(1917 рік, зі спогадів Віктора Зелінського)

Розмова з Йолтуховським, його інформації про українську справу струснули мною в найглибших фібрах моєї душі. Прямо не можу описати того почуття, яке бушувало в той час в мені. Я бачив Україну, свої молоді літа. Я почув запах квітів українських степів, по яких я дитиною у супроводі дорогої мами та няні-українки бігав і ті цвіти збирав. Я почув ті пісні, що їх виспівувала моя няня, змальовуючи героїчні змагання українського козацтва. Я ставав тепер іншою людиною, в мені ломилися важкі окови отого страшнього леду, що наріс впродовж довгих років мойого виховання в російському середовищі. Я чув, що стаю молодшим і сильнішим. Це ж була моя перша стріча, після стільки літ життя і праці серед чужинців, з людиною-українцем, представником української визвольної організації, що різко ставила справу визволення України та створення української держави, над якою то ідеєю до тепер я навіть ніколи не призадумувався. Вістка про діяльність українських організацій наштовхнула мене на думку: та ж ти є сином України — але сином, що до тепер для своєї Батьківщини нічого не зробив, ба, що більше — я ж навіть не знав української історії з правдивих джерел!
В час мойого духового напруження, що його принесла для мене російська революція, та вслід за тим почуття одчаю, до якого я прийшов, побачивши упадок тієї підточеної самодержавної великої імперії, якій я, мушу признати, вірно служив, хоч критично підходив до її всіх хибних самодержавних питань (невдала японська війна) і невдала конституція) — для мене відкрився новий світлий промінь іншого вимріяного життя — велика ідея визволення України, для якої можу я віддати себе, свою душу в цілости, без решти.
Отже я як той блудний син України, весь свій час посвятив після розмови з представником С. В. У. на працю над пізнанням України. Я кинувся до студіювання української історії з українських підручників (дотепер знав я історію України, але тільки з московських підручників, де всі змагання українського народу були представлені як зрадництво).
Дістав я невелику історію України Грушевського та історію України Аркаса. Особливо інтересувала мене історія Аркаса. Вона сколихнула моєю душею і пробудила в мені почуття великої любови до української історії (історія Грушевського показалася мені суто демократичною, без підкреслення героїчних подвигів одиниць; Аркаса історія давала цілість української історії в правдивому світлі). Перед моїми очима розгорнулися всі боротьби та змагання українського народу за волю і державність проти москалів, поляків, турків і татар. В мені родилося горде почуття сина славної нації. Що більше! В історії Аркаса я знайшов, що полковник Михайло Зелінський (Зеленський) був за гетьманування Виговського брацлавським полковником і був одним із перших борців за українську справу. Мені пригадалося, як мені молодому хлопцеві оповідав батько, що я є правнуком українського полковника з часів гетьмана Виговського.
Пізнання історії України, як теж память про те, що оповідав мені батько, зворушили мене та на весь зріст передо мною поставили питання, що я є нащадком великого українця та борця за українську державу, що в мені бурлить горда козацька кров. І я зрозумів завдання та обовязки мене — наслідника українських лицарів.
Тепер я, як людина релігійна, зрозумів, що це Боже Провидіння видвигнуло серед хаосу російської революції українську справу на світову арену. Чим більше розбирав я у своїй душі ті справи, тим виразніше знаходив залізну льоґіку життя, а вслід за цим приходив спокій моєї зболілої душі та почуття якоїсь величньої радості. Я ж знайшов Батьківщину і це було для мене всім.