Йоргос Лантімос має заслужену славу майстра вигадливих історій… і соціальної сатири. Суспільство тотального контролю в “Іклі” й “Лобстері”, просякнутий інтригами і фаворитизмом режим у “Фаворитці”… Тепер — ХІХ століття, час наукових відкриттів, епоха заліза й пари, соціалізму (до його потворних покручів- комуністичних режимів), жіночої емансипації та ще багато чого іншого. Час, коли, по суті, почав формуватися той світ, що в ньому ми живемо зараз!

              “Франкенштейн” з промовистою підназвою “Сучасний Прометей”, історія людського гібрису й всесилля, став одним з ключових міфів епохи. Активно обіграє його і Аласдер Ґрей у своєму романі 1992 року, що ліг в основу однойменного фільму Лантімоса. Таким собі новітнім Франкенштейном, водночас творцем і монстром, є доктор Годвін Бакстер (у виконанні Віллема Дефо), що створює “прекрасне чудовисько” Беллу (Емма Стоун). “Чудовиськом” же Белла є не стільки навіть через макабричну свою появу на світ (Бакстер оживляє молоду вагітну самогубцю, пересадивши їй мозок її ж ненародженої дитини), скільки через абсолютно неконвенційну свою поведінку. Белла, буквально жінка нової генерації (бо ж є буквально власною дочкою), стає просто-таки втіленням емансипації — правдиво, монстр в координатах вікторіанської доби! Семимильними кроками проходить вона шлях від нерозумного дитяти (десь такою тодішньому суспільству комфортно було бачити жінку) до впевненої вершительки власної долі. Емма Стоун блискучо розіграла цю трансформацію, заслуживши свого “Оскара” за найкращу жіночу роль.

              Емансипованість Белли передусім — не в розкутій сексуальній поведінці, а в жадобі пізнання світу та пошуку себе в ньому; власне, секс стає однією з форм саморозкриття; тілесний досвід як форма пізнання світу, буквально злиття з ним є окремою цікавою ідеєю фільму (найповніше виражена вона в епізоді з борделем, де Белла знов перевертає все з ніг на голову: вона не жертва обставин і сексуальна іграшка, а свого роду дослідниця). І чарівники Лантімос, художник фільму Шона Хіт та оператор Роббі Райан все зробили для того, щоб глядач також “як уперше” побачив цей світ і відчув його казковість. Недарма інших своїх “Оскарів” кінокартина здобула за номінації, пов’язані з візуальним рядом: за найкращу роботу художника-постановника, найкращий дизайн костюмів і найкращий грим та зачіски. Кожну з локацій-“декорацій” історії можна розглядати й тлумачити безкінечно, як і костюми героїні. Ми ніби бачимо все довкола очима Белли — тож і здається нам все дивовижним… але й водночас цілком органічним. Сама героїня ж, попри всю свою підкреслену “неправильність”, насправді є чи не найбільш раціональною з персонажів — цим нагадуючи про ще один культурний міф, правда, ще ХУІІІ століття: “культурного дикуна”, покликаного показати всі виверти й збочення цивілізації. Белла підважує світ навколо себе, показує абсурдність його правил і умовностей, вибудовує власну систему координат і чудово почувається в ній. “З нею все буде добре”, — говорить доктор Бакстер, коли недосвідчена дівчина вирушає в ризиковану мандрівку зі спокусником-адвокатом. І в цьому чомусь не сумніваєшся. Зрештою, “Бідолашні створіння” — чи не найоптимістичніший фільм Лантімоса, і в цьому ще одна з його чеснот. Він лишає відчуття краси й вигадливості світу та впевненості в тому, що його можна зробити ще кращим. А кому і дано таке, як не “прекрасним чудовиськам”?