Незабаром ми будемо відзначати Свято Покрови, День Українського козацтва, День створення УПА, День Захисника України.
Саме так це свято записано календарях, які виготовляє наша знімальна група. Ми, як громадяни України, довго йшли до такого розуміння цього свята. Роками для когось це був просто День Українського козацтва, для когось — просто День створення УПА, а для когось — лише релігійне свято.
І всіх цих людей було дуже-дуже мало. Для більшості це був лише звичайний день.
Більше тих, хто розумів, стало у 2014, а ще більше — у 2022. Коли вбивати та катувати людей та знищувати міста почали не десь там далеко, а поруч з власними домом, то спочатку у Криму і на Донбасі, а згодом і по всій Україні поняття Захисника України набуло природного змісту.
Вогненний смерч, який напустили на нас наші «стратегічні партнери», нарешті спалив у народній свідомості застарілий колишній день радянської армії та випалив шати пропаганди, що закривали суть поняття захисту України.
Тепер багато хто каже: «якби з 1991 року ми…», «якби до війни ми…»
Але це було неможливо. На всі ці «якби» потрібно багато державних грошей. А їх виділяють політики. Вони ж роблять те, чого прагне більшість. Для більшості захист України був чимось абстрактним, а для войовничої меншості — взагалі злочином. За дивним збігом обставин, цієї войовничої меншості стало особливо багато по усіх державних органах в часи Януковича.
Здавалося б, як можна було зневажати захисників України, якщо у багатьох родинах хтось із минулих поколінь обов’язково воював за незалежність нашої країни?
Але згадаємо, що за радянських часів мати таких родичів було небезпечно, і в більшості родин про них просто не розповідали нащадкам. Державного підходу, як, наприклад, День ветеранів у США, у нас теж не було.
Отже, люди просто не знали про самопожертву своїх предків…
Вже більше 10 років я займаюся висвітленням визвольної боротьби сторічної давнини. Завжди цікавився історією, в тому числі і цього періоду. Але важливим поштовхом присвятити роки свого життя саме цьому періоду стала одна, здавалось би, незначна подія.
У 2005 році мені до рук потрапила книга «Українські Січові Стрільці у 20-ліття виступу».
Я, звичайно, знав, хто такі Січові Стрільці, але детально з їх історією не був обізнаний. Тому із захватом почав читати цю книгу. І от на сторінці 34, в розділі, присвяченому бою на горі Маківка, читаю:
«…Побіда на Маківці перетріває не літа і десятки літ, а століття. Вона блестітиме в історії сонцем воєнної слави. Нехай доля сприяє надальше Вашій непобідній зброї, а про поляглих Героїв нехай живе вічно в цілім народі вдячна, щира пам’ять!»
Останнє речення мене дуже зачепило. З цієї книжки я вперше дізнався про бій на горі Маківка. При тому, що цікавлюся нашою історією! Що ж знають інші? Виходить, не живе «в цілім народі вдячна, щира пам’ять». Але як же вона буде жити, якщо про це не розповідають? Звідти у мене все і закрутилося…
Не всі проєкти вдалося реалізувати. Насправді, першим задумом була анімація для дітей про історію Січових Стрільців. На це тоді забракло ресурсів. Найбільш вдалими вийшли фільми «Тризуб Нептуна» та «Українська революція».
Найбільш всеохопним став проект «Циндао-Відень-Київ». Він задумувався як повнометражний ігровий фільм, який через вигаданого головного героя дозволяв показати важливі моменти становлення нашої збройної сили 100 років тому. Тих самих Захисників України. Не тільки Січових Стрільців. Між іншим, для книги мені довелося відновити погодинний перебіг бою на горі Маківка, що виявилось вкрай складно, враховуючи фрагментарність джерел.
За задумом, важливо було не просто висвітлити історичні факти, а показати психологію молодої людини, яка крок за кроком усвідомлює необхідність захисту нашої країни. Фінансування на фільм поки що знайти не вдалося, тому у 2018-2021 роках сценарій було перероблено на роман, який був виданий в кінці 2021 року. Сюжет було значно розширено, введено більше реальних історичних постатей, і я значною мірою наблизився до своєї ідеї створити широку панораму початку визвольної боротьби у 1917-1918 роках. Тепер, якщо доля дасть мені можливість екранізувати цей сюжет, треба буде думати вже над серіалом.
Сьогодні здається очевидним, що пам’ять про наших героїв, як сьогоднішньої війни, так і попередніх, буде жити «в цілім народі». На це спрямовані і державна політика, і багато родинних історій. Але ще у 2014-2015 роках мене лякала думка, що якийсь молодий хлопець через 100 років, відкривши книгу про ДАП, не буде знати, що це таке. Щоб цього не сталося, ми маємо діяти всі разом. І діячі культури, і кожен в своїй родині. Якщо б хтось колись не написав «Червону калину», що б ми співали сьогодні? Якби її не співали в родинах, звідки ми дізналися б про цю пісню?
А що трапляється, коли народ забуває своїх Захисників, наше покоління вивчило кривавим досвідом…