29 грудня 1972 року народився Тарас Силенко.

Позаминулого року його не стало. Нещодавно йому мало б виповнитись 50 років.

Хоча він бував у гарячих точках, його життя забрала важка хвороба.

Про Тараса різне казали. Що він і кобзар, і лірник, і композитор, і танцюрист, і фольклорист, і волонтер, і просто митець… Багато чого казали!

Але була в його житті надзадача, яку, не знаю, чи сформулював він сам для себе, але виконував її наполегливо та послідовно, багато років поспіль, поки сили та здоров’я дозволяли.

От кажуть, що Польщу від втрати національної ідентичності врятувала церква.

А Україну — її село.

Так воно і було, як для ХІХ сторіччя. Навіть для першої половини ХХ-го. Вищі прошарки суспільства втратили національні ознаки ще за часів Єкатєріни ІІ. Згодом міста слугували для поширення мови та культури гнобителів України. За царських часів виходило не дуже ефективно, але радянська імперія тут домоглася визначного прогресу. Як співалося у відомій пісні, «і ми всі розбіжимося по русифікованих містах».

На жаль, проголошення Незалежності не зупинило цей процес.

І потенціал села, яке сторіччями обдаровувало міста українською молоддю, що знала мову та традиції, нарешті почав вичерпуватись.

Радянська школа та популярна російська культура далися взнаки.

І от Тарас взявся переломлювати цю тенденцію.

Здавалось би, що може одна людина проти такого масштабу історичної інерції?

Але він вступив у цю боротьбу, не оглядаючись назад.

Тарас привносив українські традиції у співі, танці, образотворчому мистецтві, звичаях у побут наших міст та містечок. Зацікавлював цим усім сучасну молодь, організовував та підтримував гуртки, клуби, влаштовував концерти, виступи, навчальні заходи. Він відновлював українську сутність наших міст.

Звичайно, він був не один такий. Але йому не було рівних у вмінні зацікавити людей традиціями, і, як герой  Гербертової «Дюни», Тарас був «у багатьох місцях одночасно». Це неймовірно підсилювало ефект від його діяльності. Такі банальні речі, як потяги, автобуси, маршрутки та приватні автівки були для нього засобами згортання простору. Його життя склалося у густу географічну мережу культурних подій. Він міг так багато, тому що не просто популяризував народний спадок: він жив ним.

Зворотною стороною такого життя була відмова від багатьох речей, які для нас з вами є природними, а для когось навіть необхідними. Слово «відпочинок» мало в лексиконі Тараса дуже обмежене значення. Можливо, це й підірвало його організм, який не зміг боротися з хворобою.

Завдяки його другові Роману Ковалю, голові Історичного клубу «Холодний Яр», з’явилася книга спогадів про Тараса Силенка.

Більше сотні авторів написали матеріали про Тараса.

Але це не сумна книга з розповідями про те, яким хорошим він був.

Це збірка цікавих, драматичних, моментами навіть кумедних історій, якими було наповнене багатогранне життя Тараса Силенка.

А ще він був співцем непримиренної України. Але про це краще дізнатися з книги…

Купити її можна тут: