Про війну можна писати по-різному. Можна – пригодницьку літературу. Можна – документальну. А можна – містику та жахи. При цьому не баналізуючи і не «знижуючи» тему, а навпаки, по-новому висвітлюючи її, переплавляючи в моторошних та водночас майже (майже?) правдивих історіях колективний і особистий досвід.
«Безодня» Влада Сорда так і означена – «Мілітарі-горор, написаний українським солдатом, який понад чотири роки воював з російськими окупантами». І ключове слово тут – саме «мілітарі». У цій збірці оповідань показаний світ війни затягує й жахає чи не більше за власне «страшні історії». Втім, відокремити одне від іншого тут нелегко. Розірвана на шматки дитина, що її необачна мати відправила попісяти, проігнорувавши табличку з написом: «Обережно, міни!»… здавалося б, куди страшніше? А це – навіть не осердя оповідання, а лишень замальовка, деталь, що характеризує місце дії! І жахає вона якраз-таки своєю реалістичністю, котра виразно сигналізує: щось глибоко не так у нашому світі.
Жах повсякдення органічно поєднується з фантастичними моментами. А останні в найкращих оповіданнях збірки (для мене, принаймні; це: «Безодня», «Силуети», «Вітролом») проростають із показаного світу. Десь так, як споконвіку народжувалися оповідки-бувальщини, оповіді мандрівників, моряків… чи вояків. Цілком можливо, що деякі з оповідань «Безодні» мають саме таку ґенезу; принаймні, у бійці з позивним «Змій» впізнається сам автор збірки, і можна лише здогадуватися, скільки автобіографічного закладеного в того ж «Вітрогона».
Направду, збірка цікава не лише як художня література. З плином часу вона цілком може стати пристойним джерелом для етнографів і філологів, що досліджуватимуть світ Донбасу… та й, зрештою, нинішньої України. І йдеться тут не лише про відтворені реалії, а й про мову персонажів. Це в переважній більшості своїй суржик із брудною лайкою, і щодо цього в самій книзі є показовий діалог. Молодий боєць цікавиться в старшого товариша, в мирному житті вчителя української мови й літератури, чому той розмовляє «під Подерв’янського». На що дістає розлогу відповідь, де ключовим є: «Це там я, Ваня, людина. А тут ми – запомни! – не люди. Людьми ми будемо знову вдома – коли переможемо і війна скінчиться. А тут ми, Ванька, виконуєм бойове завдання» («Ритми милосердя»). Так, тут суржиком і лайкою говорять всі: сепаратисти, місцеве населення, українські бійці. Достоту, мова війни – ерзац-мова в ерзац-світі, де діють недо-люди і над-люди.
А зрештою, «Безодня» може служити таким собі путівником по війні на Донбасі не лише гіпотетичним дослідникам у майбутньому. Для багатьох із нас окуповані території й зона ведення бойових дій – такий собі потойбічний простір, куди час від час рушають нові партії героїв, щоб не давати тому мороку просуватися далі. Десь таке відчуття «іншого» простору передає й «Безодня», де місце дії час від часу називається то краєм світу, то й брутальніше. Міфологічний підхід? Так, безперечно. Але й міфологічне світобачення насправді нікуди не зникло, лишень трансформувалося. І з ним активно працює «Безодня» – як на згаданому тут глибинному рівні, так і безпосередньо, у впізнаваних мотивах загиблого вояка, що встає до рідних лав, чи воїнів-перевертнів. Але тут ми вже почали заглиблюватися в сюжет – отже, слід зупинитися. Хай далі говорить книга.
Огляд на інші два видання «Дому Химер» – «Книгу вигаданих неістот» Євгена Ліра й Кшисі Федорович, «Пісні тіней і порожнечі» поетів українських двадцятих – за посиланням: