У класичному нуарі “Цілуй мене насмерть” (Kiss Me Deadly) Роберта Олдріча 1955 року, з його апокаліптичним образом ядерної енергії, останню було порівняно зі скринькою Пандори. Тоді ж я вперше почула загадкові кодові слова, які глядачу 50-х мали пояснити все: “мангеттенський проєкт”, “Лос-Аламос”, “Трійця”… І ось, через майже сімдесят років, вийшов фільм про чоловіка, котрий відчинив цю скриньку Пандори і дав словам “Трійця” і “Лос-Аламос” нове значення. “Оппенгеймер” став кінематографічною сенсацією, зібравши оберемок нагород, увінчаний колекцією “Оскарів”: найкращий режисер, найкращий актор, найкращий актор другого плану, найкраща музика, найкраща операторська робота, найкращий монтаж, нарешті, найкращий фільм…

Фільмом року “Оппенгеймер” став невипадково. І мова йде навіть не про мистецьку його вартість, що очевидна. Так, фільм може похвалитися складною сюжетною структурою, що одразу з кількох сторін висвітлює контроверсійну постать героя. Презентує чудові кінематографічні портрети самого Оппенгеймера (Кіліан Мерфі), його дружини Кітті (Емілі Блант), Льюїса Штрауса (Роберт Дауні-молодший) та цілої плеяди фізиків, які буквально змінювали світ. Занурює у похмурі візії “батькаатомної бомби”, котрі втіляться у жахаючому смертоносному —і водночас по-своєму прекрасному вибухові. Стовпові вогню, що наводить на думку про той же Апокаліпсис… чи ж про “Бхагавад-Гіту”, що з неї Оппенгеймернаводить своє знамените: “Тепер я став смертю, руйнівником світів”…

Власне, саме це й робить стрічку про 1940-60-ті минулого століття болюче актуальною. Недарма, як вже не раз помітили, “оскарівський” найкращий фільм року зрезонував з найкращим іноземним фільмом —“Зоною інтересу” про “звичайний фашизм” —і найкращим повнометражним документальним фільмом, “Двадцятьма днями в Маріуполі” про наслідки ф/рашизму сьогоднішнього. “Добро має бути з кулаками”—цей нібито такий очевидний історичний урок ми такою ціною засвоїли заново; все більш очевидним урок цей стає і для прогресивного світу. Але наскільки великими мають бути кулаки того добра? І що робити з загрозою, що такі ж кулаки відростить собі і зло? На це питання у фільмі немає прямої відповіді, бо її немає в принципі. Відчуття жаху й зневаги перед людиною, що “подарувала” світу ядерну бомбу й всі жахи потенційної ядерної війни, бодай частково знімаються простим фактом: ідея вже носилася в повітрі. І бомбу би неодмінно сконструювали, зараз чи скількомась роками пізніше. І добре, що першою сталадемократична Америка, а не, скажімо, нацистська Німеччина чи комуністичний СРСР. З іншого боку —саме витік з мангеттенського проєкту уможливив чи, принаймні, прискорив ядерні розробки в СРСР —плоди чого ми пожинаємо сьогодні… Словом, крутити етичну проблематику фільму можна на ріні боки, зрозуміло одне: є біди неуникні, і той, кому судилося принести їх у цей світ, має мати міцний карк. Оппенгеймеру судилося до кінця днів нести ношу скоєного ним —і жодна “людська арифметика” про гіпотетичні врятовані мільйони життів не могли перекреслити реальних відібраних десятків тисяч. І, що ще страшніше: джин таки був випущений з пляшки. Ланцюгова реакція, яка гіпотетично знищить світ, запущена, хай і не буквально, проте метафорично. Сьогодні світ вчергове стоїть на порозі чергової світової війни, і Оппенгаймерове дітище може зіграти тут свою фатальну роль —чого панічно боїться Захід. Фільм Крістофера Нолана лунає застереженням… хоча застереження це можна зчитати по-різному. “Джин з пляшки” чи “добро з кулаками”?Зрештою, і те, й інше. Питання в тому, чи почують голос розуму не країни Заходу, і так залякані потенційною “ескалацією”, а справжні розпалювачі війни.