Історія Української революції та її збройних сил, на жаль, досі недостатньо досліджена. Це особливо кидається в око, коли починаєш працювати над художнім твором на відповідну тему і змушений вийти за межі доріжок, прокладених дослідниками.

Сьогодні хочу поділитися однією, майже детективною історією.

Якось, під час збору матеріалів для фільму «Генерація волі», знайшов цікаві спогади большевика, що в складі армії Муравйова брав участь у захопленні (чи, як люблять писати росіяни, в «звільненні») Києва у 1918 році.

Він барвисто описував, як на підступах до Києва їх бомбили українські літаки. Бомбили сильно, і жодної управи на них не було,  бо ніяких зенітних засобів большевики не мали.

Мені ця історія здалась якоюсь фантастичною. Знав же, що наших було мало, багато хто був озброєний як чим. Звичайно, я читав спогади Степана Самійленко та пам’ятав, що в нас були панцерники, але літаки… це важко було усвідомити.

Та історичні консультанти підтвердили, що таке дійсно було, а згодом я наштовхнувся на загадку про це у і «наших» спогадах.

Стало прикро, що ми знаємо про Крути, трохи – про бої в самому Києві, але в нашій уяві це лише браві піхотинці та, можливо, трохи кінноти, гармашів і пара панцерників. Ніхто не знає про літаки! А це ж ознака модерності армії, демонстрація того, що армійська технічна еліта підтримувала ідею української державності!

Тому під час роботи над календарем «Техніка та озброєння армії УНР» наша знімальна група створила відповідну ілюстрацію, щоб хоч так вивести цю інформацію у публічне поле.

Це, звичайно, не задовольнило мене, і у фільмі «Генерація волі» має бути відповідний епізод, що композиційно базується саме на цьому малюнку.

Природно, що при роботі над романом «Циндао-Відень-Київ» також хотілося висвітлити цю історію.

Але в таких випадках, як правило, щоб висвітлити – треба докладніше дослідити.

Сучасних досліджень, присвячених українській авіації часів Української революції, не так вже й багато. Є книга Ярослава Тинченка «Герої українського неба. Пілоти визвольної війни 1917–1920 рр.». Інші, на кшталт «Літаки одеського авіабудівного підприємства, 1910–1924 рр.», є вузькоспеціальними.

Крім того, згадки про літаки та літунів є у спогадах. Один з найбільш цікавих –  спогади большевика, котрий описує, як, перебравшись на правий берег Дніпра, червоні хотіли швидше дістатися аеродрому, щоб помститися українським літунам…

Треба зазначити, що наші авіаційні частини з’явилися як результат українізації відповідних підрозділів Російської імператорської армії.

На початку Першої світової війни російська армія мала близько 250 літаків (літунів було вдвічі менше), переважно поділених між авіаційними загонами. Ті повинні були обслуговувати потреби фортець, або польових корпусів. В загони входили літаки (6–8) та літуни. Забезпечувати життєдіяльність загонів мали авіаційні роти, які підпорядковувались командувачам округів. Там був основний штат механіків, склади запчастин та засоби для ремонту літаків.

На додачу до цього ще існували повітроплавні роти, які мали на озброєнні різні види повітряних куль та дирижаблів.

Коли війна починалась, ніхто ще точно не знав можливостей авіації, російські літаки всі були неозброєні (якщо не рахувати важкі бомбардувальники, але то окрема тема), літуни користувалися пістолетами та револьверами.

Вся ця система постійно змінювалась та реорганізовувалась у спробах знайти належні організаційні форми для зростаючих з кожним роком можливостей.

В 1916 році авіаційні роти (по факту бази) були перетворені на авіапарки з розширенням штатів та можливостей.

У Києві ще з довоєнних часів базувався Третій авіапарк (перед війною одним із загонів, що їх обслуговувала третя авіарота, командував Петро Нестров), та в часи війни туди потрапив і П’ятий.

Значну частину механіків та солдатів складали робітники з Росії, тому в 1917 році українізацію пройшов лише П’ятий авіапарк, і то, як показали подальші події – формальну.

Попри українізацію кількох авіаційних загонів, коли большевицька Росія розпочала війну проти України, в Києві не було жодного українського літака. Тому було прийнято рішення на базі П’ятого авіапарку створити Перший Український авіаційний загін.

Ось практично і все (за винятком кількох прізвищ авіаторів), що ми можемо витягнути з української літератури на цю тему.

Російська література не додає нічого суттєвого.

Отже, перше питання, яке виникає: де розташовувались ці авіапарки, і якими аеродромами користувалися?

У матеріалах про Нестерова та Уточкіна (ще один відомий російський літун) згадується, що вони використовували Лук’янівський аеродром.

Проте всі згадки про авіапарки подають таку схему: Третій авіапарк – Печерськ, П’ятий – біля заводу Гретера (сьогодні торгівельний центр «Космополіт»).

Щодо П’ятого, все більш-менш зрозуміло. Навпроти заводу була велика територія, що використовувалась військовими, плац, казарми, Лук’янівський аеродром. Отже, саме там розпочинала свою діяльність українська авіація.

Це також підтверджується спогадами большевика Віталія Примакова:

… Куреневские красногвардейцы разведали, что аэродром этой эскадрильи находится недалеко от завода Гретера и охраняется небольшими частями. С отрядом в 25 бойцов я пошел ярами от Куреневки на Сырец, и мы неожиданно, без единого выстрела сняли караул. В полотняных палатках – ангарах – стояли самолеты….

Він далі стверджує, що знищив літаки та полонив авіаторів, хоча це не відповідає істині.

На мапі того часу навіть є напис “Flugpark”, що дозволяє локалізувати місце точніше.

А що ж з Третім?

Де саме на Печерську був аеродром, та ще зі складами та майстернями? Ані дослідження мап, ані аерофотознімки тих часів не дали мені відповіді.

В таких випадках зазвичай звертаюся до аерофотозйомки часів Другої світової (Київ не дуже сильно змінився в центральній частині), де можна побачити багато чого непомітного на мапах.

Але це теж не дало результату.

Може, все-таки не Печерськ? Може, обидва авіапарки розташовувались разом? Нестеров же літав з Лук’янівки, а це був Третій авіапарк, щоправда, до війни.

З іншого боку, привертає увагу, що Нестеров жив на Печерську, і, як писалося в одному з матеріалів, «поблизу від міста служби». Його дім – навпроти входу в завод «Арсенал».

Я поділився своїми сумнівами з моїм історичним консультантом Михайлом Ковальчуком.

Він звернув мою увагу на такий факт:

3-й авіапарк у січні 1918 р. став одним з центрів большевицького заколоту. Його патрулі зайняли багато позицій на Печерську і обсадили Ланцюговий міст (зараз на його місці Міст метро). Саме з цими бойовиками зіткнувся Гайдамацький Кіш Слобідської України під командою Петлюри, коли повернувся в Київ для придушення заколоту на «Арсеналі».

Гайдамаки з боєм перейшли Дніпро та заночували в приміщеннях Києво-Печерської Лаври. Наступного ранку червоні гайдамаки вирушили до заводу «Арсенал», долаючи по дорозі спротив 3-го авіапарку. Чорні гайдамаки (колонна Блавацького) відправились переслідувати ворога в напрямку сучасної площі Лесі Українки.

Отже, таки Печерськ. Але де саме? І де тоді аеродром?

Відповідей на ці питання не було. А для ходу дії роману варто було б розібратися…

Тут я отримав несподівану підказку. Моя дружина свого часу досліджувала радянські фільми, присвячені Українській революції. В той час, коли я шукав загублений авіапарк, їй запропонували взяти участь у підготовці лекції на тему тих фільмів. Вони вирішила ще раз їх переглянути, і для фільму «Мир хатам, війна палацам» (1970 р., режисера Ісаака Шмарука) познайомитися з першоджерелом, однойменним романом Юрія Смолича, котрий був очевидцем описуваних подій.

Звичайно, вважати за абсолютну істину текст радянського письменника не варто, але в питанні місця розташування Третього авіапарку йому особливого сенсу брехати немає.

Отже, у Смолича є такі три фрагменти:

Першим з’явився Федір Королевич – солдат Третього авіаційного парку Південно–Західного фронту, що стояв постоєм тут-таки, на Печерську, – на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври.

….

А зовсім поблизу, тільки через проїзд, одначе за подвійними мурами – монастирськими фортечними та фортечними військового відомства – в бастіоні ще петровських часів, – авіатори, мотористи й техніки обслуги Третього авіаційного парку Південно–Західного фронту долали свої солдатські нічниці піснею, що народилася на фронтах трирічної виснажливої війни. Вони співали: «Спите, орлы боевые, спите с спокойной душой…»

Але то не була пісня на сон, після якого прийде веселе пробудження до нового дня труда, радощів і турбот. То був спів урочистий, сповнений возвеличення подвигу та увіковічення світлої пам’яті загиблих бойових товаришів, — скорботний спів над братською могилою невідомих солдатів.

І вже зовсім безутішно-тужно линула пісня з-під печерських круч, з провалля між Черепановою горою та Собачою тропою, – неначе співали її аж у надрах землі, в самому пеклі, навічно прокляті й повік непрощені грішники.

….

Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений і Харитон сердитий — на курному пустирі, під парканом міського іподрому, обернутого тепер, у війну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, і гнилий, зеленозамшілий паркан були їм знайомі змалку, рідні, найрідніші місця: мила, солодка батьківщина! Тут, малюками, толочили вони босоніж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузів» та «русько-японську війну». Тут, підрісши, заглядали вони крізь щілини паркана і тяжко заздрили гімназистам, що ганяли великого шкіряного м’яча, до якого їм, печерській голоті, і приступитися не було надії ніколи: м’яч до футбола коштував аж тринадцять п’ятдесят у спортивній крамниці Орта на Прорізній. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’ятого року, напередодні початку занять у школах, об оці от гнилі дошки паркана Данило набив здоровенну ґулю Флегонтові на лобі, коли Флегонт вперше з’явився перед приятелями в гімназичному кашкеті і, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табір гімназистів, реалістів та кадетів, клас аристократії…

Якщо для фахового історичного дослідження і слід шукати додаткових джерел, то  для мого роману інформації цілком досить.

Авіапарк знайшовся!

P. S. Віднайдена локація 3-го авіапарку до певної міри підтверджується надісланою мені Михайло Ковальчуком мапою з радянської енциклопедії «Великий жовтень і громадянська війна на Україні». Хоча там вулиці Києва показані доволі неточно, проте позначка «3-й авіапарк» стоїть приблизно на місці іподрому.

На всяк випадок, ось мапа: