1920 рік, німецька колонія в степах України, дружба німецького й єврейського хлопчика на тлі неймовірної змови проти одного з більшовицьких лідерів… Звучить досить інтригуюче (хоч і не без кон’юнктурщинки), чи не так? Лишається дізнатися, наскільки виконання відповідатиме задуму.

Україно-грузино-литовська копродукція відомого грузинського режисера Зази Урушадзе (передчасно покинув світ у 2019 році) має в основі книжку «Антон, його друг і російська революція» канадійця Дейла Ейслера, що його ім’я стоїть і в списку сценаристів. Мабуть, саме іноземне джерело посприяло дещо незвичній для нас перспективі: це такий собі погляд на події в країні «збоку», з точки зору чужоземця… чи дитини.

Власне, така перспектива – мабуть, головна чеснота фільму. Про події революції та неспокійного пореволюційного часу знято чимало, і в радянський час, і по ньому, проте героями в них ставали, як правило, або люди без чітко визначеної національності (представник «народу» в цілому, даруйте за пафос), чи представники титульного етносу. Тут же показана доля національних меншин, причому взята в найбільш вираженій формі – колонії, такого собі «світу в собі». Всередині якого є інші «світи в собі», передусім – діти.

                   Яша – Микита Дзядя, Антон – Нікіта Шланчак

Така «подвійна оптика» дійсно обіцяла багато. Історичні катаклізми очима дитини – тема не нова, та майже безпрограшна. А різні етнічні й культурні світи старої України, деякі з яких і були понищені в ході цих катаклізмів – взагалі чисте джерело ідей, бери та черпай! Досить сміливо автори підійшли і до дражливої нині «єврейської» теми (згадаймо пристрасті, які розгорілися довкола «Гірких жнив», де антагоніст-гепеушник лише схожий був на єврея!). з одного боку, є однозначно позитивний хлопчик Яша та його батько з не подвійним навіть, а потрійним дном, з іншого – комісарка Дора і Троцький-Бронштейн. Мовляв, всюди є хороші й погані, і, хоч національність, звісно, важлива, та не в ній справа (і, до речі, і Троцький, і Дора явно ідентифікують себе не за національною, а за революційною приналежністю). Більше того, ніби прислухавшись до критики штампу «поганих» російськомовних і «хороших» україномовних персонажів, автори показали також україномовних червоноармійців (щоправда, в обставинах порівняно мирних). Словом, все досить обдумано, виважено, помірковано. Сучасно, словом. Це – про плюси.

З мінусів – виконання. Іноді складається враження, ніби над українським кіно за небагатьма винятками, навіть над копродукційним, тяжіє свого роду «сценарне прокляття». Що обертається, скажімо так, нестрункою драматургією і важкуватими, в зубах акторів в’язнучими репліками, «літературними» в поганому сенсі слова (так буває зокрема, коли їх некритично переносять з першоджерела; роману не читала, але підозрюю, це саме той випадок). Конкретно тут: історія розпадається на історію дружби Яші й Антона і на підготовку замаху на Троцького; у фіналі ці лінії зійдуться, але до того увага глядача розсіюється між ними. До цього додаються ще й невиправдані очікування, бо інформаційні матеріали до фільму та трейлер обіцяють нам історію про хлопчиків, а більшу частину екранного часу займають дорослі справи дорослих. У результаті герої виписані слабкувато і більше експлуатують типажі білявого, «янголоподібного» Нікіти Шланчака (роль Антона) і контрастного до нього чорнявого живчика Микити Дзяді (Яша), ніж пропонують виразні, яскраві образи. Зрештою, й дружба їх показана небагатьма штрихами, досить-таки банальними: ось діти дивляться на небо, намагаючись вгадати, що там; ось перші невинні залицяння до дівчат; ось захист одного іншим; ось братання і символічний обмін речами… Словом, все вже було, і не раз. Та й що тут скажеш, якщо у фільмі практично не показано, чим стала для Антона смерть рідних! Так, як зауважує Антонова мати Христина, вона живуть у своєму світі… але ж не настільки! Зрештою, незрозуміло, що вони винесли для себе після всіх випробувань, окрім власної дружби, яку й так мали… Цікавіші (мені, принаймні), окремі образи, які передають оту саму «дитячу оптику»: кадр «на склі», в якому обличчя Антона за вікном поєднано з відображенням вбивства його батька, чи зйомка зсередини стогу сіна, де граються діти. Кадри з незвичних позицій і ракурсів, що передають «дитячий погляд», «очуднюючи» для глядача показуване.

Подібним чином, не все гаразд із дорослими персонажами. Дійсно яскравих і неоднозначних є два: Йозеф, Яшин батько (Володимир Левицький), і патер Фрідріх, Антонів дядько (Себастьян Антон). Їхні образи направду розгортаються, мають свою інтригу і розвиток. Гарний потенціал мав образ «червоної гадюки» Дори (Тетяна Грачик), проте вона надто «демонічна», щоб можна було сприймати її серйозно; приблизно те саме можна сказати про Троцького (Олег Симоненко), з його «мефістофелівськими обертонами» і репліками в дусі спримітизованих комуністичних гасел (чого варта згадка про «теорію склянки води», взяту в найбільш спрощеному, «бульварному» варіанті!). Симпатичний образ матері (Наталя Рюміна), вартий того, щоб розгорнути його ширше. Інші персонажі не виділяються, і чимось крім бажання представити відомі імена в титрах важко пояснити появу Юозас Будрайтіса і Регімантаса Адомайтіса в ролях старого Яші й старого Антона відповідно: їм тут просто нічого грати.

                           Дора – Тетяна Грачик, Йозеф – Володимир Левицький

                                  Дора – Тетяна Грачик

Втім, завершити хочеться на позитиві і згадати ще про моменти, які можуть виправдати похід на фільм. По-перше, коли стрічка «забуває» про нуднуваті діалоги і переходить до дії, в ній з’являються і динаміка, і жвавий ритм: такою є сцена загибелі загону колоністів, різка, рвучка і гостра. По-друге, доброго слова варта операторська робота. Приємно було ще раз переконатися, що вона в Україні досі тримає марку. Камера Михайла Петренка передала і ясні, сонячні кольори українського півдня, і, в чудових дальніх планах, його простори, і, в згаданих вище кадрах, образний погляд дитини. Та, нарешті, музика. Лейтмотивною тут стала знаменита «Мелодія» світлої пам’яті Мирослава Скорика, тож це нагода для глядача по-новому почути її і по-новому засоціювати.

Словом, назва і задум «Антона» химерніші за виконання, проте щось для себе із цього фільму можна видобути. Що вже непогано і для глядача, і для самої кінокартини.