Цей текст почав визрівати 23-го лютого, 24-го здавалося, що є більш актуальні задачі. Але зараз, коли росіяни готуються до нового наступу, один аспект їх підготовки знову змусив мене повернутися до теми.

За всі 8 років війни на окупованих територіях залишалось багато українців. Можна зрозуміти прислужників росіян, на те вони і прислужники. Можна зрозуміти кримських татар, для них Крим — це землі предків, з яких росіяни вже один раз їх зігнали. Але важко зрозуміти «нейтральних», тих, що «за мир». Історія росії там же не таємниця. Всі знають, як вона діяла раніше. Окупаційна влада всі 8 років показувала, що так само росія діє і зараз. Отже результат має бути більш менш зрозумілим.

Ось що було написано 23-го лютого, коли стало відомо при насильну мобілізацію до лав окупаційних військ:

Спочатку я вони прийшли за молдаванами. Але я не протестував, бо де Придністров’я, а де я? Тим більше там же багато наших. Може воно так буде і краще …

Потім вони прийшли за чеченцями. Але я не протестував, бо чеченці, це ж терористи!

Потім вони прийшли за грузинами. Але я не протестував, бо грузини ж напали на миротворців!

Потім вони прийшли за кримчанами. Але я не протестував, бо там же був референдум (та і можливо, так їм буде краще)!

Потім вони прийшли за донеччанами та луганчанами. Але я не протестував, бо ті, ніби, самі цього хотіли!

А потім вони прийшли за мною і тепер я йду за іншими українцями …

Враховуючи презирливе ставлення росіян до українців, здавалося б, навіщо їм ця мобілізація потрібна? Все одно воювати мобілізовані не вміють, і за день-два не навчаться. Отже військового сенсу тут жодного. Хіба викличють на себе вогонь українських захисників і таким чином покажуть лінію оборони. (Між іншим, так вже було у 2014)

Але все стає на свої місця якщо згадати «польові військкомати» часів другої світової війни. Коли радянська армія повернулась на терени України, в українських містах та селах вона знайшла доволі багато чоловіків призивного віку. Це були колишні радянські солдати, які у 1941-1942 потрапили у полон і були звільнені німцями, це були молоді хлопці, які на початку російсько-української були ще дітьми, та ті, кого швидко відступаюча радянська армія не встигла мобілізувати.

Їх брали в армію у «пришвидшеному порядку», не видаючи одностроїв, часто не даючи зброї, та не проводячи навчання, посилали в атаку на наступний населений пункт, і офіційно оформлювали лише тих, хто вижив у декількох боях. При чому, хоча більшість з них гинула біля свого дому, рідним часто не давали можливості забрати тіло та поховати загиблих. Закопували усіх в «братських» могилах. Уявіть собі горе матері, коли «освободітелі» відправили на забій її сина, майже дитину, і не дають навіть проститися з ним.

Тоді багатьом це здавалося «ексцесами» військового часу, але зараз ми знаємо, що це була свідома політика. Українці вважалися зрадниками СРСР за визначенням, ті, хто були на окупованій території — двічі зрадниками. Отже, як вважали в керівництві СРСР, «німці за нас зроблять нашу роботу» по очищенню країни від зрадників. Враховуючи, що офіційно всі ці загиблі солдатами не вважалися, то за статистикою, це були цивільні жертви окупаційного режиму.

Ті українці, хто намагався налагодити «хороші» стосунки з росіянами протягом останніх десятирічь, добре знають, що навіть якщо розмовляти мовою Пушкіна, хвалити політику путіна, казати, що ті, хто люблять Україну — фашисти, все одно для росіян ти будеш людиною другого сорту, хохлом-зрадником.

Тому всі ті, хто досі проживає на окупованій території, для окупантів зовсім не свої, їх — не жалко. Їх можна мобілізувати та утилізувати як перший ешелон наступаючих військ. А горе їх родичів використати для розбурхування ненависті проти України. Згадується цитата з фільму Гая Рітчі: «Да, Турецький, від живого тебе мало толку».

До чого це я? А до того, що зараз росіяни намагаються проводити мобілізацію на свіжоокупованих територіях. Тут взагалі чистий профіт — як українські війська звільнять ці землі, не буде кому відновлювати зруйноване …