На фоні умов карантину та транспортних обмежень в Києві, що вступили в дію сьогодні, згадалися роздуми британського вояка часів Першої світової війни (лондонця, не довчився на лікаря). Оригіналу під руками не маю, тому передаю близько до тексту:

Після страшних подій на Іпрі [перша в світі газова атака– І.К.] маска все більше входить в наше життя. Вона з’явилася раніше, після важких позиційних боїв осені 1914 року, коли сморід від десятків тисяч трупів, що опинилися між ворогуючими сторонами, не давав жити та дихати тим, хто ще залишався живим.

Спочатку це була звичайна марлева пов’язка, яку всі робили самі, і яку треба було носити постійно, поки ти перебував у передній лінії.

Потім стали видавати спеціальні, виготовлені на фабриці. Але, якщо марлеву можна було випрати та використати ще раз, то спеціальна від вологи псувалася, тож її треба було міняти декілька разів на день, а такої кількості всім не вистачало…

Згодом, під час перемир’я, трупи поховали, і про маски стали потроху забувати, поки не стався Іпр.

Маски з’явилися знову. Але вже тільки марлеві, бо для протидії газу їх треба намочити. Дехто ходив в них майже постійно, бо ти ж не знаєш коли пустять газ, і він прозорий, його не видно.

Потім з’явились маски з щільної тканини, вони закривали всю голову, з закритими склом щілинами для очей. В них було дуже некомфортно.

Тепер ми маємо кращі, з гуми, в них вже майже зручно.

Коли є підозра, що німці пускають газ, офіцер подає команду вдягнути маски.  Ми годинами сидимо в них. Ті, хто втратив чи загубив свою гумову, сидять у марлі.

Мені їх шкода. У гумовій відчуваєш себе відстороненим від світу. Ти ніби серед інших, але тут – твоя особиста територія, і ти сам. Час в масці тягнеться дуже довго: якби можна було читати цей час, здавалося, прочитав би тисячу книжок…

Але найсумніше — це маска у транспорті. Зараз у коней теж маски. Якщо тебе відправляють в тил з завданням під час загрози газової атаки, ти йдеш пішки до останньої лінії траншей, а там сідаєш на попутній віз. На возі всі мають бути в масках, включно з конем. В ній не можна розмовляти, тож ви мовчки їдете випаленою рівниною, де від будинків залишились руїни, немає ні дерев, ні трави, і дух смерті висить над усім навколо.

Якщо замість возу ти сів у машину і не бачиш попереду м’язистих ніг коня, то здається, що навколо взагалі немає живих істот, бо люди у масках — майже нерухомі. Їдеш, оточений великими ляльковими фігурами…

Патрулі на дорогах можуть зупинити для перевірки документів. Вони також перевіряють, чи всі вдягнули маски. Хоча навіщо перевіряти? Якщо від цього залежить твоє життя, ти будеш ходити  в масці, подобається це тобі чи ні.

Хлопці кажуть: лікарі придумали якесь щеплення, щоб зупинити отруйну дію газу. І що нібито будуть робити його всім солдатам, а тоді можна буде не носити маски. Мені здається, це неможливо. Я намагаюсь довести це друзям, аргументуючи моїми званнями з хімії та фармацевтики, але мені не вірять. Дехто хоче, щоб швидше вже зробили ті щеплення, бо маски вже набридли. А інші бояться. Кажуть що газ – це ж не хвороба, що у щепленні буде хімія, яка попсує кров. Один мій друг хвалиться, що зможе домовитись з лікарем, аби той щеплення не робив, але в журналі записав, що зробив. Дурня якась. Як він потім буде під час атаки без маски? Але я певен, що це лише чутки, і щеплень ніяких не буде.

Я все частіше задумуюсь про те, як ми будемо жити після війни. Ще у 1914 році повітря в Лондоні часом було таке, що важко було дихати. У Франції в багатьох промислових містах – те саме. Думаю, вже зараз багато кому в місті маска не завадила б. У нас є кілька хлопців, яких призвали зовсім недавно; вони кажуть, що зараз промисловість у Лондоні значно зросла. Після війни вона буде випускати товари для цивільного населення, але ж ніхто не буде закривати фабрики, отже, повітря стане ще гіршим. Людей, навіть попри війну, в світі також більшає. Отже, треба буде більше товарів — більше фабрик. Тоді вже й у селах стане важче дихати.

А хвороби? В минулому році ми читали про катастрофічні наслідки епідемії в Америці. Зараз весь світ у русі, хвороби з найвіддаленіших кутків світу прямують з солдатами до Європи. Після війни ми станемо свідками багатьох епідемій. Чи зможе медицина контролювати їх розповсюдження?

А маска ж може чудово слугувати саме цим цілям! Боюся, що наступні покоління будуть проводити значну частину свого життя в масці. Мабуть, мої онуки, якщо вони будуть, виходячи з дому, одразу вдягатимуть маску. У транспорті, на роботі, в усіх публічних місцях люди ходитимуть у масках, знімаючи їх лише вдома. Ти їдеш у метро, вагон наповнений людьми, і жодного живого слова, жодного живого звуку. Тільки гуркіт та грім механізмів….

Мені страшно думати про таке майбутнє. Це так, ніби ми з масками принесемо додому цю війну і частину її жахів. Маски рятують нас, але створюють невидимі стіни між нами. Боюсь, суспільство тоді буде значно більш розділеним… через маски.

З іншого боку, може, я ретроград. Може, для людини наступного сторіччя вдягнути маску вже буде так само природньо, як для нас перевдягатись до вечері? Часи змінюються, а з ними і звички.

Коли я писав роман «Циндао-Відень-Київ», мені було цікаво, чи видавали під час Першої світової війни газові маски в легіоні Українських Січових Стрільців. Цікаво було, чи міг мій головний герой під час боїв за гору Лисоня її носити. Чіткої інформації, на жаль, не знайшов. Якщо говорити про австро-угорське військо загалом,  то в першу чергу протигази видавалися штурмовим підрозділам. Але на фото «пробоєвого відділу» УСС їх не видно. Можливо, на Східному фронті вони не вважались настільки потрібними…