Нещодавно на платформі sweet.tv стала доступною короткометражна анімаційна стрічка Дмитра Лісенбарта “Непотрібні речі”. Вона має вже досить поважну історію: дебют на Шанхайському МКФ і перемога в українському конкурсі міжнародного фестивалю анімації LINOLEUM (2021 р.), Національна премія кінокритиків “Кіноколо” за найкращий анімаційний фільм 2021 року, найкращий анімаційний фільм кінофестивалю Prague Film Awards 2023 року…
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/432226415_7807526679265624_3950515689521709638_n_s-1024x576.jpg)
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/ArticleImage_196713_s-1024x522.jpg)
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/3e09f69-screenshot1200-1024x538.jpg)
Менш ніж чвертьгодинна екранізація оповідання Роберта Шеклі “Лавка старовинних чудасій” заново обіграє тему “людина vs робот”, торкаючись питань межі людського. Майбутнє, роботи мають ті самі права, що й люди. В оселі одного з них відбувається трагедія: вбито людину. Господар розповідає слідчим історію їхніх стосунків: людина була не другом його, а… власністю. Через розповідь механічного протагоніста, зовні безпристрасну, розгортається зворушлива історія дружби людини й робота, в ході якої останній теж наблизився до меж людськості… наскільки це можливо, звичайно. Їх навіть звуть однаково: Роб і Роб. Сценаристи Дмитро Лісенбарт, Андрій Рушковський і Валерій Пугашкін з художником-постановником Дмитром Кривоносом дещо інакше розставили акценти порівняно з оповіданням, додавши ліризму; на зміну холоднуватій іронії думаючої машини в першоджерелі, в екранізації приходить людська теплота і смуток — хоча “оптика” в історії лишається та сама: це погляд робота, який живе поруч із людьми, та повністю розуміти їх так і не навчився. Бо це, як розумієте, неможливо для самих людей.
Хоча фільм створювався кількома роками раніше, в плані актуальності він особливо “вистрілив” саме зараз. Штучний інтелект увірвався в наш життя якщо не несподівано, то якось дуже вже миттєво — тож тема роботів, які витісняють людей із професійної сфери, цілком зрезонувала із сучасністю. До речі, в анімації соціальний момент, порівняно з оповіданням, посилений: тут бідолаху вбивають не грабіжники, а люди, котрі ненавидять роботів через втрату роботи. Що ж, побачимо, що нас чекає за скількись років…
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/ArticleImage_208175-1024x576.webp)
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/e2f0a808bd1839ffbd3ffbb059c9f6c8020c2ecc-1024x451.jpeg)
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/f_13527-1024x576.jpg)
![](https://kilok.art/wp-content/uploads/2024/03/f_13528-1024x576.jpg)
Цікава й візуалізація історії. Вона стилізована під нуар (чи не дух “Біжучого по лезу” носився над авторами?): майже детективне обрамлення, суворі детективи, урбаністичні пейзажі, кадри дощу, ночі… В анімації стримана, вивірена й водночас достатньо багата кольорова гама, ретельно вибудувана композиція кадрів. Персонажі типові, але й досить індивідуалізовані — особливо цікавий образ Роба-робота, що в ньому потрібно було зберегти баланс між механічністю і людиноподібністю (що переходить у майже-людяність). Трохи філософії, трохи лірики, трохи трагедії, трохи загадки — достатньо, щоб історія “не відпускала” після перегляду і стрічку хотілося передивитися. Що цілком можна рекомендувати. Іноді корисно нагадувати собі: яким би там не було людство — “непотрібними речами” люди не стануть.