Сб. Лип 20th, 2024

              Отже, “20 днів у Маріуполі”… Фільм, що і без “Оскара” був би для нас переможцем. Вже сам факт його появи став професіональним подвигом і майже дивом: знімальна група три тижні провела у серці пекла — і вийшла звідти живою та з кіноматеріалом, що, сподіваймось, колись послужить свідченням у Гаазі. Двадцять днів, двадцять кіл пекла; і, на відміну від дантівських, тут немає поділу на кола більших і менших страждань: всі вони однаково сповнені смертю і болем. Наростає лише одне: відчуття неминучого кінця, з невідступним наближенням російської армії.

              Цей фільм — така собі кінематографічна Еринія: це крик болю і відчаю, звинувачення і заклик до справедливості. Кінострічка відмовляється від усіх конвенцій, відчайдушно кидаючи в обличчя глядача кадри поранених породіль та вмираючих дітей, зруйнованих лікарень і братських могил. Він прагне, він мусить бути максимально некомфортним для глядача, щоб пробити кору байдужості та звички до картин насильства, щоб в жодного, хто побачить ці кадри, не повернувся язик пропонувати капітуляцію чи “перемир’я”. “Знімайте!” — лейтмотивом звучить у кінострічці. Лікарі, поліцейські, випадкові перехожі закликають фільмувати всі жахіття війни проти цивільного населення — це сам голос Маріуполя, що хоче, аби його чули й бачили. “Воєнний злочин” — звучить чітко й безапеляційно, та й як інакше характеризувати удари по житлових кварталах і лікарнях? І камера ретельно фіксує все, а втомлений голос за кадром згадує, відрефлексовує, повторює: необхідно записати, відправити, опублікувати… “Немає інтернету, не можна відправити матеріал…” — знов і знов звучить, як найбільший клопіт, адже відзняте — те головне, що лишилося команді. Те, що надає сенсу їхньому перебуванню там, в обложеному, помираючому місті, те, подекуди єдине, що залишилося від убитих…

              Ні для кого не секрет, що “Оскар” — премія не лише мистецька, а й політична. І тим більше стосується це кіно документального, котре діє на глядача не стільки формальними мистецькими якостями, скільки своїм “посланням”. “20 днів…” не вирізняються особливим монтажем, якоюсь вишуканою операторською роботою — та це й не потрібно, відверта естетизація ображала б око: хіба можна думати про композицію кадру, знімаючи плач батька на тілі сина-підлітка? Цей фільм — закарбована на плівці травма цілої нації. Це досвід, який пропалює людину наскрізь. Передивіться ще раз кадри вручення “Оскара” знімальній групі. У Мстислава Чернова, здається, в очах назавжди лишиться біль. Його товариші стоять навколо так само без посмішки в очах — здається, ніколи ще на тій сцені не бачили таких сумних лауреатів. І відчуття ці поділяють українці, що водночас радіють довгожданій перемозі і жахаються тому, що її принесло. “Дорогою ціною”, — рефреном звучить серед реакцій на нагороду. Отак воно… дуже по-українськи вийшло — з кров’ю, сльозами та попелом на губах. Але все ж — перемога. Хто зна, чи змінить вона щось… але, принаймні, це данина місту, данина маріупольцям, данина всім, хто назавжди лишиться на цій війні.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *