі зустрічі та нового віднаходження матері дочкою. У цьому фільмі постає й інший вимір материнства: не як постійного принесення себе в жертву, а, навпаки, як джерела сили й вітальності. Один з найбільш пронизливих моментів історії — те, як думка про дітей допомагала жінкам вижити в найстрашніші часи: під час надскладного переходу за Полярне коло матір уявляла дитину поруч — і йшла, поки та “тримала її за руку”. Ці спогади Нуца згодом втілить в оповіданні “Вальс на Печорі”, а вже те Лана покладе в основу свого фільму. І тут — ще одна, дуже важлива лінія стрічки. Кіно стає для матері й дочки медіумом, “посередником” в прямому сенсі слова: у своїх фільмах Лана намагатиметься розібратися зі своїм минулим і наблизитися до матері, через фільми вже Нуци (віднайдені та відкриті світу Ланою) — краще пізнає її, знаходить нові, іноді несподівані перетини між собою й матір’ю. Це дуже гірка, щира, людяна історія втрати й віднаходження, любові та зв’язку між матір’ю й дитиною, де червоною ниткою проходить момент творчості як не лише самовираження, а й способу взаємодії із особистісною та колективною травмою.
Втім, звісно, жінка вимірюється не лише творчістю чи/і материнством (спробуйте провести тут чітку межу; я не змогла). Тут згадуються передусім два фільми — так склалося, і ігровий, і документальний, — і, що характерно, в обох ідеться про жінку літню, причому самотню. Про той час, коли “борги” перед суспільством виплачені, себто працездатний вік минув, діти (якщо є) виросли, і можна нарешті присвятити час собі, і тільки собі… вирішуючи надскладну задачу, чим той час заповнити.
В “Моєму улюбленому торті” Мар’ям Могаддам і Бехташа Санаїхи (Іран; приз екуменічного журі, приз ФІПРЕССІ) для сімдесятирічної Махін, сповненої життя та енергії, рамки звичного повсякдення відверто затісні. Справа ускладнюється тим, що живе жінка в Ірані часів переможної ісламської революції, тож і глядачеві випадає можливість побачити, як це — жити в умовах жорсткої теократії. Втім, фільм не впадає ні в моралізаторство, ні в публіцистичність: акцент зроблено на героїні та її вмінні насолоджуватись життям, не вступаючи в конфлікт з оточуючим світом, але й не прогинаючись під нього. Лише досить макабричний фінал дає уявлення про ту атмосферу постійної небезпеки, що в ній внутрішньо вільна людина живе в підневільному суспільстві.
“Спогади про палаюче тіло” Антонелли Судасассі Фурнісс (Коста-Ріка, Іспанія; приз глядацьких симпатій) — знятий з величезною любов’ю і емпатією колективний портрет літньої жінки. З кількох біографій виплетено фактично одну — настільки близькими є ці жіночі досвіди: перший дитячий “роман”, перший поцілунок, весілля, перший сексуальний досвід — з нареченим, для якого це також уперше… Тут дія відбувається в католицькому, досить-таки традиціоналістському середовищі, і вплив його на виховання дівчат відповідний: це культура зокрема приховання, замовчування. Що виражається по-різному: порівняно невинно — цнотливими “трусиками” на чоловічому зображенні на уроках анатомії в католицькій школі — і злочинно: приховуванням різного рівня сексуального насильства, більше того, вихованням комплексу провини у жертви, що нібито спровокувала це своєю поведінкою чи виглядом. Це, передусім, історія “пам’яті тіла”, тож у фільмі така увага приділена саме сексуальному досвіду. Але це зроблено напрочуд чуйно та щиро, і за інтонацією фільм нагадує відверту розмову у тісному жіночому колі, де літня вже оповідачка ділиться своїм життєвим досвідом. Тут ставляться нелегкі подекуди питання, заохочуються непрості, але необхідні рішення. І головне: даються уроки того, як насолоджуватися життям, незалежно від віку. Один з найзворушливіших і найсвітліших моментів стрічки — епізод, в якому 70-річна героїня чекає на коханця. Коханець у 70 років? “Шкандаль!” Але… власне, чому ні? Хіба жінка після клімаксу перестає бути жінкою? Героїня ділиться історією своїх сумнівів і коливань, того, як їй довелося заново “відкривати” себе й доводити самій собі, що вона заслуговує на особисте життя незалежно від віку. “Спогади про палаюче тіло” — уроки від старої жінки, вирослої та вихованої в минулому столітті, в геть іншому суспільстві. Із цим суспільством вона виростала та змінювалась… але й воно росло й змінювалось разом із нею. Це — покоління, яке сформувало той світ, в якому ми живемо сьогодні. Тож до досвіду цього варто прислухатись… щоб досвід наш та наших дочок не мав тих темних плям, але мав стільки ж світла.