Таємниця життя і все більш пливкі кордони того, чим життя — і передусім життя людини — вважати, не перестає хвилювати уяву й отримує все нові й нові мистецькі інтерпретації. Звучить банально, та що поробиш, якщо воно так і є. Останній, досить-така іронічний кінофільм на тему — нашумілий «Мікі 17» Пона Джунхо. Екранізація науково-фантастичного роману Едварда Ештона «Мікі 7» береться до справи з розмахом і охоплює одразу низку фундаментальних тем: згадану вище таємницю життя і смерті, проблему суспільного й політичного устрою, освоєння космосу як «останнього фронтіру» (означення з культового фантастичного серіалу «Стартрек») і пов’язану з тим проблема колонізації нововідкритих планет… Звідси — і відповідні сильні, а ще більше слабких сторін фільму.

У центрі історії — отой самий заявлений у заголовку Мікі, протагоніст, відповідний такому улюбленому Голлівудом канону «простий хлопець, змушений стати героєм». Мікі підкреслено, майже виключно негероїчний, що створює особливий контраст з його роботою: розхідний матеріал для наукових досліджень у міжпланетній експедицій (власне, і на роботу він підписується відповідно: під тиском обставин і ледве розуміючи, в чому її суть). Власне, передусім отим людським, надто людським Мікі і симпатичний. Мікі… Чи якась сторона його натури?

Тут ми і виходимо на одну з центральних проблем фільму. За сюжетом, свідомість героя зберігають на сервері (привіт концепції всемогутніх цифрових технологій), а його тіло після кожної смерті видруковують заново з відходів. Оскільки клонування заборонене, Мікі може існувати лише в одному екземплярі. І от одного разу складається так, що Мікі під час виконання завдання рятується і повертається на базу. Де його вважали загиблим і вже встигли надрукувати нового, 18-го… Якого з Мікі вважати справжнім? Власне, справжніми є обоє… хоча 18-й по факту є копією 17-го (що, нагадуємо, заборонено). А з процедурної точки зору 17-го вже немає, він випав із системи і, отже, виявляється позазаконним двійником. І от між обома Мікі починається недовга, але запекла війна за виживання… Важливий нюанс, присутній у фільмі: Мікі не є однаковими, у кожного є свій характер, своя манера поведінки, навіть власна історія і власні спогади (тут треба відзначити виконавця ролі Роберта Паттінсона, котрий граючись втілює протилежні темпераменти Мікі-17 і -18). На питання 18-го, чому саме тепер смерть для нього стала проблемою, 17-й відповідає: “Раніше відновлювали мене, а тепер відновлюватимуть тебе…” Більше того: кохана Мікі Таша розповідає йому, що кожна з копій мала свої особливості, свою, можна сказати, індивідуальність. То який Мікі справжній? Всі… чи жоден?

А втім, усі ці нюанси поступово розкриваються згодом, в процесі подій. А до того Мікі буквально трактується як розхідний матеріал. У цій дивній системі координат головним критерієм, що визначає “справжню”, “повноцінну” людськість, виступає унікальність і неповторюваність. Мікі її втрачає — і перетворюється на “expendable”, до якого всі (крім коханої Таші) ставляться як до живої машини. Дуже показовим моментом є втрата емпатії до героя з боку екіпажу: навіть за товариського ставлення до нього як до особистості, власне тілесність Мікі ніби підважується — на його тіло дивляться як на машину, що зійшла з конвеєра, а біль і передсмертні страждання просто ігноруються.

Ми з розгону почали з найбільш складної екзистенційної тематики фільму, хоча куди більше увагу викликала політична. У фільмі йдеться про громаду, котра летить освоювати хі олодну планету Ніфльхейм; організатором і лідером колонії є політичний банкрут Єронімус Маршалл у яскравому виконанні Марка Руффало. Спроби побудувати диктатуру з сектантським ухилом у поєднанні зі специфічними манерами Єронімуса, так уже сталося, заграли новими барвами у нових американських політичних умовах: тільки лінивий не впізнав в образі Трампа. Сам актор в одному із шоу говорив, що при роботі над роллю образ здавався йому дещо перебільшеним… та у підсумку виявився, навпаки, «недограним». Сам режисер на пресконференції стверджував, що натяків на чинних політиків не робив, що Маршалл — збірний образ диктаторів минулого; зрештою, фільм знімався раніше, до того, як новий старий американський президент проявив себе у всій красі. Режисеру можна вірити чи ні… хоча історія, як відомо, циклічна — і от якраз у ті дні, коли «Мікі 17» святкував свою прем’єру на Берлінале, відбулася сумнозвісна Мюнхенська конференція, що остаточно розставила всі крапки над «і». тож актуальні події підсвітили фільмову проблематику (і навпаки), черговий раз утверджуючи дивовижну силу передбачення мистецтва.

Що ще? Колоніальна тематика, пов’язана із попередньою. Як уже згадувалося, дія розгортається навколо освоєння планети з холодним кліматом, названої землянами відповідно Ніфльхеймом (у скандинавській міфології — світ криги й туману, населений крижаними велетнями). Ще один дивовижний збіг із реальністю (так, так, мається на увазі історія з Гренландією)! Планета виявляється населеною потворними чудовиськами, в яких колоністи вбачають загрозу для себе і які, звісно, насправді є добрими і навіть мислячими істотами. Натяк зрозумілий: культурна сліпота і дегуманізація тубільного населення «цивілізованими» колонізаторами. З мистецьких і власне кінематографічних референсів до теми космічної колонізації найперше приходить на згадку «Аватар», хоча любителі кінофантастики, можливо, знайдуть інші, ближчі приклади.

Отже, фільм акумулював у собі цілу низку глобальних проблем — можливо, надто глобальних, щоб ужитися в одному сюжеті перевантаженості. Популярні, багато разів опрацьовані теми клонування-двійництва, диктаторства, колонізації викликають ефект еклектичності і відчуття раніше побаченого, що посилюється оболонкою блокбастера із популярними акторами, ефектними спецефектами і виграшними сюжетними ходами. Тож, хоч фільм дивишся з (майже) неослабною цікавістю і поживи для думки він дає чимало, у підсумку полишаєш кінозал із відчуттям, що стрічка автора «Паразитів» могла б бути… глибшою, можливо, з більш детальним проговоренням одних моментів і паузами, щоб глядач міг видихнути і порефлексувати, в інших. Можливо, недосить витриманий баланс між авторським і масовим кіно і зумовили менший успіх фільм, ніж той, на який він міг би розраховувати. Так чи інакше, «Мікі» став цілком-таки гідним кіновнеском до теми… точніше, до тем. І, безперечно, принесе глядацьке задоволення — несподіваними паралелями зі все більш божевільним світом, іронією і разом із тим симпатією до людей, нарешті, новими варіаціями, здавалось би, розжованих тем. Словом, дивитися стрічку одночасно варто. А от чи знайде глядач у фільмі те, чого очікував, — питання окреме.